12. Дизайн в творчості Леонардо да Вінчі

Ми вже визначили формотворчу домінанту дизайну Відродження як розрізний дискурс. Недосконалість процедури розрізання вже в маньєристичному своєму вигляді, в іспанській моді перетворюється на так звану „посічену матерію”. Ще працює середньовічний архетип поверхні, але цю поверхня вже знищується. Це такі загальні констатації,– це те, що лежить на поверхні, але нам потрібно з’ясувати, що ж утворюється в середині, чому виникає сама потреба різати, створюючи більш варіативний, більш енергійний дискурс. Чому так сталося? Звернемось до цікавої людини, першого дизайнера, конструктора – Леонардо да Вінчі. Спробуємо зайти в його світ і побачити, чому саме так виникає дизайн. Розглянемо висхідні поняття естетики маньєризму. Маньєризм – це доба, яка виникає наприкінці Відродження, Леонардо да Вінчі дуже близький до неї, це така конструкція, яка складалась як сума різних систем. Автори намагались поєднати в собі все, що існувало раніше і створити надконструкцію, яка б перевершила всі досягнення культури. Поєднання натуралізму разом з гіпертрофованою красою створювало дуже екзальтований, особистісний світ. Проте всі думають, як створюється щось вічне, те, що належить вічності, несе в собі загальні високі ідеї античності але. Але ці ідеї потрібно приєднати до простої людини. Тому виникає своєрідна партитура поєднання речі, що належала цьому світові, ейдосу речі, який існує у світі ментальному.

Звідси всі проблеми, весь дизайн і взагалі вся проблематика Відродження. Як охопити річ та ідею речі? Леонардо казав, що існує до шістдесяти градацій, як тече вода і вона ніби розчиняється в цьому потоці змін. Тут і виникає термін – варьєта. Це спосіб створити різноманітність. Дивіться, як він малює квіти, наскільки вони скульптурні і конструктивні, це ботанічні студії. Дивує з якою пошаною він звертався до якоїсь маленької стеблинки. Якщо поглянемо на анатомічні малюнки, там він теж заходить в світ людини, як і в ботаніку, розглядає цю людину як складне і натуральне ціле. Леонардо був досить працьовитим, проте майже всі речі у нього не завершені.... Його фреска "Тайна вечеря" почала псуватися ще за його життя, бо була написана олією на сирій основі. До нього звертались, щоб він намалював хоч копію для нащадків, але він був байдужим до свого витвору, йому були це не цікавими проблеми консервації живопису, хоча це була вершина його творчості. Він пише про певний свій трактат, називає його сторінки, і ми впевнені, що справді є такий трактат, є така сторінка, де можна побачимо те про що він нам говорить. Але цього всього немає... Майстер задумував безліч всього, але не все завершував. Він жив у світі проекту, ось чому вважають, що він є дизайнером. Для нього головне було не завершення, не створення речі, а проект. Він жив у одному великому проекті. Якщо порівняти Леонардо з Мікеланджело, то у останнього теж багато незавершених робіт, майстер просто не встигав, або заважали обставини. А у Леонардо незавершеність – це стиль його праці, він жив, випереджаючи час і те, що відбувалось, для нього було не важливим. Він малює дивні речі: механічні апарати, вони антропоморфічні, вигадково дивні. Леонардо намагається створити крило, що літає, малює і пише купу сторінок на цю тему, виникають дуже своєрідні конструкції з допомогою крила. Так, він малює людину в панталонах з крапками, які зображуються неначе крильця. Тобто митець не створював якихось абстрактних конструкцій, всі проекти існували у вигляді людини. Леонардо спостерігав, як літають птахи, як утворюється біомеханіка польоту. Він скрізь знаходив конструкцію, переводив її у варьєта і створював безліч варіацій конструктивного типу. Цей приклад вражає, бо якщо ми подивимося на твори художника, то здається, що все просто і гарно намальоване, а насправді за чудовим пластичним образом лежить біомеханіка тканини. Він пише тракт, як утворюються складки, виходячи з поглядів біомеханіки. Тобто ми скрізь бачимо дивний момент – немає логічної моделі світу, але логіка побудови існує, існує як варьєта, як вічне змінювання. Як, наприклад, малюється якийсь агрегат – зображується ціла картина, яка існує як певний побутовий сюжет, там є люди, події. Але це й життя механізму, що зображений в картини. Все сповнене життям, експресією, динамікою. Дивно, що всі його проекти вписуються в контекст людяності, а також розгортаються як певна дійсність дії.

Поль Валері говорить про те, що Леонардо дуже швидко захоплюється ідеями і швидко їх кидає. А як він працював над "Тайною вечерею": підійшов, поклав декілька мазків і втік, через три місяці приходить і працює місяць без перерви, а потім знов кидає на пів року. Як працював Мікеланджело: не відходив від роботи, поки вистачало сил. Якщо образ праці Леонардо – це артистичне свавілля, то Мікеланджело розчинявся у творчості. Але вони подібні своїм внутрішнім світом, світом ідей, бо вони люди одного часу, однієї доби. І ці люди виразили дух часу, потрібно зрозуміти цей дух як конструктивну настанову, щоб зрозуміти як виникає дизайн Відродження. Все змінюється, наростає шквал варьєта, який в XVII сторіччя У дизайні одягу перетворюється у безструктурну аморфну масу. Але розрізний дискурс як варьєта доби Відродження – це не лише змінювання зовнішності. Безмежність варіювання треба зафіксувати. Наприклад, малюємо фігуру в фас. Це найскладніша конструкція, але у Леонардо все скрізь анатомічно і конструктивно зрозуміло, перед нами дійсність отої дивної реальності, яку ми намагаємось описати на підставах конструювання.

