3. Дизайн у протокультурі

Протокультура – це умовне поняття, що вміщує у собі великий проміжок культурного часу до світових цивілізацій, тобто до Древнього Єгипту, Месопотамії, Ірану. Вчені домовилися, що можна вважати цей «проміжок» протокультурою. Іноді говорять про культуру первіснообщинного ладу. Добре це або погано, але мені це визначення не подобається тому, що це більше соціологічна дефініція. Ми ж говоримо про протокультуру як про носія глибинних настанов. Якщо говорити про дизайн, то це дуже архаїчна практика. Дизайн завжди апелює до традиції. Традиції зберігають пам'ять часу. Ми говоримо про речі як про такі. Речі не суть у собі історію і пам'ять часу. Зараз же ми намагаємося ввійти у світ доцивілізаційного часу.

Відразу виникає проблема, як же взагалі підходити до хронологічного опису дизайну. Як же періодизувати дизайн. Якщо погодитися з Анрі Де Мораном, то дизайн починається з фабрики. Але, якщо слово «дизайн» виникло дуже пізно, те це ще не говорить про те, що і дизайн виник разом зі словом. Припустимо, слово «естетика» виникло в ХVІІІ сторіччі, Баумгартен ввів його в науковий оборот, але сама естетика виникла дуже рано. Вона виникла тоді, коли людина почала відчувати світ краси. Зараз немає єдиної прийнятої хронологічної періодизації дизайну. Я його темпоральність намагаюся розбити на чотири етапи. Це дизайн ремісничий, постремісничий, індустріальний і дизайн постіндустріальний.

Ремісничий дизайн – це вже нова номінація ремесла. Коли ми зчитуємо інформацію, зв'язану з ремеслом, у плані вже сьогоднішніх проблем, у плані дизайну, нас цікавить конструкція, формоутворення як цілісність. Яка ж це цілісність? Міфологічна. Міфологічна цілісність визначається тим, що будь-який предмет був тотожнім світобудові. А що таке дизайн постремісничий? Світобудівна настанова ремесла знищується і художник береться відтворити цю цілісність. Це спроба повернутися до колишньої цілісності. Це Ріхард Варнер, художники стилю модерн, це Уільям Морріс, Врубель, Сєров, весь гурток Савви Мамонтова. Художник намагається облаштувати міфологему цільного світу і бути знову Деміургом, намагається знову бути Богом творцем. Цей період займає дуже мало часу. Десять – двадцять років, не більше.

Потім виникає індустріальний дизайн. Богом стає Фабрика. Машина здобуває естетичну цінність. Згодом всі починають розуміти, що будь-який «машиніст» – ошуканець, фабрика виявляється якимсь монстром, а завод – це, узагалі, щось моторошне... Так нас залякали екологи. Але Ле Корбюзье хотів відтворити «зелений завод», перетворити його в зелену зону. Він намагається облаштувати п'ять принципів архітектури сучасності, де говорить про те, що сади можуть бути розташовані на даху. Людина намагається облаштувати єдність урбанізованого середовища і природи. Так, виникає постіндустріальний або постмодерний дизайн.

Якщо ви, наприклад, будете розглядувати фрески неоліту, то побачите, хаотично розкидані, неструктуровані композиції тварин і людей, які знаходяться в просторі, де не існує аксиологічних координат верху-низу. Все суцільно є круговорот, якесь вертіння. Зображення досить схожі на реальність. Жінки зображені з великими стегнами, з тонкими ногами, з великими грудьми. Це ідеал плідності. Тут немає худих манекенниць сьогодення, усе наповнено життям і рухом. Як складно людина вибудовувала своє перше відношення до світу! Вона буквально викарбовувала у камені зображення, створювала дивовижні конфігурації. Людина вірила, що намальований звір і звір реальний єдиносущні. І, якщо вона буде спілкуватися з намальованим звіром, і програє обряд ідеального полювання на цього звіра, то потім реально вб'є його. Коли ж вона сяде і буде їсти, то спершу покаже свої зуби, буде сміятися. Цей космічний регіт лунає вже багато тисячоріч. Регіт оживляє тварину, щоб ще раз убити і ще раз з'їсти. Сміючись зараз, ми теж оживляємо один одного. Цією цікавою архаїчною, глибинною апеляцією до космічного сміху займався Михайло Бахтін. Він говорить про космічний сміх, говорить про сміх животворящої енергії, що є перервою монотонного подиху, що створює поштовхи пневматології як певної космології, утворює виривання з утроби людини живого простору, у якому народжуються світи. Колись у ХVІІІ сторіччі облаштовували талію в п'ятдесят сантиметрів за допомогою корсету, то в палеоліті вона була ще тоншею. Ідеал жінки намальований фантастично яскраво. Як по-різному з'єднувалися легкий верх і могутній низ, тонка талія – суть їх єднання. Але пізніше чоловіки вправаджують свої ідеали. ХХ сторіччя завершило епоху маскулінізації культури. Одумаються вже лише наприкінці ХХ сторіччя і зрозуміють, що межа перероблювання природи вже наступила.

Міф протокультури можна описати як безпосереднє злиття з природою, коли людина ще не виділяє себе зі світу. Вона вважає себе каменем. Вона вважає себе деревом. Вона вважає себе хмарою. Вона вважає себе небом. Вона вважає себе всім тим, що її оточує. І в першу чергу, звичайно, – звіром, твариною. Теріоморфізм – код шанування звіра-першопредка є глибинним, фундаментальним. Людина завжди була і залишається твариною. Але вона намагається облаштувати свій світ машинами, словами, речами. Вона хоче сказати, що вона ангел, що вона не тварина. І все ж вона розмножується, як всі тварини. Зображення печер – ці також і свідчення виживання, вони говорять не про те, що, яким красивим і цікавим був світ, а, насамперед, про те, як жили люди тих часів.

Ці зображення дотепер уражають уяву. Що нас цікавить? Нас цікавить тіло людини. Яким воно було до цього? Кістяк той же самий. Череп – той же, але є велика різниця. Так, скіфський череп більше лаконічний. Сьогоднішній череп уже більше тонко пророблений, більше визначена пластика лобних долів, шелеп. Тоді, як скіфський череп більше монументальний. Він вражає своєю простотою. Коли Генрі Мур, цікавий англійський скульптор, побачив череп мамонта, то він його вразив порожнечею глибин форм. Він почав робити скульптури, як своєрідні дивні черепа. Архаїзація як принцип культуротворчості, як входження у світ природи рухає культурою сучасності. Людина намагається зрозуміти, хто ж вона. Хто ж ми? Ми починаємо дивитися в глибину століть і бачимо звіриний теріоморфний код єдності зграї. Це куди як сучасно. Зараз уся геополітика інтерпретується як боротьба зграй. Почитайте навіть М. Амосова. Здавалось би, – дідусь хірург, такий безвинний, але він описує всю геополітику сучасності як боротьбу зграй і хижаків. Проте, з іншого боку, людина завжди залишалася істотою духовною, Богом. Вона облаштовувала цілий сонм богів, намалювала їх, описала. Є священні перекази. Є книги великих релігій. Людина хоче бути красивою, вічно молодою. Цим займаються мода і дизайн.

