1 Там само. – с. 73.

того, що виникають суперінсталяції, величезні розваги. Що це? Зловживання іграшками? Хто не грав у комп'ютерні іграшки? Напевно, уже всі награлися. І що після цього? Спустошення. Я спеціально говорив про Пікассо трохи раніше. Пікассо вичерпував світ до дна. Усе вичерпав. Він був страшно неінтелектуальний у своєму вичерпуванні. У нього була величезна міць, що дається один раз у сторіччя, така, як в Ель Греко, як у Сурборана. Але в особі Кандинського перед нами виникає інтелектуальний дух. Він дуже тонкий у своїх імплікаціях, внутрішніх переживаннях «безіменних почуттів».І ці внутрішні переживання «безіменних почуттів» ніяк не можуть позбутися форми. Він намагається форми позаховувати в шухляду геометрії Евкліда, але в нього нічого не виходить.

Простір Евкліда нейтральний. Якщо Петров-Водкін, відкривши сферізм простору, пов'язав його з Евклідом і все-таки залишається художником модерну, то Кандинський, що облаштував світ, подібний евклідову простору, живе вже в авангардному світі. У простір Евкліда легко ввійти, але важко з нього вийти. Так, пейзажі Джорджио де Кіріко з манекенами, що обіймаються і вступають у близькі відносини, наскрізь геометричні. Перед нами відкривається реальність порожніх людей. Це лицедії якогось дивного театру. Манекени знаходяться в пустельних пейзажах. Ці манекени вписуються в елементарні кола, навіть квадрати, але виникає складний світ, насичений майже живими істотами. Ці істоти замінюють людини, але навряд чи можливо говорити про ту духовність, про яку писав В. Кандинський.

Давайте вчитаємося в його текст далі. «Теплий червоний колір діє збудливим образом; такий колір може підсилитися до хворобливого болісного ступеня, може бути також унаслідок його подібності з поточною кров'ю. Червоний колір у цьому випадку будить спогад про інший фізичний фактор, що, безумовно, хворобливим образом діє на душу».¹ Коли ж ви потрапляєте у світ Кандинського, він завжди зіштовхує з місця. “Тут повно художніх асоціацій: деякі кольори можуть робити враження чогось нерівного, колючого, у той час як інші можуть сприйматися як щось гладке, бархатисте, так що їх хочеться погладити (темний ультрамарин, зелений окис хрому, краплак). Саме розходження між холодними і теплими тонами фарб засновано на сприйнятті».Так, з'являються тактильні відчуття. Нікуди ви від цього не дінетеся. Ми потрапляємо в стихію звучного кольору. «Колір – це клавіша; око – молоточок; душу – багатострунний рояль. Художник є рука, що за допомогою тієї або іншої клавіші доцільно приводить у вібрацію людську душу. Таким чином, ясно, що гармонія фарб може ґрунтуватися тільки на принципі доцільного порушення людської душі. Цю основу варто назвати принципом внутрішньої необхідності».³

Як це все далеко від нас! Що ж таке необхідність? Ви не вільні, а повинні бути вільними. Як розуміти цю волю? Про це запитували дуже багато хто. Воля вибору – їсти, що хочу, спати, з

1 Там само. – с. 60.

2.Там само. – с. 62.

3.Там само. – с. 63.

ким хочу і т.д. Це не воля, а необхідність. Пити, що хочу, робити, що хочу, малювати, що хочу. А ось Кандинський підходить у своїх апофатичнх імплікаціях, говорячи від зворотного, – про необхідність, – до самої волі. Він говорить, що воля – це внутрішня цілісність людини, що дарується Богом або Великим Іншої, тією людиною, що тягне візок людства і бере на себе місію тягти його. Воля – це дарунок цілого. Так зрозуміла воля – це, безперечно, вже естетична категорія. Коли я за неї схопився, я зрозумів, що вільна людина – це цільна людина. Це щира воля. Але чим вона ґрунтується? Великим Іншим. Уся культура ґрунтується на цьому Великому Іншому, але зараз його вже немає. У Кандинського він, безумовно, був. Коли ми хочемо передати колір, коли ми хочемо працювати з цим кольором, то ми розуміємо, що колірна матерія приручається. Майстер шукає підтримки в музиці. Кандинський робить ілюстрації до «Картин з виставки» Мусорского. «Картинки з виставки» – це дуже цікава музика. З одного боку, вона класична, вона слов'янська за своєю внутрішнєю міццю, а з іншого боку, вона вже належить авангардові. Коло замкнулося: Мусоргський бачить одні картинки, Кандинський – інші, проте музика звучить одна.

«Картинки» Кандинського безпредметні. Сучасні західні дослідники починають порівнювати Мусорского з авангардом, хоча раніше ніхто цього не робив. Ми його чомусь числили ближче до передвижників. Погляди ззовні і зсередини культури різні. Але цей той час, коли митець ще не втратив Великого Іншого. Кожен берет на себе місію бути месією, тягне свій «візок людства» і створює кожен свій світ. Кандинський намагається описати колір, що є матеріалом для контрапункту. Що таке контрапункт? Це тоді, коли в просторі одночасно існують різні ритмічні фрази. Добре темперований клавір Баха – це, коли в просторі звучить кілька мелодій і вони з'єднуються. Контрапункт – з'єднання протилежних, розставлених у просторі фраз. Виникає проблема синтагматики – просторового розміщення. Як з'єднати непоєднуване? Так, колір сам таїть у собі безмежні можливості. Колір, з'єднаний з малюнком призводить, до «великого контрапункту живопису». Живопис як музика, чисте мистецтво буде служити божественному початкові универсуму.

І на цю запаморочливу висоту його (живопис) зведе усе той же керівник – «принцип внутрішньої необхідності». Я бився, бився і думав: ну що ж таке «внутрішня необхідність»? Чому так, у яких кутастих, корявих фразах усе це висказано? Сказане дуже важливе – колір сам по собі поєднує усе. Сказано, що контрапункт – образ волі. Чому ж усе-таки – внутрішня необхідність? Запитувати можна до нескінченності, але ніхто нам уже не відповість. Здається, що момент апофатичного опису тут дуже важливий.

Кандинський – рафінований інтелігент, він не міг бути просто волюнтаристом у живописі. Тяжіючи до спонтанності і волі, він називав усе це іншими іменами, традиційно уписував свій логос в прописи традиції. Коли ми потрапляємо в інший текст, більш простий, більш ясний, котрий характеризує його становлення, як художника. Ми бачимо, як він мужнів, як у ньому поступово виникали образи безпредметної реальності. Однак я хочу привести останній абзац: «Ми вже зараз існуємо на порозі ери доцільної творчості; дух живопису знаходиться в органічному прямому зв'язку з ерою нового духовного царства, тому що цей дух є душу епохи великої духовності».¹ Приблизно те ж говорить і Микола Бордяєв... Восьмий день творіння. Христологія людини. Людина стає Богом. Велика духовність. Слова інші, але це одна епоха. Я не можу зрозуміти, чому вона скінчилася? Чому її замінила настільки жалюгідна, незначна епоха нон-класики? Тому, що її розтоптали в концтаборах комунізму? Але у