1 Там само. – с. 140.

Франції її ніхто не топтав. Почитайте Маркіза де Садда – вас знудить. Почитайте Сорокіна – вас знудить, як він потрошить трупи і кишки розвішує на іконостасі. Що це? Це кошмар. Але це все є. Чому ця епоха наступила? Чому вона прийшла? Чому так безпросвітно навколо після великих духів, що були? Ніхто не може сказати. Американізм із його атлантизмом, що так легко закидує бомбочками шматки зеленої кулі, як і розтліває культури, замінює обличчя світу, замінює обличчя речі відеопродукцією. Щось змінюється в психології людини. Що? Ніхто вам не відповість. Біблія давно написана, Кандинські давно пішли, а ці двоногі діють нову реальність. Чому? Це дуже складне питання. На нього ніхто не може відповісти, навіть В. Бичків. Він говорить прямо, що він є останній з могікан Великої Культури.

Чому культура «духовного» так швидко зникла? Особливо гостро ці проблеми стояли в моді ХХ сторіччя. Ми якось повинні зрозуміти проблему гаптичності, візуального обмацування тіла, що виникає в останнє десятиліття і яка відкидається традиціоналізмом східних кутюрьє. Її цілком заперечує Эссей Мияке, але він не формулює своє кредо як філософ, він продовжує жити в Великому Іншому Сходу, у традиційному ареалі духовності. Але, щоб підійти до розуміння сьогодення, треба пройти через світ Кандинського, пройти через велике буття останніх з могікан, пройти через світ Малевича. Треба показати, як виникла вся ця суперінсталяція тілесності і що з нею буде далі. В. Бичків добре пише: «пост-нон-класика». Тобто, класика була, не-класика була, а вже буде щось інше. Що? Ще ніхто не знає. І, коли ніхто не знає, що буде, відкриваються масштаби тисячоріч.

До останніх своїх днів, уже будучи хворим атеросклерозом, він видавлював тюбики і любив намацати фарбу, він любив колір. Він його захоплював. «До великого мого здивування, я помітив, що пишу під Рембрандта, – відзначає Кандинський.– Гірке розчарування, хворобливі сумніви у власних силах і особливо сумніви знайти свої засоби вираження охопили мене”¹. Він шукає свою мову, але розуміє, що не мова – головне. Головне – не говорити, а мовчати. Але мовчання – не є бездіяльність. Він це теж розуміє. Цікаво. Цікаво входити літературний простір художника в його живописний світ, як і тексти Леонардо. «Років у тринадцять або чотирнадцять на накопичені гроші я, нарешті, купив собі невелику поліровану шухляду з олійними фарбами. І до сьогодні мене не залишило враження, точніше кажучи переживання, що дають тюбик з фарбою (знову гаптичність, радість творчості на дотик). Варто натиснути пальцями – і урочисто, звучно, задумливо, мрійливо, самозаглиблено, глибоко серйозно, з кипучою пустотливістю, з подихом полегшення, зі стриманим звучанням суму, з гордовитою силою і завзятістю, наполегливим самовладанням, з коливною ненадійністю рівноваги виходять один на одного ці дивні істоти, що ми звемо фарбами, – живі самі в собі, самостійні, обдарованими всіма необхідними властивостями для подальшої самостійної життя, кожна мить готові підкоритися новим сполученням і створювати нескінченне число нових світів».¹ Так писати не кожний зможе. Який виникає – ряд музичних, насичений: «Часом мені здавалося, що пензель непохитною волею, що вириває фарби з цих живих барвистих істот, породжує особливе музичне співзвуччя. Мені намірювалися іноді шипіння фарб, що змішуються. Це було схоже на те, що можна було, напевно, випробувати в таємничій лабораторії, зповненої таємниць, алхіміка».² Коли читаєш подібні роботи, то завжди співвідносиш їх з