Говорять, що мода постійно змінюється, але вона не мінювалася раніше по чотири тисячоріччя. Вона залишалася такою ж самою. І ось ми починаємо питати сьогодні, а який ж був дизайн, яка ж була мода в цієї протокультурі? До протокультури можна віднести і етнокультуру, що розуміється як пам'ять часів, що збереглася в етносі, і яка не інституалізувалася у диференційні практики. Що ж таке інституалізація взагалі? Це коли люди спеціально передають інформацію, виникають інститути, виникають громади, виникають інституції, що зберігають, узагальнюють і передають досвід. Етнокультура передається з традицією. Коли ж ми дивимося, якою була людина в ті давні часи, то бачимо її такою, якою вона є зараз. Так, фото Лені Ріфенштайль ще раз переконують у цьому. Вона відзняла Африку як тоталітарні монстри III Рейху. Цікава сама доля цієї талановитої натури. Дуже красива жінка у молодості займалася балетом. Один раз вона підвернула ногу і пішла до лікаря. По дорозі побачила афішу кіно. Закохалася в кіно відразу. Лені залишилася в кіно надовго, зняла чотири або п'ять фільмів. Останній фільм – «Тріумф волі», фільм про фашизм, що набирає силу, це тридцять сьомий рік. Я ніколи не думав, що режисер цих фільмів жінка. Тільки жінка могла побачити так чоловічу, дику агресію в такому метафізично злому вираженні. Завдяки тому, що вона працювала на фашизм, після перемоги її фільми викреслили з культури. Кіно вона вже не знімає. Вона вже не існує як ім'я. Що залишається?

Залишається фотографувати. Просто жити і фотографувати. Вона їде в Африку з якимсь божевільним, їде з одним фотоапаратом. Ледве не гине. Лені фотографує дикі племена, які ще ніхто не бачив. Є такі фотографії, які вражають відвертою красою і силою жінки. Жінки молоді, красиві. Вони борються за чоловіків. Це якийсь сучасний матріархат. Як же вони заявляють свою владу над чоловіком? Жінка підходить і ставить йому ногу на плече. Фото вражає уяву. Лені зняла так Африку, що вона перед вами як жива. Але одне погано – ця Африка дуже схожа на фашистське гетто. Вона дуже жорстока, вона дуже несмачна, в ній дуже багато страшної, дикої енергії. Але фотограф так бачила світ, заразилася цим тотальним баченням. Так, і ми бачимо, як людина намагається повернутися в ранні цивілізації, намагається стикнутися з ними і зрозуміти їх. Зараз їх уже немає. Немає цих тихих давніх, локальних світів. Але в 50-60 роки вони ще були. Так, і Леві Стросс вивчає їх, пише багато книг, де на основі структурної методології намагається вивчити сам спосіб життя. До чого ж він приходить? Вони (ранні племена) набагато щасливіші за нас. Ми всі відділені друг від друга. Панує вічний пошук андрогінізму, половинки хочуть зліпитися, а там всього цього немає. Там є родове загальне тіло, воно ніколи не руйнувалося, воно живе і зараз.

Цікаво, що в архаїчному світі ніби не було дитинства, – дитинство відсувають і забувають. Домінує “доросле” ім’я. Цікаво довідатися, коли ж виник дитячий одяг? Одяг для дітей зараз – це маленький френч, маленький піджак, маленька міні-спідниця. Ніби і немає дитячого одягу. Дітей не помічають і зараз, вони ніби не члени суспільства. Це дуже стара традиція. Якщо взяти Середньовіччя, так дитина вважалася мертвою, поки не виросте. Навіть у етнокультурі, в обряді годівлі мертвих їх замінюють діти. Цікаво і те, що тіло людини довго не належало людині. Воно було якимсь нейтральним нульовим ступенем і належало роду. Якщо його треба було якось виділити, його розфарбовували. Ноги розфарбовували в червоний колір, стегна в жовтий, груди в білий. У кожного племені була своя колірна партитура. Кожна народність визначала свої колірні пріоритети. Уже розфарбування тіла в різні кольори, виділення зон, було означаючими, котрі співвідносилися з якимись зонами світу. Тіло було космологічним. Так, наприклад, тіло до середини пояса – це низ, що асоціюється з підземеллям. Дотепер пояс є дуже важливим елементом костюма. У етнокультурі ж пояс є важливою реалією ритуалу. Коли зараз жінки обвішуються шкіряними поясами і ланцюгами, то це божевілля. Знову йде маскулінізація моди. В архаїчному світі і світі сучасному мало що змінюється. Є племена, що дотепер залишилися на рівні архаїки. Аборигени живуть у резервації, їх підтримують, але їх споїли, скурили наркотиками. Цей світ унікально цікавий для нас, є «експериментальним» застиглим часом, людина там щаслива.

Архаїка скоряє сучасність. Був такий цікавий випадок. Англійські матроси збунтувалися, убили капітана. А по англійських законах їх повинні усіх страчувати. І вони вирішили не повертатися. Висадилися на острів, навколо оголені жінки. Голова кружляється від задоволення. Бананів скільки хочеш, добувати їжу не треба. Матроси потрапили в “дикий стан” дуже швидко – роздягнулися, одяг закопали, їм сподобалося так жити. Потім їх все ж таки знайшли, дружини приїхали з дітьми, і мало хто повернувся. Чому? А тому, що первозданна простота притягує. Цивілізація більше низького рівня поглинає цивілізацію більше високого рівня. Це є нормою...

Подивіться, що в нас діється в просторі постсоциалізму. Ви вважаєте, що в нас була погана цивілізація, коли існував соцреалізм. Я так не вважаю. Подивіться фільми тих років, подивіться А. Тарковського. Йому було важко, але він створив свої фільми. Була музика Д. Шостаковича... Згадайте перефраз відомого одеського наспіву на віолончелі: тримаєте бублички – женіть рублики вимальовує колосально трагічну мелодію. Як ця вульгарна мелодія перетворилася на цю безумно трагічну річ? Важко сказати, мабуть силою хисту, опіру навколишньому бруталізму ідеології. А зараз що? Нічого. Повним ходом іде деструкція культури. Розвалюється, руйнується світ, навіть у музиці все валиться. У фатальні хвилини людина хапається за вісь світу. І що ж вона знаходить? Християнська цивілізація поділяє саму людину надвоє. Два Христа роздають євхаристію. Один – апостолові Петрові, інший апостолові Павлові. Плюралізм постмодерну – зовсім не нова інтенція. Ще в Єгипті існує роздвоєння на людину і звіра. Голова звіра, а тулуб людини. Ви дивитеся ще далі, ще глибше і попадаєте в унікальну ситуацію. Світ розділився на дві частини: людину і не-людину. Людина ще не усвідомила себе людиною, вона не виділився зі світу. Хто ж вона? На це питання можна відповідати до нескінченності. Вперше про це запитали шумери в цікавій книзі, записаній клінописом, – «Епосі про Гільгамеша». Отже, був цар – Гільгамеш страшно жорстоким, просто поганим. Його вирішили «культивувати». Вирішили знайти злу, дику людину, людину-звіра, що бігає в зграї. Знайшли. Але піймати не можуть. Ловлять його сільцями, мотузками, а він розплутується і тікає. Потім вирішили – піймати його за допомогою жінки. Роздягнули блудницю, посадили біля річки... Він спершу пробіг мимо. Попив водички, поїв і утік. На другий день помітив, але не підійшов. На третій день так причепився до неї, що не може відчепитися. На п'ятий день вона його взяла за руку і, як ягняти, привела до царя. Вони сподобалися один одному.

