1 Ортега-и-Гассет х. Веласкес. Гойя. – м., 1999.

жертовності, вона готова, як говорять американці, до вживання (от-от хтось візьме її і вип'є), то потім вона вже інша. Вона «відвернулася» від світу, пішла в себе, залишилася одна без материнської сфери. Поруч стоять два глечика. Один блискучий, а другий матовий, що наріс шишками. Блискучий, відбиває чашку. Вона у свою чергу намагається заполонити собою його тінь, висвітлити його темну сторону, вона теж рефлектує, вона з усіх намагається висвітлити тінь блискучого глечика. А поруч – її падаюча тінь і інший глечик. Що цікаво. Цей другий глечик нічого начебто б не відбиває, але він реагує на присутність чашки інакше. У ньому “виросли” шишки, він хоче вийти із себе, «допомогти» їй, він уже нажив собі грижу, знаходячись поруч... Ви можете собі уявити, як все цікаво? Перед нами театр речей. Так, ми бачимо темряву цього другого глечика і темряву цієї чашки. Їх з'єднує темрява. Вона присвятила усе своє життя, щоб висвітлити цей блискучий глечик, – і даремно. Вона його ніколи не висвітлитить. Він блискучий – ну і нехай. А цей другий глечик, що пухне, що буквально обріс шишками, тому що відбиває чашку інакше – тілесним образом, цей глечик виявляється наповнений водою.

Я це побачив зовсім недавно. Той порожній, – а цей повний води. Унікальна річ! Поруч лежить якийсь пристрій, про який ми вже давно забули, тому, що це не наша культура. Ви не можете собі навіть уявити, що це. Це млинок для відтворювання кави. Поруч ложка. Ця ложка загнана в простір між млинком і рамою, сильно зігнулася. Це не просто лежача ложка. Їй дуже незручно лежати у цьому тісному просторі. Вона от-от вистрибне, закричить і скаже: «Що тут діється? Що це?» Це – підсвідомість? Та нічого подібного! Це театр речей. Сурбаран так зіставив речі, що вони почали жити і моделювати відносини людей. Більш того, цей театр вічно розігрується перед нами. Про нього можна написати статтю, зняти кіно, що завгодно. Можна без кінця любуватися цім таємним життям речей. Натюрморт, здавалося б, мертва річ, але, з іншого боку, – він живий. Ми починаємо бачити, що щось змінюється в цьому світі. Середньовіччя відкриває таємне життя речей, причащання речей стає нормою, річ починає єднати людину й іншу людину, ту людину, що гідна речовинності як мови причащання. Вдумайтеся в це. Більше того, речі мають жити куди більш інтенсивніше, ніж люди.

Леонардо колись говорив, що птах – це «інструмент», що літає. Це речове бачення світу. Людина гідна своєї речовинності – це здавалося б зрозуміло, адже ми говоримо про речовинність причащену, про інобуття речі. Людина знаходиться в оточенні таких речей. Коли Герцен пише своїй дружині, знаходячись у Лондоні, про те, що вона завжди поруч, тому, що з ним медальон, де намальвана її прабабуся, яка виявилася дуже схожою на дружину, то є сенс спитати, а, кого ж бачив Герцен? Якщо ви пам’ятаєте, у ХІХ сторіччі, був дуже розповсюджений жанр маленьких портретів. Це медальйони. Його можна було носити на грудях, класти у кишеню, зберігати вдома. Зараз з людиною знаходиться фотографія. Здавалося б, фотографія – цілком дублікат людини, але ви себе не завжди впізнаєте.. У книзі про фото Ролан Барт запитує, що ж таке фото? Це божевілля – відповідає автор. З одного боку, перед нами повна вірогідність фактів, речовинності, ось ми такі були. Що простіше, ніж натиснути кнопку? А з іншого боку, – це абсурд. Коли ми починаємо запитувати речі, за М. Гайдеггером, запитувати, що ж є річ як така, то вона відкривається цікавим, змістом своєї таїни – символом інобуття.

Ми намагаємося побачити речі, рухаючись від Середньовіччя назад і вперед. Що ми бачимо? Ми бачимо міф. Повну тотальну ідентичність людини й Бога, людини і речі, людини і неба, людини і дерева, людини і каменю, людини й іншої людини. У міфі немає розходження, все об'єднано. І коли говорять, що міфи різноманітні, люди не розуміють, що міфи єдиноподібніі, вони всі однакові. У міфі все рівно тому, що людина із себе уявляє. Міф, за визначенням О.Ф. Лосєва, є диво, в міфі людина радується тому, що вона ідентична з чимось, вона не відрізняє себе від чогось. Це радість загального, тому що одиничного ще не може бути.

