13. Дизайн великих стилів

Ми зараз спробуємо увійти в простір культури, що описується як простір стилю. Існує дуже багато плутанини з приводу того, що ж є стиль. Чи є, припустимо, Відродження або готика стилем? Нескінченні розмови на ці теми аж ніяк не прояснили цю проблему. Так, Старі роботи про стилі наносять універсалістський характер. Спрощуючи, можна виділити дві концепції стилю:

- універсалістська, коли під стилем розуміється якийсь загальний напрямок культури, яким описується все: і епоха, і час, і щось те, що може ще відбутися;

- більше вузька, коли вважають, що стиль – це щось більш устояне, те, що виникає після великих епохальних подій і те, що вже є порядком, меншим за ступенєм космологічних і культурних узагальнень.

Так, існує досить складна ситуація. З одного боку, перед нами є бажання побачити, визначити епоху під кутом стилю, і ми будемо цим займатися. З іншого, – надати стилеві більш вузьке, формальне визначення. Ми будемо виходити з глибинної етимології поняття «стиль». Вона веде свій початок від слова «стилос» – паличка, якою кололи слонів, коли поводир керував слонами. Тобто тут є якесь підштовхування, якесь керування, якийсь зовнішній вплив¹. Ми повинні визначитися, що ж таке “великі стилі”? Їх було достатньо небагато. Це бароко, класицизм, рококо, модерн... Можна говорити, що і романтизм теж є стилем, можна називати стилем бідермайер. Можна назвати ще більш дрібні стилі, які увінчує один тотальний стиль модерн. Стиль модерн завершив епоху класики. І після цього почалося щось інше.

За моїм переконанням, стиль як такий не є хронологічним визначенням. Стилі завжди були і завжди будуть. Просто вони мають різні номінації. Якщо говорити, припустимо, про такий стиль, як рококо, або постмодерн, то ми вже говорили про постмодерн як парадигму, що виникає вже в добу Відродження – це тотальний маньєризм. Так, маньєризм завжди був. Це якесь варіювання, якесь невтримне бажання уявити в іншому вигляді те, що було раніше. І це бажання, безумовно, починається дуже рано, його можна побачити вже в неоліті. Навіть так! Але ми про іншому хочемо сказати.

Що ж трапилося після епохи Відродження? Я намагався якось ненав'язливо впровадити у вашу свідомість, що старий Адам – людина, яка зроблена із глини, людина-річ, людина-тварина, ось ця людина вибухає в деформаціях оптичної реальності та контрапосту. Здається, що скульптури з мармуру от-от розваляться від тієї внутрішньої енергії, що розпирає їхнє тіло. Вони настільки внутрішньо насичені рухом, що не утримують цього руху. Якщо ж людина «розвалюється», то, що ж залишається? Залишаються уламки, і ці уламки досить адекватні тому світовідчуванню, що називається соціалатомізм. Тобто після епохи Відродження, у Новий час стає затребуваною ця часткова, «фрагментарна» людина.

Левенгук винаходить мікроскоп. Він бачить маленьких істот, що там рухаються. Починає розуміти, що і ми складаємося з таких же маленьких істот. Атом знайшли давно, ще греки, але соціалатомізм, коли людина- маленька істота, закинута у величезний світ, стає атомом – досить пізнє зображення дійсності. Людина в цьому світі зовсім не в центрі, вона зовсім не деміург, не бере на себе потенції божества (нормативність і примусова даність буття тріумфують – це час великих монархій).

Постулюється зовсім нова реальність. Якщо О.Ф. Лосєв визначає стиль як інобуття людини, як інобуття його діяльності, інобуття його почуттів, інобуття його стану або поведінка, то нам цікаво побачити сам діалогізм реалій культури як ту матрицю, що структурує поняття “стиль”.¹

Що таке діалогізм? Очевидно, що людина ніколи не діє від імені свого«Я».