Два звірі – цар, що убивав людей, не думаючи, і звір від природи, безвинний. Цей – винний, а цей безвинний. Виникає гримуча суміш – олюдненний звір. Гільгамеш і Енкі починають творити чудеса. Вони ведуть боротьбу проти Хумбабве – бога лісу. І зрештою його убивають. Боги карають борців смертю Енкі. Страшна трагедія, кращий друг мертвий. Гільгамеш раніше не бачив смерті, зараз же він її бачить. Що йому робити? Він намагається дістати квітку безсмертя для всіх людей, виправити помилку смерті. Він йде шукати квітку безсмертя і, зрештою, знаходить, дістає з води, несе в руках і вже підходить до воріт свого міста, але тут героя долає страшний сон. І в цей час змій, що пізніше накоїть лихого зла й у Біблії, з'їдає цю квітку.

Змій став безсмертним замість людства. Так вперше виникає проблема смерті, проблема першого трагічного героя. Ще немає трагедії, вона не зіграна ні на якій сцені, але є трагічний герой, він страждає. Зі страждань виникає бажання відсунути смерть, зі страждань виникає і дизайн. Але ви можете сказати, що людина страждала й у ті часи, коли не було писемності. Чи був дизайн тоді? Не був, тому що дизайн виникає як лист (Ж. Дерріда), як слід культури, рефлектуючий у себе і над собою. Дизайн не просто ритуал, продукування, а переутворення світу. Так, унікальний палеантрополог Тейяр де Шарден, він же католицький філософ, створив паралельно з В. Вернадським навчання про ноосферу. Це сфера розуму, божественна якась, щира, праведна сфера. Є крапка Омега, куди прагне людина. Людина як людство. Тейяр де Шарден спроектував цей божественний глибинний імпульс у глибину століть. Він говорить, що люди були вже людьми, коли навчилися дізнаватися і зображувати себе. Людина неоліту нічого не залишила, крім керамічних виробів і ось цих підв'язок на тілі людини.

І, коли ми починаємо говорити про метафізику дизайну одягу, запитувати, що ж є протоформою, першоосновою одягу, то ми говоримо – підв’язка. Для чого я це говорю ще раз? Я говорю це для того, щоб зрозуміти, що саме звертання в глибину, сам код архаїчності, саме знаходження джерела завжди благотворно для дизайну. Цікаво, що Трипіллі вже було татуювання. І коли зараз «металісти» – косметологи починають встромляти метал куди завгодно, у різні частини тіла, так і хочеться сказати, – пошкодуйте своє тіло, воно таке древнє, таке цікаве як культурна цілісність етносу. Як зрозуміти глибинне, ще досолярне бачення світу? Все кругле, трикутне, зиґзаґоподібне – це небесне, жіноче. Все квадратне земне – чоловіче. Цікаво, що цей код зберігся навіть у Єгипті. Богиня Нут стала на кінчики пальців ніг і рук, зобразила небесний схил, над нею пливе небесна тура, над нею знаходиться Ніл небесний. А під нею знаходиться Геб – бог землі. Дизайн з бажання облаштувати цілісність світу – єдність людини і космосу. Розлад переживався болісно. Одяг як архітектура світобудови виникає як семантично зазначений код єднання людини зі світом. Ми вже говорили, що розфарбування – вже одяг, ім'я – вже одяг, підв'язка – одяг, татуювання – одяг. Все це є дизайн як тілесні практики людини. Дизайн маркується як означення тіла, що перетворює нульовий ступінь письма, за Р. Бартом, і пише на тілі якісь письмена.

А що ж було з речами? Речей було дуже мало. Це знаряддя обробки землі, пастки для загону звірів, кістяні ножі і таке інше. Багато чого дотепер залишається загадкою. Так, наприклад, говорять, що кераміка виникла випадково. Плетений кошик обліпили глиною і просто користувалися, а потім він випадково потрапив у вогонь і в такий спосіб з'явилася форма судини. Витончене тлумачення, але малопереконливе. Випадково начебто виник і орнамент як сліди на глині від плетеного кошика. Але це не зовсім так, тому що нічого випадкового в культурі не буває. Орнамент – це відображення простору і часу, ритму космосу, всесвіту. Первісна людина вже структурувала час. Ми знаємо, що в неоліті рік був розбитий не на дванадцять місяців, а набагато більше. А головне те, що він вже структурується, членується. Уже стежать за сонцем, уже сонце кидає тінь... Жерці визначали точне місце розташування сонця, вгадували долю. Людина древня – мисливець, рибалка, ремісник.

Цікаві реалії первісної моди. Первісні зачіски – верх космічного таїнства. Зачіска – не така проста річ. Збереглися дотепер татуйовані черепи. Вони виглядають такими маленькими... Іноді виймали кости, шкіра висихала, як груша, так людина зберігала свого предка у виді такого мішечка шкіри. Чому зберігали голову? Голова – це верх світобудови. Облаштувавши на голові зачіску, людина добудовувала своє тіло до бажаної повноти. Диба – це висока зачіска, що надбудовувалася над головою. Іноді вона складала із себе цілий архітектурний ансамбль. Туди входило і дерево, що обмазували глиною, туди входили пір’я і кістки... Жінка носила її на голові, поки вона не відпаде, потім робили нову. Лягала спати і під голову клали спеціальні підкладки, щоб не пошкодити зачіску, тому що, якщо різко встати, то диба відпаде. Як же вставав з ліжка власник такої зачіски? Спочатку піднімали зачіску, потім поступове тіло знаходило вертикальне положення, а вже потім з'являлась можливість вертикальної ходи. Фактично тіло було підставкою, частиною архітектури зачіски все життя. Цей феномен архітектурного простору зачіски зберігається довго. Але потім виникають не зачіски-скульптури, а головні убори. Так, у Середньовіччі, жінка, щоб ввійти в двері, присідала. Для чого ж робили такі високі зачіски або убори? Для того щоб людина була вертикально зазначеною. Вона єдина в світі тварина, що стала вертикально.

Антрополог Я. Лінблад вважає, що люди мають походження від водоплавної мавпи. Був, виявляється, визначений рід водоплавних мавп, що вивчилися жити і ходити у воді. Цікаво, що ні в однієї мавпи немає довгого волосся на голові. А у водоплавних мавп були... Для чого? Щоб діти чіплялися за це волосся. Як легко потрапити в міф позитивістсько-функціональної антропології, дизайну, але все це досить цікаво. У воді легше вставати на ноги, тому що гравітація не так явно діє. Так, людина і стала вертикально стоячою. Коли в глибині століть, в архаїчному суспільстві ми бачимо намиста з зубів, то не варто думати, що це просто так. Це не просто зуби, а зуби жертовної тварини. Зуби, взагалі, були предметом турботи і ритуального означення. В одних племенах їх фарбували чорною фарбою, і це здавалося красивим. В інших стачували начисто. Так, якщо зуби виступають, те це погано, їх треба сточити. Ми бачимо, що всі ці тілесні практики створюють визначене ідеальне тіло.