Леві Стросс писав, що в протокультурі людини в нашому розумінні немає. Особистості немає. Але всі щасливі. Тому що всі з'єднані з усім. Всі з'єднані зі світом. Світ не розбитий, не розчленований. Річ як така не помічається, вона ще не стає епіцентром опосередкування. Річ є лише маркером ідентичності всіх реалій світу. Ніколи пізніше цього не буде. Виникає цей моторошний феномен креації, коли з нічого породжується щось. Раніше людина вірила, що вона буде завжди. Вона помре, вона буде жити. Ця міфологічність речі, її тотальність, включаючи і людину, є унікальна безособистісна нероздвоєна повнота сущого про яку, говорив О. Лосєв, це чудо, яке чарує дотепер. Пізніше кожен хоче стати чарівником хоч на хвилину, стати метафізиком, прорватися до підстав. Кожен хоче прорватися у глибини буття, але вони вже недосяжні. Культура дорослішає, чим більше і більше людина піднімається по сходах драбини Іакова.

І ось у ХХ столітті настає прозріння. Говорять, що часу взагалі немає. Про це говорить Вітгенштейн. І говорить дуже просто і відверто. Муха, що вилетіла з пляшки, не тягне за собою цю пляшку. Вона вилетіла і забула, що пляшка є. Вона взагалі не знає, що це пляшка. Ах, якби ви бачили, яка красива ця муха в її двометровому збільшенні! Німці збільшують фотографії, зроблені в мікромасштабі. Ви будете вражені, яка це багатоманітність форм. Це чудо якесь. Що ж таке муха? Це якась брутальна, низька істота, що дзижчить, заважає нам жити. Але вона красива. Незрівнянно красива. Муха в два метри величиною перед нами в кольоровому зображенні – це чудо. Чудо дарує масштаб зображення. Сама мірність є чудо. Людина хоче стати мухою, але не може. А в міфі вона була мухою. Була деревом, була каменем, була метеликом – вона була всім. Потім людина все розділить. Але це потім. Навіть греки ще не знають дисгармонії окремого буття. Вони знають інобуття, у них виникає діалектика. Діалектика – це образ плинності речей, її вбачання через перетворення у свою протилежність. Це з'єднання «Я» і «Ти» через щось середнє. Чого гріха таїти, у нас довго обґрунтовували всі катаклізми діалектикою. Гегель був найулюбленішим філософом з його абстрактним міфом діалектичних перетворень. Але ще Парменід визначив рух і плинність у спокої буття! Тривалість усього лише демонструє бінарність світу, його міру перетворення в інше. Тернарні системи, за Ю. Лотманом, вже не обтяжені діалектикою. Якщо є комп'ютер, то він все порахує, так перетворення в інше втрачає свої грані іншості. «Закони» діалектики сприймаються дуже нудотними зараз. Що таке, наприклад, перехід кількості в якість – так нудно і не цікаво! А що таке якість і кількість? Не зрозуміло. А що таке єдність протилежностей – теж не зрозуміло. Ось ми зараз протилежні, а потім єдині. Це інші способи рефлексії, і не більше?

Греки взяли і створили діалектику як якусь машину мудрування, що, по-перше, двоїть світ, намагається протиставити одне одному і знову об'єднати. У міфі цього не було. Але греки всі суцільно міфологічні. Так, Платон усю свою філософію уявляє як міфологію, вона реалізується у вигляді розмови, у вигляді діалогу, хоча це суцільний монолог. Навіть уся Біблія зображується у вигляді картинок. Христос не переконував нікого, але він робив чудеса. Створення чудес, ця чудесність світу породжує світ чуда як такого – світ віри. Коли Христос говорить: «Я раніше, ніж був Авраам», ми не розуміємо це. Авраам узагалі був дуже давно, а як «зрозуміти» це “раніше, ніж Авраам”? Ще часу немає. Хоча є час-стріла, час-вічність!

Діалектика і є рефлекс чуда, коли річ знаходить усю повноту свого буття як єднання членорозподільної цілісності в її динаміці. Це єднання лише не потрібно абсолютизувати. Так, Парменід абсолютизував спокій, Гаеракліт – становлення, Гегель – зняття протиріч. Проте слід відзначити, що без такої абсолютизації діалектика не виникне, тому, що вона сама по собі є певна крайність, поділ на два, дуже архаїчний і глибокий код. Нам же треба сказати, що дизайн як архаїчна практика людини, як поняття дії, що орієнтована на річ, піддається діалектичному тлумаченню. Інобуття речі – це її інший вимір, що зазначений соціально, космологічно та ін. Соціальний репрезентативізм речі – одна з її глибинних архаїчних складових, котра тримається особливо довго. Яскравіше всього це демонструє одяг. Одяг стає репрезентативом і дуже довго служить вираженням знатності, божественності, добробуту. Дуже довго, аж до до кінця ХІХ століття.

