16. Інобуття речі в класичній та посткласичній культурі

Сутність дизайну виражається в речовому опосередкуванні відносин людини, тому потрібно говорити про саму річ, що розуміється онтологічно в контексті її даності або самоданості людині. У побуті речі стають інобуттям людини, і навпаки. Ми будемо говорити про інобуття речі як її культурні людинорозмірності. В завершенні періоду великих стилів є сенс поговорити про те, що відбувається перед зламуванням класичної культури, яке маркується 20-ми роками ХХ сторіччя. Світ дизайну досягає свого завершення і повноти цвітіння класики, виникає визначеного місця в культурі маньєризм, що ми описували в стильовому вимірі модерну. Ми розрізнямо модерн у широкому змісті – мир розуму, класичної культури в цілому і модерн у вузькому змісті – стиль модерн.

Зміст дихотомії великого і малого модерну полягає у тому, що сподівання на розум, міфи, на структурність, на передзаданість норм, правил, ідеалів, на все те, що можна визначити зверху або якимсь чином визначити ззовні, досягає своєї межі. Після цього починається вже те, що називається вже великим зламуванням. Це авангард у мистецтві, це дизайн у тім змісті, в якому ми його знаємо. Змінюється дуже багато. Ми говорили про стиль як інобуття людини. Безумовно, є сенс поговорити про стиль, або про час як інобуття речі. Тобто інобуття людини визначає стилістику формоутворення в дизайні як речове опосередкування. Людина може бути Богом в епоху Відродження, може бути іншою людиною, демоном у роботах Врубеля, наприклад.

Але зараз мова йтиме про інше. Інобуття речі. Що це таке? Уперше про інобуття речі як еквівокацію (двоосмислення), в її риторичному варіанті заговорили в Середньовіччя, коли був осмислений феномен креації як зведення світу з небуття в буття. Господь Бог з небуття створив суще, рух з буття в буття – це подовження Його початку. Річ у класичній культурі символічна і теургічна. Дизайнер – більше теург (суб'єкт, що діє від імені божества), творець нових окремих світів. Тому є сенс осмислити дизайн як речовинне діяння в контексті теургії та символізму. Креація припускає первинність небуття, коли є ось ця ось початковість, передзавдана стадія, коли ще нічого немає.

Ми будемо говорити про речовинність як таку. Чому? Тому, що в ХХ сторіччі починають говорити про нову річ. Починають говорити про нове розуміння речі. І говорять дуже серйозно. Говорять такі художники, як К. Малевич, В. Кандинський, П. Філонов та інші. Почнемо з того, що ближче усього до людини, – одяг. Одяг – річ? Чому? А може бути символ, бачення, ілюзія? Ми бачимо цілий ряд реальностей – історичних, політичних, естетичних... і інших. Та й сама річ починає складно вибудовувати свої обличчя в просторі культури. Вона (річ) може бути символом. Подивіться на одяг Христа, коли він з'явився апостолам вже перетвореним. Він був у чистих, світлих одягах зі світла. Їх потім малюють у виді туніки, але це не той одяг. Його неможливо зобразити. Що ж таке плащаниця? Тут уперше віддрукувалося обличчя Христа. Це теж річ. Річ, як, достовірний факт, вона лежить перед нами. Ця річ зберігає повну ідентичність божества. Але вона вже не є річчю, ній проявилося щось більше, що робить цю річ не річчю. Так, річ у побутовому, оточуючому нас просторі весь час прагне стати не річчю. Прагне інакше себе реалізувати, прагне виразити себе якось інакше. Коли мовою речей ми говоримо про символи, то ми не зовсім праві, тому що символ – це не той концепт, що ми хотіли б назвати. Мова йде про причащання речей. Ми розуміємо, що причаститися може людині. Вона йде, спершу покається у своїх гріхах, потім уже причащається. Причащається до божества. Але причащання речей – щось інше, коли людина ціною свого життя одухотворяє їх, відкриває Богові. Середньовіччя знайшло те, що річ живе таємним життям, іншим життям. І це інше життя – воно більше, ніж це життя. Воно є всежиття, воно є всебуття, воно розширює світ речей людини. У класичній культурі річ завжди відкрита до Великого іншого – Бога, Абсолюту, Іншої людини. Річ завжди не самодостатня, проміжна, має своє тлумачення через інше, суть інобуття. Середньовіччя вперше прагне довести, що життя речей – вічне, а ось те, що зараз називається річчю, те що лежить, здавалося б, перед нами – це річ, яка, напевно, існує не так довго. Давайте поговоримо про речі намальовані – натюрморті. У Київському музеї Ханенків (музей західноєвропейського мистецтва) є незрівнянний натюрморт Сурбарана «Натюрморт із млинком для кави», і твір Веласкесу «Інфанта Маргарита». Два шедеври знаходяться поруч. Якщо перший символізує саму речовинність, предметність світу, більше того, він створений надзвичайно предметно, то другий – все суцільно розмитий простір. Це навіть не людина – це якась примара. Мало хто розуміє це, але це так. Про це пише Х. Ортега-і-Гассет.¹ Звернемо свій погляд до натюрморту. Перше, що впадає в око – намальована чашка прекрасна, вона випромінює світло, вона незрівнянно красива у своїй намальованості. Навколо неї – материнське середовище, ось ця тарілка. Вона теж “любується” самим фактом сусідства з світлоносною істотою. Те, що вона породжує, належить їй. Це цілий світ, що світиться, рефлектує в себе радість, суть чашки. А поруч намальована чашка перевернена. Та ж чашка, але перевернена. Якщо вона спершу стоїть жертовною чашею, як символ євхаристії, причащання і символ