Іноді ми міркуємо, а що ж таке гроші? Так, і Кант ставив це цікаве питання. Чим відрізняється 100 талерів, що лежать на столі від 100 талерів у розумі? Кожний з вас скаже, що реальні гроші на столі краще. Але запитується про інше. Чим вони відрізняються? Нічим. Люди спершу домовилися, що це 100 талерів і почали їх вживати як талери. А, якби вони про це не домовилися, вони вживали б кам'яні гроші. Гроші, узагалі, абсурдні як ейдос або образ. Якщо це Франція, то там на купюрі зображений Делакруа, художник, а в нас – Шевченко. Навіщо ж Шевченко на гроші ліпити, пошкодуйте його... Можна ж було зобразити якогось політика. Подивіться на гривні, що зробив Г. Нарбут. Вони дуже красиві. Але в нас гривню зробили просто жахливо, бридко. Швидко надрукували, і все тут. Так, встає проблема марних речей, проблема естетичного як такого, проблема самодостатньої речовинность. Все соціально значиме у протокультурі потрібно. Краса потрібна тому, що вона корисна, вона приносить цінність.

Виникає те ж питання: а самодостатня цінність речі виникає в протокультурі чи ні? Чи була тоді краса сама по собі? Світ дуже нудотний без цієї самодостатньої краси у своєму нескінченному бажанні володіти іншим, з'їсти, укусити... Одні говорять, що була, інші, – не була. Немає однозначної точки зору. Відзначимо відразу, мова йде не про «марність» речі, її не було, а про самодостатню красу. Вона була як певний проект архаїки. Уже дуже вони красиві ці жінки з підв'язками, розкиданими по тілу.

Була простота і чистота єднання людини і світу. Не існувало проблеми єднання «Я» і «Ти». Тому що «Я» і небо, «Я» і земля, «Я» і найближче оточення, що теж є «Я», були єдиносутнісні. І це «Я» і «Я», «Я» як усе навколо, «Я» злите і нероздільне скоряє. Настільки це цікавий код, і настільки багато хто тягнувся до нього, щоб його здійснити, але нічого не виходить. Можна стверджувати, що самозаглиблення у середину культури, ухоження в протокультурні підстави метафізично й оманливо. Намагаючись зрозуміти підстави, ми не розуміємо нічого. Ми тільки одне розуміємо, що ми з вами такі ж діти, такі ж міфологічно безпомічні істоти, як будь-яка людина протокультури. Колись будь-яка інша людина протокультури говорила: «Я» – небо, «Я» – хмара, «Я» – дерево, «Я» – є глибинна ідентичність «Я» і всіх «Ти», усього світу як родового тілесного, усепоглинаючого абсолюту, то і зараз ми приблизно потрапляємо в таку ж ситуацію.

Так, розумний, красивий, гарний, і освідчений філософ, художник-дизайнер говорить: я – все, я – всемогутній, я можу все. Переді мною набір усіх культур, я їх усіх бачу і роблю інструментом інтерпретації, я їх поєдную, структурую, деструктурую і, зрештою, розчленовую. І хтось інший їх за мене з'єднає, але не я. Я самотній. Ця глобальна самотність і є міфологічне самоусунення митця з арени світу. Це певна міфологема улаштування людини у світі, коли вона розуміє, що немає іншого «Я» і в принципі не може бути. Тільки одна різниця, тоді це не було відрефлектовано і не могло бути відрефлектовано. Зараз цей наївний зв'язок зі світом нікуди не дівся, але поруч існує ця глибинна, дивна, дика, наївна філософська рефлексія, де відношення «Я» – «Я», «Я» – світ, «Я» – людство нагадує дитину Геракліта, що грає саме із собою в шахи, проте її ніхто не чує, не бачить...

Ви будете заперечувати, ви можете сказати, що я не правий, ви можете сказати, що я граю в якісь дивні ігри культури. Але ви зрозумійте, не я граю, а все людство грає. Все людство себе охоплює в якійсь одній зоні, де всі часи всеохоплюючі. Людство ставить запитання – хто я? Чому я такий? Чому я створений таким, із глини? Сьогодні, а не 2000 років тому? Адже я сьогодні створений із глини точно так само, як колись Бог створив Адама. Я – глиняний. Я обпалений у печі кераміста, і на мені орнамент, на мені всі ці сліди утвору першого Творця. Парадокс полягає в тому, що ми, зрештою, розуміємо, що часу немає, він пішов. Ми ідентифікуємо себе з предметом – носієм простору, абсолюту, культури.

Екзістенціально ми ідентичні. Я, що живе зараз, і та жінка, яка жила в ті часи, коли вдягали десять кілограм заліза і вважали себе красивими, – теж саме «Я». По суті, – все те саме. Жінка є жінка. Вона безумно красива завжди. Незрівнянно тягне у свої внутрішні глибини простору всебуття. Чоловік все той же. Що поривається, фаллічно вертикально обладнаний. У якомусь ступені примітивний тому, що вся ця вертикальність цей фаллоцентризм, що так осміяв Ж. Дерріда, не вичерпали себе як формотворчі інтенції. Так, зараз у моді деконструкція, зараз у моді шизоаналізи і таке інше. Але вже дуже наївно вони виглядають. Ми повинні зрозуміти, зрештою, що нас не врятує ніяка індивідуація, ніяка деструктурація, ніякий світ як дискурс, ніяке розчленовування, ніяке відокремлення, ніяке оптичне буття.

Нічого нас не врятує, нічого не може врятувати. Одне єдине, що приваблює, тримає в цьому світі – це міф. Це чудо. Це наївне злиття зі світом, коли ми не задумуючись, стикаючись, почуваємо близькість струму серця. Це велике серце світу. Без нього ви вже не можете існувати, бо розумієте, що воно єдине для всіх. Усе це разом суть Бог, колись названий любов'ю, а ще раніше назвали – міф. Чудо ідентичності «Я» і «Я», «Я» і «Ти» ще не маркірується, а навколо – тиша. Навколо звірі, навколо пернаті, навколо хмари. Кам'яні сокири зариті в землю. Народи, що наловили риби, – так немає їм числа.. Декілька рибалок «випадково» стали апостолами... Вони пережили століття у своєму бутті. Кам'яними ножами знімали катаракту з очей в Латинській Америці. Головне ж, що ця сама інструментальна органіка людського переутворення світу в первісному світі була іншою. Якою ж вона була? Вона була внутрішньо щасливою, внутрішньо тихою, незлобивою. Людина не чекала зла від іншої людини. Людина була безвинна, як тварина, вона бачила у тварині абсолютний витвір. Вона і свій живіт перетворювала у якесь живовитвір всесвітнього запліднення, панспермію всебуття.

Слово «повсякденний» ще не було відоме. Тому що повсякденне і не повсякденне, сакральне і не сакральне, живе і не живе ще були далекими від диференціації. Це для нас цікаво, тому, що сам по собі дизайн у екзистенціальному вимірі, вмонтований у глибину століть відкриває глибинні “мета – Я». «Я» – роду, «Я» – людства, що пофарбоване, татуюване і трагічно саме по собі, хоча трагедія виникає пізніше.