До кінця ХІХ сторіччя професори носили свій особливий одяг, як і студенти й інші соціальні групи людей. Університет святого Володимира мав одну форму, медичний інститут – іншу, гімназія – ще іншу. Поштові службовці відрізнялися своїм особливим одягом. Тобто всі були засвідчені у своїй соціальній приналежності комплексом одягу. ХІХ століття скінчилося, скінчилося все. Зараз уже ніхто не носить одяг, що засвідчує його соціальну приналежність. Саме найстрашніше, що відбулося, із приводу чого обурювалися дуже багато зберігачів моралі та цінностей, – жінки одягли штани. Це було моторошно в ХІХ сторіччі. Зараз ми з цим скорилися, вже не помічаємо такої “дрібниці” побуту.

Здавалося б, все охоплює краса, але з нею не стає простіше. Ще Платон говорив, що «краса – це важко» Це незрівнянне визначення. Лев Толстой, узагалі, відмовився від краси, говорить, що краси немає. Поруч з родовим ім'ям письменника побудований завод, що виготовляє пральний порошок, засіб що чистить. Навіщо? Дерева гинуть. Без кінця всі екологи говорять: «Знищить цей завод!» Ну, навіщо Росії ще один завод поруч з могилою Льва Толстого? А цей завод і досі працює і випускає порошок. Гарний, якісний. Я говорю про дуже складні речі. Про речовинність світу. Людям потрібний порошок. Але де? Поруч з могилою Лева Толстого? У Середньовіччі цього б просто не могло би бути. Причащання речей – забута мудрість буття у ХХ столітті. Коли на речі спускається Божа благодать, коли річ стає інобуттям, коли за річчю відкривається безодня іншого світу (це може бути ікона, це може бути одяг), то ця річ є причащеною. Вона може бути епіцентром креативності, вона може бути епіцентром креації. Чому? Тому що тут, у цій речовинності існує небуття.

Та нова речовинність, яка виникає у ХХ столітті, дуже складна. Але ми поки говоримо про традиційну речовинність. Якщо раніше річ була субститутом, заступником божества, репрезентативом, якщо річ була образом краси і багатства, то зараз річ тьмяніє, поступається місцем слову, зображенню. Гра буття і небуття, порожнечі і не-порожнечі, річі і не-річі веде в нескінченність. І ось, коли дійсно креація, яка породжує епіцентр буття, знаходиться поруч (згадайте «Синього птаха» Матерлінка), не треба нікуди бігти. суть то полягає в тому, що все поруч, все дається даром. Те ж, що дається даром, і є причащена річ, тому, що вона дається божеством. Це майже Чеховський мотив краси, що була у світі даремно. Мотив краси несвоєчасної. Класика на злеті, особливо у стилі модерн особливо відбила мотив осінньої, нетутешньої краси.

Філософія, як і дизайн, не є глибокодумність, це не є нескінченна розмова. Філософія не складна навіть – вона проста. Філософія – це запитання, за Гайдеггером. Він запитує: башмаки – це річ? Так, це річ. Але філософ говорить про башмаки, що намалював Ван-Гог. Сам розпач і туга стоптаних селянських ніг сховалися в нутрі цих важких башмаків. За башмаками бачаться доля, поле, мірний крок утомлених ніг...

Він ніби запитує: «Навіщо Ван-Гог намалював настільки некрасиве взуття?» «Ніжка ваша – туфля наша» – це слоган реклами італійського взуття. Досить гарна реклама. Красива ніжка і поруч красиве взуття. Слоган у дусі “вульгаріте” – зразок гарної реклами. Це Москва. У нас такої реклами немає. Але Гайдеггера зацікавило це потоптане, погане, некрасиве взуття...От як його описує сам Гайдеггер: «Німотній заклик землі лунає в цих башмаках, землі, що щедро дарує зрілість зерна, землі з непоясненою самовідданістю її полів у глибокий зимовий час».¹ Коли я прочитав все про це взуття, я був шокований. Я цього не бачив у Ван-Гога. Сам жах смерті заховався в цій порожнечі, у глибині просторів звичайного взуття. Замість звичайного виробу ми бачимо кроки самого небуття. Ми починаємо відразу запитувати. А що таке крок? Крок куди – у небуття? Крок