1 Там само. – с. 29.

Для чого? Для того, щоб оживити вбиту тварину і ще раз її з'їсти. Ви розумієте, що це сміх космічний. Він нас оживляє. Він більше, ніж ми. Життя безперервне, сміх безперервний, як і сльози. Але мистецтво дискретне, – тут є крапки, текст, лінії й образи. Література, музика, мистецтво є першими найбільш сприйнятливими сферами життя і буття, де повернення до духовного стає помітним і необоротним. Мистецтво – шлях знаходження Великого Іншого, котрий як малюсінька крапка, не помічається і для багатьох не існує. Ми зіштовхуємося з цікавими алюзіями. Хто мислить абсолют як крапку? Микола Кузанський. Бог як крапка, нескінченність як крапка... Хто знову береться за ці категорії? Хто намагається облаштувати царство Боже на землі? Малевич. Так чи треба його тут будувати? Люди багато разів намагалися, але всякий раз усе погано закінчувалося. Але вони намагалися. Де? У творах мистецтва. Як? Як якийсь «червоний звук». Вдумайтеся. Кандинський починає шукати алюзії з'єднання звуку і кольору. Він знаходить елементи духовного в сполученні чистого звуку і чистого кольору і починає створювати свою внутрішню симфонію суб'єктивного, без’іменного почуття. Вчитайтеся. Вслухайтеся. «Коли ми знаходимо, хочемо, однак, передати цей червоний звук у матеріальній формі (як у живописі), то ми повинні: 1) вибрати визначений тон з нескінченного ряду різних відтінків червоного, тобто охарактеризувати його суб'єктивно, і 2) відмежувати його на площині, відмежувати від інших кольорів, що обов'язково присутні, яких ні в якому разі не можна уникнути і завдяки яким (шляхом обмеження і сусідства) змінюється суб'єктивна характеристика (одержує об'єктивну оболонку); тут помітним стає об'єктивний призвук».¹ Про що він говорить? Червоний – це квадрат. Це барабан. Жовтий – це трикутник, що розчиняється в просторі...

Я пам'ятаю, коли був студентом і приходив у їдальню Політехнічного інституту в Харкові. На лінії стоїть яєчня. Ви не уявляєте собі, яке це свято.

1 Там само. – с. 66.

Це жовто-жовтогаряча лінія, і всі “їдять” цю лінію. Чому? Тому, що жовтий колір розчиняється в просторі, він не здатний концентруватися ні в якій формі. Перше, що бере голодний студент, – яєчню. Не тому, що він любить яєчню, а тому, що жовтий колір встрибує в нього сам собою. Якщо ж ви зробите жовтий інтер'єр і будете там довго знаходитися, то ваше перебування буде жахливим, ви незабаром почнете страждати неврозами. Про це говорять усі психоаналітики.

Це психофізіологія кольору. Якщо зробити кімнату жовтогарячою, ви будете страждати гастритами, вам буде постійно хотітися їсти. Ви будете їсти і їсти до знемоги. Але це не той колір, про який говорить Кандинський. Він створює свою унікальну партитуру кольору, де флейті приписує фіолетовий колір, барабанам – червоний. Знаходить і такі цікаві кольори, як чорний, наприклад. Він говорить, що це не колір, а якась повна аннігіляція. Білий – це теж аннігіляція. Він уперше ставить поняття «ніщо» перед людиною. Він говорить, що «ніщо» існує в повноті білизни та темряви, що є світло дня, радісне і ясне – це ніщо, і повна темрява ночі – теж ніщо. І, коли він починає купатися в цій вібраціях символіки кольору, ви теж стаєте метафізиком. Ця метафізика рівнобіжних світів – форми і звуку, кольору – дуже цікава. Але вона є певний шедевр маестро, шедевр суб'єктивний, є певне свавілля.

Чому ж дизайнери тяжіють до Кандинського? Тому, що він захоплює. Це стихія творчості, це мислячий художник, це величезний креативний початок. Якщо ви візьмете Кликса з його злиденністю виставочних експозицій, то там мало, що вдасться вичитати. Якщо ви візьмете навіть такого метра, як Іттен, з його колірною теорією, то і там вам вдасться мало чого вичитати. Тому, що колір там позбавлений цього «без’іменного почуття»! Тут же колір насичений саме цим безіменним почуттям. В творах Кандинського живуть начебто живі істоти. Живі. Живі істоти. Не сутності, мертві, а істоти! Перед вами істоти, перед вами живий світ, світ пластичний, об'ємний, як у греків. Він насичений пульсуючим життям, але насичений не за якимись правилами, канонам, а насичений тим, що дано від Бога, дано йому як художникові. Це його кредо.

«У мистецтві, таким чином, – констатує художник, – поступово усе більше виступає на перший план елемент абстрактного, котрий ще вчора несміливо й ледь помітно ховався за чисто матеріалістичними прагненнями. Це зростання і нарешті перевага абстрактного вражають. Це природно, тому що, чим більше органічні форми відтискується назад, тим більше виступає на передній план і виграє в звучанні абстрактне».¹ Він лукавить. Це не природно. Люди завжди сприймають іншу людину на дотик... Вам смішно, але це так. Про це пише і В. Бичків у своїй «Естетиці». Не дивитися, а намацати тіло... Виникає якась гаптолологія. Гаптичне відчуття – це відчуття на дотик. Абстрактне існує лише для таких розумів, – далеких і почуттєво відвертих, як Василь Кандинський. Натуралізм, відчуття вдруковане в душу, почуття іншого нікуди не подіти.

Я сотні разів розповідав, як писав свої картини Рембрандт. Він писав обличчя пальцем. Так, спочатку накладав величезний рельєф фарби, а потім його багато разів лісирував. Тактильні відчуття рук стали образом. Кандинський говорить, що абстрактне витісняє матеріальне тіло, а вся культура ХХ сторіччя говорить, що – навпаки. Зараз Америка дійшла до