Ми не можемо сказати, що протокультура кимось визначена. Немає першого креатору. Немає того, хто носився над водами і створив гадів земних, а ще потім людину. Його немає. Але людина вже є. Вона вже створила купу предметів, вона оре землю, вона ловить метеликів і в глибині Землі знаходить гадів земних і виявляє підземелля. Ще один крок – і вона скаже: «диявол» і «Бог», але вона цього не говорить. Вона просто топологічно розносить світи, мовчить, не називає їх і чекає, коли інші часи назвуть і структурують всі ці простори. Я розумію, що ми знову поглиблюємося в якісь філософеми, що даємо мало історичного матеріалу, але те, що ми дали, хіба цього мало? Хіба мало того, що є людське тіло як нульовий ступінь письма? Хіба мало того, що це людське тіло є якийсь родовий всепочаток, що вимагає перетворення? Це перетворення може бути матеріальним, скульптурним, образотворчим, мальовничим, яким завгодно, – формальним. Воно може бути символічним, може бути метафізично порожнім і безтілесним. Тіло є певною матрицею, основою всіх наших починань, коли ми хочемо його добудувати по висоті і постфактум зображуємо його майбутнє, воно розчиняється, зникає в просторі культури.

Ми розуміємо, що ще крок, ще мить і нічого не залишиться. Християнська креація з нічого перетворюється в планетарну парадигму креації в ніщо. Це жахливо, це бридко, потворно, це некрасиво, але це так. Скільки треба всіх красот світу, скільки треба всеокупної сили краси, щоб обрамувати, щоб взяти в рамку, окультурити і знебарвити це «ніщо», аби воно погодилося перетворитися в інше, щоб воно сказало, що воно з нашого світу, хоч його і заперечують, відсувають на периферію великих світів. Спробуйте домовитися з ніщо, у вас нічого не вийде, М. Гайдеггер не домовився, М. Бердяєв не домовився, М. Фуко не домовився, Жак Дерріда не домовився... Усі знищують, деструктурують, ріжуть по горизонталі, по вертикалі, розчленовують буття. І всі мовчазно якось внутрішньо зговорилися, що цей світ потрібно розчленувати.

Але хтось колись повинен сказати: «Навіщо ж членувати?» Хтось повинен сказати: «Вибачите, ваш час пройшов, – членувателі». Хтось повинен сказати: «Цей світ потрібно єднати». Цей світ неможливо розбити на структури і навести осі по периметру земної кулі. І ось тоді потрібно звернення до архаїки, до глибини глибин. Потрібно іти в ті першовитоки, до яких так довго і важко йшли Пікассо, Гоген, Лентулов... Так, Пікассо намалював маски Африки, у «Авіньонських дівчатах» – моторошних, потворних, сексуально драматичних, повіях з борделя паризької провінції. Є в них щось те, що не має сьогоднішнього присмаку добра і зла. Є в них якась архаїка, що пориває з поняттям моралі. Є те, що було до добра і зла. Пікассо знаходить свою певну неоархаїку, ліпить, структурує, і, зрештою, заспокоюється. Розуміє, що нічого не знайшов. Розуміє, що його похід в архаїку є усього на всього походом у своє «Я».

Він знайшов на глибині своїх дзеркал якийсь ще один клаптик світу, якесь ще одне «Я», якесь ще одне розбите дзеркало, яке говорить, що даремно він туди йшов, даремно так довго нищив світ класики, даремно так наївно вірив, що можна копнути глибше. Не копнеш глибше свого «Я». Твоє «Я» глибше всіх історій і всіх часів. Твоє «Я» є та глибина і та підстава, що не підлягає тимчасовості, ніякої історичності. І всі ті маски, всі ті образи Африки, вигнуті, зламані, покалічені, скривлені, деструктуровані, зруйновані є одне твоє нещасливе «Я», що ти приніс на Голгофу. Хтось тебе вже розпинає, але ти цього ще не бачиш. І ти вже готовий прийняти цей спис, останній укол. Але ти ще хочеш знову, знову і знову бути жертвою, якоюсь новою інтенцією якихось нових людських істин.

Пікассо – геніальний. Пікассо – мудрий. У своїх імплікаціях драми почуттів і розуму Пікассо пророк. Мало хто так послідовно йшов у глибину століть. Єдиний, хто близький йому в радикальному ретроархаїзмі, так це Михайло Булгаков, який колись сказав, що, той, хто багато страждав уже безвинний. Ця унікальна формула архаїчного – «той», що заміщає тебе у цьому моторошному стані вмирання на ліжку, а поруч той, хто здатний зрозуміти, обійняти, побачити, полюбити. Цей «той» так давно жив, так давно любив... Він є Любов як така, він є БОГ. Всі інші вже не потрібні. Вони були пізніше. Після тварин земних, після природи, після, після усього...

Цей похід в інше, поглиблення в основи як самоіспит, самозапитування, самовитягування із себе якогось іншого, особистого життя є та протокультура, та архаїка, міф і чудо, є радість усебуття, є величезне глибинне щастя бути разом природі і людині. Але не зачаровуйтесь – «Я» як хмара або як небо, як дерево, «Я» як баобаб у пустелі, «Я» як не «Я», «Я» як той, хто зробив щось тотально губиться в іншому. Я не хочу з вами ходити по феноменологічним реаліям буття протокультури, мені дратує розфарбування тіла, мені не цікаві рубці на тілі людини, татуювання мене не пестить. Саме тіло, намальоване, тріпотливе, що біжить у сторіччях і тисячоріччях як відблиск іншого «Я», куди цікавіше. Я відкрито світові і закрито разом з тим. Цей світ дивовижно далекий і глухий, коли ти екзістенціально німий і байдужий. Ніхто не допоможе тобі, ти повинен сказати, що ця ситуація не унікальна. Вона була завжди і на всіх етапах крутіння, Відродження, відтворення, всеперетворення і діяння. Людина ставить перед собою всі ті ж питання. Вона запитує себе. Берем себе за руку, притискає її до чола, розуміє, що чоло холодне, розуміє, що серце б'ється як і раніше, і уповати на смерть ще рано. Чому ж світ так влаштований, що він глухий і німий? Тому, що це є звичайна-презвичайна банальна предстадія людини, коли вона живе цим світом. Вона не зауважує іншої людини. Вона не її не бачить.

Це всесвітнє буття. Кожен крок як близькість до абсолюту, до Бога. Все що ти несеш у собі, – життя і смерть, і могила, і майбутнє, і обеліск, пам'ятник нерукотворний, – все це стиснуто в одну крапку. Виявляється, що життя за всіх часів і в усі епохи було тим самим. Було екзистенційним внутрішнім імпульсом заглядання усередину людини.

Я з важкістю можу сказати, що ж ближче людині – внутрішнє або зовнішнє. Одне можу сказати, що в архаїчні епохи, у протокультурі, коли людина ловила рибу, ставила сільця і від щастя космічно реготала, роззявивши зуби, шукаючи небо, в цій людині відкривалася безодня. То була одна єдина цілісність, одна форма усебуття, радість і щастя перебування у світі. Леві Стросс, коли потрапив в африканські культури, був збентежений тим, що за всім структуруванням норм, правил існує щось те, що структуруванню не підлягає. Існує щось те, що не осмислюється, не рефлектується. Міф, виявляється, не піддається реконструкції. Міф далекий від логосу, не піддається імплікаціям логоцентризму, фаллоцентризму і яким завгодно інтерпретаціям. Міф, по суті, є чудо. І отоді Леві Стросс за всіма міфологічними імплікаціями знайшов щось загальне, щось єдине. Він назвав його – «дух». Згадаєте, що приблизно те ж саме робив і Гегель. Всі праві по-своєму, тому що дух – це те, що рухає, що здійснюється, і вічно чекає того, що не здійснюється і не може здійснитися. Так, рід вічно перебуває. Він не діє, він не є дух. Рід обездушений, він бездушний. У ньому немає духу, і не може бути. Але дух є у всіх породженнях роду, у всіх його міфологічних перетвореннях. З цим ніхто не хоче погодитися. Це усі заперечують. Але, якби дух був у самому родовому єстві, то навіщо б була потрібна вся ця суєта продукування. Це були б усі ті ж духовні метаморфози, що суть просто гра в шашки. Адже цікавим є те, що кожне формоутворення суть метаморфоза духу. Є якесь духовне вторгнення сприйняття, любові, неприйняття. Є дух, поставлений на коліна, дух як антидух, дух як протистояння, як спів-буття. Важко сказати, що ж ми повинні шукати в глибині культур, у глибині століть, у глибині спів-буття людини.

Що ж там є? Там є тіло. Там є прекрасний організм, у якому рухається і пульсує кров, у якому нескінченно різноманітно рухаються струми любові, що суть чоловіка і жінки. Які – звір і пастки, що – небо і земля, що – усі. Які є міф як тілесна єдність «Я» і «Ти», що в принципі суть субстанція – вода, земля, вогонь або щось інше. І ось на якомусь витку протокультурної глибинної архаїчної самоданості речовинность світу ми повинні запитати себе, а навіщо ми так глибоко зарилися, навіщо ми так далеко йдемо, навіщо ми так хочемо заритися в усі ці реалії суспільства, нехай не завжди універсального, але завжди антропологічно достовірного буття.

Ми повинні там побути для того, щоб побачити дно світу, де вже немає волі, де є вічна тиша безмовності. Тисячоріччями йде світло далеких зірок, мільярдами століть пливуть якісь хвилі, що сподіваються бути побаченими. Ось у цьому дзеркалі часів ми уповаємо тільки на Бога, що є єдиний свідок, той, хто бачив усе. Сьогоднішній деструктурований суб'єкт-об'єкт, що дивиться рекламу, нехай-то філософ, художник, наркоман, хворий снідом або хтось інший – спортсмен або безневинний агнець, або безтілесна істота, хтось побачить, і зрозуміє, що він є медіум цілісності світ. Він сьогодні повинен сказати, що самоапеляція до глибин, первозданних далеких верхівок є необхідна і достатня умова, що є гарантом світобуття, нехай-то і буде звичайна банальна впевненість у тім, що щось колись було. А якщо воно було, те після нього теж щось буде. А якщо після нього щось буде, то можливе спостереження всіх часів... Так, залишиться якась солодка можливість побачити, що всі ці часи не даремні. Цілісність ніколи не залишала цей світ. Ніби ви не хотіли її зруйнувати, розірвати, скільки б у вас ні було деструктивних сил, це цілий світ, це ціле буття, – ця сукупність усіх часів, всього іншого є, вона суть буття.

Інше повинне народиться, інше повинне прийти, інше на обрії. Але яке воно? Це питання задають собі культури. Але відповідають на нього по-різному. Усі відповіді уже відомі. Відповіді говорять про те, що людина шукаюча, що жадає, любляча, людина художня, людина –зиждєтєль світу занурює в глибини свого «Я», поглиблює нескінченність світовідчуття, порожнечі, немічності світу, розуміючи свою кінцівку і безмежність світобуття. Усе далі і далі відпускає свої щупальця в тимчасову і просторову тканину культуролог і хапається руками за тканину миті, що біжить. Ми починаємо розуміти, що ми близькі, ми усі рухаємося. Цей рух нескінченний. Парадигма шляху як тимчасовий зв'язок часів і просторове всебуття, як сукупність «тут» і «там» ставить нас перед прірвою «Я» і «Ти» і нескінченністю і відчайдушністю спроби зрозуміти, що таке «Я». «Я» велике як людство або «Я» мале, незначне, «Я» як мислячий очерет, художник або поет. «Я» як медіум, що тріпотить перед усіма світами відносини. «Я» і «Ти», «Я» і «Я», «Я» і «Усі», «Я» і не – «Я» ідентичні у світі культури. Отоді те ми розуміємо, що усе, що нам відкривається в цьому світі, уперше відкривається в протокультурі.

Звір, природа, небо, земля, підземелля, кров, ґрунт, яблуко, змій, порожнеча, глибина і розпач суцільно зпроектовані усередину нашого світу. Нічого цього не було раніше. Раніше було щастя і спокій. Ми ж проектуємо, накладаємо ідеали на всі ці світи. І як ми нещасливі, настільки нещасливі і ці світи. Як щасливі ті світи, настільки щасливі ми, якщо ми здатні зрозуміти їхнє щастя. Якщо воно схоже на наше щастя. Це наш образ світобуття, наші бажання любити і бути улюбленими, де світ «Я» і «Ти» нерозрізнені, нерозривні як міф, як чудо, як любов.

Вважають, що первісна культура – це щось занадто просте, яка занадто спрощена культура, що ця культура була давно, що тут майже нічого не залишилось від того, що можна було взяти для сучасного світу. Для дизайнерів одягу – це зовсім не так. Первісний світ – це не просто колиска, не просто виток – це і зародок формоутворюючих базових моделей, які потім тією чи іншою мірою в редукованому вигляді так чи інакше входять в життя. Більше того, звідси починається та формоутворююча міць, яка ніколи не завершається, яка ніколи не набуває якогось завершеного вигляду.

Давайте все ж таки удосконалимо і більше конкретно опишемо нашу модель культури і дизайну, з якою ми починаємо працювати. У попередніх лекціях ми говорили про методологічне розуміння дизайну. Ми говорили, що проектуємо наше розуміння на французьку школу – струкруралістську, постструктуралістську, риторичну. Це школа, в якій все розглядається як дискурс, тобто як мовні практики, де вся культура розглядається як певні мовні аналоги. Про все, що тільки існує в культурі, можна сказати, що це є повна мова – мова речей, мова поведінки, мова одягу... Тобто ми повинні описати дискурс моди, дискурс дизайну у вигляді специфічного дискурсу.

Цей розчленований, горизонтальний світ безлічі предметів, зростає зараз дуже швидко. Ці речі мають свою специфіку і свою мову. Специфіка полягає в тому, що відношення людини іконічні, від слова „ікон” – зображення, бо людина сприймає річ як зображення. Сприймає не вербально, а як предмет, що протистоїть її як живе тіло, як тілесна практика – відносини двох тіл. Тіла людини і тіла речі, яка стає бажаною, яка стає ідеалом. Окрім тіла людини, звичайної біоморфної структури і антропометрії існує тіло ідеальне. Існує ідеальна тілесна практика, яка опосередковує відношення людини і всього іншого світу. Виникає та магічна дійсність, яка у первісному світі існує як тілесна магія. От що головне і з чого ми будемо починати.

Кожна культура, кожна епоха у свій час має свої ідеали тіла. Наприклад, у Греції це була скульптурна пластика, скульптурне тіло, яке належало космосу і яке не було особистістю. Це тіло було холодним, скульптурним, безосібним. Існувала система детермінативів, яка визначала, чи це тіло було юначим, чи жіночим, чоловічим, це тіло рабовласника чи раба. Як це тіло виражалося системою детермінативів? Раб мав один одяг, а імператор мав інший одяг... До того ж, одяг був досить простим. Але з допомогою якихось простих і ясних визначників формувалася ієрархія всіх цих структур.

Тіло Середньовіччя – це містичне тіло, це тіло, яке дається згори, це тіло духовне. Тіло натуральне теж не належало людині, бо воно було тлінним тваринним і не вважалося цінністю. Його потрібно було запакувати, закрутити, замотати у якийсь одяг. Духовне тіло також репрезентувалося одягом, тілесними практиками одягу. Тут бачимо базову загальну модель, яка належить культурі, ця базова модель незмінна, вона охоплює декілька тіл. Це може бути імператор, і дворянин, і раб. Їх розрізнення визначається системою детермінативів, приміром, звичайна смужка на туніці у Римі говорила, що це сенатор. Смужка пурпурова – і більше нічого.

Протокультура демонструє дуже гомогенне суспільство. Ще немає гетерогенної, тобто розчленованої, структури, але ця однорідна маса мала свій, внутрішній дивний порядок, лад, який мав свої особливості. Ю. Ліпс наводить багато різних прикладів, роздивимось хоча б “палітру для гриму” – це своєрідна косметичка, що вражає своєю красою. Палітра для гриму засвідчує, що якась модниця з Гвінеї (Західна Африка) мала такий блискучий предмет вжитку. Краса побутової речі сягає дуже далеко. Ми не можемо сказати : зараз красиві речі, а тоді ні.

Ми маємо перед собою світ первісності, у якому людина починає утворювати свій простір, починає жити, обробляти землю. Навіть залізні мотиги вражають якось первісною красою. Це дві палки, зв`язані мотузком, але вони красиві. На них дивишся з насолодою, бо це не просто собі карлючки, а справді витончені знаряддя, які не суть у собі час, не суть у собі історію. Оце рало, примітивне знаряддя для оранки, виникло десь у третьому тисячолітті до нашої ери, але ж силует його дуже красивий. Ви тільки подивіться, наскільки силует стрімкий, наскільки він нагадує якусь тварину, наскільки він нагадує антропоморфні образи, у силуеті цього рала відчувається життя. Це відкрита динаміка, це не просто якийсь наш залізний плуг, ні, це біонічна структура, яка несе в собі стрімке, енергійне і пружне тіло. Це дуже важливо – стрімке, енергійне і пружне тіло. Воно проходить через усе, що створює первісний світ. Тобто все тут стає антропоморфним, людиновимірним. Нема просто землі, нема просто каменя, нема просто хмари, а є інша людина, яка у вигляді божества, у вигляді міфологічного двійника так чи інакше втручається у це життя, так чи інакше впливає на це життя.

Перше, що ми побачили, елементарно зіткнувшись зі знаряддями праці, що вони біоморфні, всі вони схожі на тіло. Тут скрізь існує тілесність, ця тілесність жива. Ця тілесність одушевлена, вона несе у собі універсум. Скільки б ми надивились предметів ужитку, це прекрасні різні предмети, вони завжди антропоморфні і теріоморфні. Тобто нагадують птаха. Це маска людини, це кошик якийсь із людиною – скрізь людина, скрізь тварина, скрізь живе. Нема просто так собі предметів ужитку без рудиментарних, скорочених, редукованих антропоморфних чи теріоморфних рис. Ця просякнутість теріоморфним і антропоморфним витоком вражає цей світ. Так, звичайна ложка, але яка вона красива. Це ж не просто зроблено якоюсь там дитиною щось, це – витвір мистецтва. Вже існували своєрідні записи на бересті, “чоти і рези”. Записували інформацію у вигляді зарубок, люди надрізали зарубки, а якісь предмети, їх групи, конфігурації передавали певну інформацію.

У ХІХ столітті, в час панування стилю модерн художники зауважили, що занадто розцяцькована решітка заперечує святість вогню. Тобто решітка має бути простою, ясною і зрозумілою. Ця простота, ясність і зрозумілість конструкції чітко простежується у цих перших знаряддях і перших ремеслах. До речі, тканина теж виникає у первісному суспільстві. Перший верстат був дуже примітивним – це дві рейки, нижня й верхня, на які натягуються нитки, основа і потім кладеться уток. Ми бачимо також і перший верстат, який робить першу шпалеру, перший гобелен, а фактично ми бачимо перші кроки мистецтва ткацтва. Власне, у первісній культурі вже існує глибинна внутрішня структура розуміння світу як полотна, яка стає потім розповсюдженою у міфах багатьох країн.

Розглянемо космогонічний міф Китаю. Китайці кажуть: небо – це основа, а земля – це уток. Бачите, цілком ткацька термінологія. Тобто висхідним є небо, Китай є піднебесна, а земля – це те, що кладеться на основу. Там все є небесним, все є безтілесним. Про “безтілесні” практики Сходу ми у свій час ще будемо говорити, коли дійдемо до них, це цікаво. Там є своє тіло, тіло небесне, але це небесне тіло зародилось тут. Найдивнішим є те, що тіло в неоліті вже починає репрезентувати свою небесність, бо небо було єдиним богом. І оце небо у вигляді Великої богині, небо у вигляді всіх прекрасних графем входить у побут первісної культури. Людина була небесною, тіло їй не належало, воно належить роду, належить небу. Ця небесність і відчуття у собі іншого тіла зароджується у первісній культурі. Це прекрасно, це геніально. Якщо б ми зараз відчували, як казав Сковорода, що у нас два серця, одне наше, звичайне, а інше божественне, – це було б теж прекрасно. Якщо людина не відчуває, що в неї два серця, вона не є людиною, за Сковородою. Так само і в первісному світі вважали, що людина, якщо вона не відчуває, що несе у собі небесність, несе у собі тіло роду, вона себе не пізнає.

Грим, умащення і омовіння тіла – це те, з чого починається своєрідна практика дизайну одягу, практика вироблення небесного тіла. Тіло є храм, тіло потрібно покращити, сакралізувати. Першими письменами є нанесення на тіло фарб. Звичайно, розфарбовування тіла мало характер не лише прикрас. Наприклад, воїни, які йдуть у похід, завжди себе так розмальовували, що ті, хто їх зустрічав, лякалися навіть одного їхнього вигляду.

Цікаво, що існувала і певна сакралізація частин тіла людини. Окрім червоного, використовували й інші кольори. Так, папуаси Нор Ля у пофарбуванні обличчя, рук і ніг використовують жовту фарбу, яку дістають з дна річки Сепіг. Груди і стегна вони розписують білою фарбою, яку знаходять там же біля сірчаних джерел. Жінки племен Москіта і Сумана на узбережжі центральної Америки покривали себе узорами, які створювали з червоного насіння. Іноді тіло фарбували чорною смолою, а чоловіки ще потім покривали шаром скипидару. Скипидар активізує серцевий м’яз. Це говорить про те, наскільки різними були ці тілесні практики. У кожного народу існувала певна символіка кольорів. Наприклад, у західно-африканських Пангве білий колір вважався найкрасивішим і водночас він був демонічним кольором. Ним обов’язково прикрашали себе, коли відбувався обряд повного місяця. Чорний колір вважався кольором страшного і поганого. Червоний колір вважався кольором радості. Взагалі, червоний – це дуже дивний колір, який дуже швидко змінював свою семантику. Наприклад, у Середньовіччі червоний колір був кольором катів, які відрубували голови. У червоний одяг одягалися тільки кати. Червоний колір на Русі – це червона сорочка, це здоров’я, це краса. Пурпур – червоний у Візантії, у Римі – це влада, володіння, політична влада, передусім.

Як бачимо, кольори змінюються, але зараз ідеться про первісні кольори, які вже мали свою сигніфікацію, тобто відношення до сенсу. У ацтеків чотири частини світу теж символізувалися кольорами. Схід – червоний, Захід – синій, Північ – жовтий і Південь – зелений. Давній Китай, перси уявляють собі Схід – синім, Південь – червоним, Захід – білим, а Південь – чорним. Тобто змінюється значення символічних кольорів, але для нас важливо знати, що колір ніколи не існував сам по собі. Якщо колір нанесений, то він нанесений у відповідному місці, цей колір має сакральне значення, тобто відсилає до того чи іншого священного змісту.

На обличчя наносилися узори. Лице без цих візерунків – це не обличчя, не лице. Ми (стародавня людина) маємо можливість експлікації експресивного, лінійного, графічного письма. Наносимо його на обличчя, на тіло, це дає нам нове життя. І це фактично є сакральним, священним обрядом. Таким чином ми бачимо, що людина була певною книгою, прекрасним витвором мистецтва, який давав їй можливість передавати інформацію, код ідентичності.

Борода вважалася символом чоловічої краси. Ви знаєте, що у австралійців, індійців, папуасів вона мало росте, але якщо росте, це вже прекрасно. Ця практика волосся на тілі і татуювання, вступають у суперечність. Одні племена дають місце росту волосся, а татуювання обмежують, а інші вищипують волосся, а татуювання малюють.

У Месопотамії волосся стає культом, якщо не росте борода, то чіпляють бороду накладну, волосся закручують. Волосся стає символом сили, ви знаєте міф про Самсона, який зберігав силу у волоссі. Тобто старі люди вважали, що волосся несе у собі силу. Чоловіча потенція теж залежала від волосся.

Цікаво, що перші гребені робилися не з не дерева, це були щелепи тварини. Особливо любили дельфінів, часто розчісували волосся лише дельфіновими щелепами. Таким чином і ми маємо прекрасну можливість суто модельно зробити такий гребінець. Перші гребені, були дуже цікаві, збереглися дивні, зразки цих гребенів. Вони архітектурні, не суть у собі образ світу, це перші архітектурні споруди. Гребінь завжди був символом універсуму і відображував всесвіт.

Окрім зачісок, широко розповсюдженими були різні підвіски. Людина навішувала на себе намиста із зубів, коралів, мушель, із вигравіруваної гальки. Папуаси Нор любили також проколювати м`яку перегородку у носі, на яку багато чого навішували. Проколювали верхню і нижню губу, щоку, навішували навіть цілі круги з великим діаметром, які символізували причетність до якогось роду, племені і несли у собі інформацію. Були підвіски на вухах, цікаво, що були модними витягнуті вуха і тому дуже сильно відтягували мочки. Усі ці зачіски, підвіски, проколювання тощо говорили про красу, як вона тоді порозумілась.

Перший одяг для чоловіків – це був так званий фаллокріпт, від слова “фаллос”. Фаллокріпт – це раковина, яка одягається саме на цей орган, іноді цей фаллокріп був півметра, іноді метр. Це говорить не про те, що вони ховали статевий орган, а як його декоративно оздоблювали. Уявімо собі вождя племені, у якого було кілька сотень жінок. Фаллокрипт був символом здоров`я, енергії і “першим одягом”, за Гегелем, який одягали чоловіки.

Жінки декорувалися татуюванням, а потім виникають різні пов’язки на стегнах, які фактично це є паліативом зображення на тілі. Це ще все ж таки не одяг – пов`язка на стегнах, вона не ховає – вона відкриває. Вона для тропічного клімату, де дуже жарко. Підв`язка, власне, відкриває, удосконалює, показує, що це є місце, яке дає народження, це місце, яке є головним для жінки. Жінкою, яка не народила, в архаїчних культурах не вважалась жінкою. Якщо у фараона, наприклад, не було дітей, він змінював жінку.

Одяг поділяється на дві системи: драпірувальний і накладний, але вони починаються як дві гілки у первісному світі – південному і північному. Південний первісний світ – це письмена на тілі, упаковування, драпірування тіла спочатку у вигляді пофарбування, потім упакування усіх місць, пов'язаних із статтю, декорування, пов`язки на стегнах. У північному варіанті, як ми вже відмічали, просто одягається шкіра.

Первісний дім створюється тоді, коли людина починає викопувати собі яму, як тварина, як землерийка. Людина починає робити землянку і в цій землянці розбудовувати собі житло. Далі вона робить пастки для тварин, які теж схожі на дім тварин. Поняття дому спочатку не означало забудови. Людина жила не в світі забудов, забудова виникає пізніше. Вона жила у світі, який її оточував, а вона занурювалася у землю. Потім створюють перші курені, перші укриття, і ми бачимо, як навколо людини виникає вже дім. Де дім, там і вогнище. І фактично виникає все те, що пов’язане із священною частиною дому, з вівтарем. Вівтар – це священне місце.

Що ж було вівтарем у первісному світі і у пізніших культурах? Вівтарем було вогнище. Стіл також – перший вівтар, це підняте місце. Що таке у Єгипті піраміда? Це те, що підняте на пагорбі. Першим пагорбом і був той висхідний шматок суші, де з’явилася цивілізація Єгипту. І те, що у ямі, у норі первісного дому, у землянці виникає пагорб, вівтар, якийсь уступ, де розпалюють вогнище і де створюють місце, на якому починають їсти, означає, що виникає дім, виникає те, що утворює життя людини. Зараз, які б не були комфортні квартири, які б не були комфортні умови, все одно у квартирі зберігається той архаїчний лад, де є центр добробуту, бо без цього не може відбутися сакралізація простору, а дім – це завжди мій дім: є стіни, поріг, перехід в інший дім...

Дім – це найбільше архаїчна структура, вона зберігається й до сьогодні. Первісні споруди – це землянки, напівземлянки: вкопують стовпи, ставлять плити, кістки мамонта, створюють гарні навіси, загорожі від вітру. Усе це прекрасно, все це вражає нас своїм природним життям. Якщо подивитися на хату-мазанку в українському етнодизайні – це певний термос із глини. У мазанці завжди очищується повітря. Зараз на земній кулі зберігається п’ятдесят тисяч аборигенів, які живуть у первісному суспільстві, і ніхто не знає, як зробити, щоб вони залишилися. Утворюють навколо них інститути, проводять біологічні експедиції. Ми знаємо, як загинула родина, яка жила у Сибіру. Цих людей просто заразили грипом, і вони вимерли, бо жили у зовсім іншій екологічній зоні. Ми до цих вірусів звикли, а ці люди від них не були захищені. Якщо повністю первісний світ піде під землю, то етнологи вважають, що це буде друга загибель Атлантиди.

Перша загибель Атлантиди, – це коли греки пограбували і знищили жіночу цивілізацію, яка існувала у місті Кріт. Так була знищена велика гілка матріархату, яка могла б створити зовсім інший напрям цивілізації. Чому зараз наша цивілізація така нерозумна, чому ідуть постійні війни, кидають бомби, – тому що вона чоловіча. У християнстві вирішальне слово належить чоловіку. У мусульман – теж чоловіку... Зараз багато міркувань на цю тему. Як піднести рівень жінки, як піднести у суспільстві її образ? В Америці це зроблено карикатурно, набуває гротескних форм, фемінізм – це теж не зовсім те, що потрібно.