І тут ми доходимо до певного конструктивного розуміння дизайну Відродження. Так, конструкції речі не динамічні. Звідки ж береться динаміка? Динаміка береться тому, що є вічне змінювання зовнішнього образу цієї конструкції, який ми бачимо в житті. Що таке конструкція дерева, наприклад, яке прекрасно малює Леонардо да Вінчі? Є в нього малюнок „Дерево”. В цьому дереві є ствол, який несе сік, є листки, які кожен рік змінюються, в ньому є конструктивна основа, але це дерево так намальовано, що ми відчуваємо що воно одне із десяти тисяч виглядів цього дерева про які пише художник. Перед нами виникає феномен конструювання як неплатоністична конструкція вічного, яке ейдосу, який потім потрапляє в це життя. В малюнку це вічне стає безмежним варіативним способом відображення дійсності, яке розчиняється в житті зовнішніх речей.

Леонардо жив в декількох світах: анатомічному, медичному, механічному, художньому, архітектурному, побутовому і в інших. В кожній з цих сфер він був генієм. Зовнішні обставини склались так, що він залежав від меценатів, від надто жахливих ситуацій. Помирає він у Франції, прямо тікає, а та людина на яку він витратив багато сил, його прийомний син, відмовляється від нього, не їде з ним. І він тихо і непомітно вмирає у Франції. Це людина, яка створила образ доби, створила безліч робіт, написала тисячі сторінок... Коли подивимося на його автопортрет сангіною, то виникає питання – скільки ж років прожила ця людина ? На портреті ми бачимо тисячоліття на його чолі. Але, насправді він помер в 66 років. Це ще молода людина.

Перед нами, в історичному часові існує дуже дивний світ людини, яка була людиною – проектом. Ця людина жила не для себе, в нього нічого не було. Якщо почитаємо, як він підраховує скільки грошей було витрачено на похорон своєї матері (він навіть не називає її матір’ю, а пише що ховає Катерину...), то зрозуміємо, що похорони були досить пишними. Проте за цим бухгалтерським списком не пробивається не один нерв, не одне почуття. Так само він описує похорони батька. Він не називає його батьком, називає лише по імені і описує все... Це якесь дивне поєднання бухгалтера з його вічними списками і намаганням усе зафіксувати і містика. Ми зараз запитуємо: навіщо він це фіксує? Перед нами вивальовуються обрії людини – проекту. Людина жила все життя у спроектованому світі, а поруч існували речі, існувало своє життя. Леонардо жив у картинах, фресках, книгах, що спроектовані ним, і відразу ж писав інші книги. Ми бачимо безліч сторінок-проектів, де він без кінця малює різні світи, рослини. Цей універсум захоплює, бо ми бачимо людину – нездійснений проект.

Це дивний проект, коли людина без кінця творила. Проекти не здійснювалися не тому, що майстер розбігався по різним доріжкам, не тому, що не завершав працю, а тому, що це був стиль життя – це було самодостатнє незавершене спроектоване життя, де те, що існує у вигляді завершених речей, не цікавить проектанта. Воно може бути, а може й не бути. Цікава фреска, написана воском, коли він змагався з Мікеланджело. Леонардо вже написав її на стіні, почав опалювати, і перепалив... зображенні стікає униз. Митець пішов, ніскільки не сумуючи і більше не повертався. Прекрасні картони до фрески були порізані і продані, бо це були шедеври. Він жив у світі проекту, в цьому проекті відбулася фреска, відбулася подія, хоча її не бачив ніхто.

Поглянемо, як створюється чернетка наукових студій. Проектний простір формується не від поля до поля, а якось незрозуміло. Інколи рукописи схожі на екзистенційний порив, людина просто не знала що творила... Нічого подібного. Він все ретельно описує. Дуже дивно поєднуються ця ретельна, занадто механістична зчитка інформації і сам потік проектування, який неможливо зупинити, який є життя. Виникає романтичний дизайн, виникає дизайн як безмежне проектування, в якому варто жити, в якому можна жити все життя, не виходячи з нього. А все, що існує навколо цих проектів, – те, що Бог дасть, те, що є. Така модель дизайну вже не відтворюється в добу Відродження. Леонардо, який розпочинає вік конструювання, робить це конструювання не розумоподібним і не зовнішнім, хоча він і описує тисячі прикладів варіації дійсності, – це конструювання на основі неоплатоністичної сутності речі.

Ми бачимо два світи – один феноменальний, це світ зображення, бачення, і світ ідей – це той вічний світ, що існував ще в добу Відродження як данина античності, як неоплатонізм. Вони існували поруч: світ ідеї, завершеної, чіткої форми і світ змін, форм цієї ідеї. Леонардо жив в проекті як в ідейному світі, кращому світі, Він ще не раціоналізує, хоча розрізає ноги, робить перетини, робить анатомічні вправи. Леонардо ще не працює на мові раціо, як і не працює на мові почуттів, він працює на мові, яка є посередньою між думкою і почуттям, а це є варьєта. Це є реальність, яка не є холодним безособленим предметом і не є простою почуттєвою даністю, а є щось проміжне. Але його останній автопортрет якийсь холодний, кам’яний, втрачає будь яку людську теплоту і життєвість. Перед нами або скульптура, або замальовка, зануреного в свій вічний світ чоловіка. Ця вічність не була б такою завершеною, якщо б за спиною Джоконди не було б космічного, вулканічного пейзажу. Цей пейзаж штучний, створений, його немає в житті, це пейзаж неземний, далекий...

Леонардо прагне зробити анатомію цієї прекрасної доби, коли люди жили у платонівському світі вічних ідей, але в цьому світі жити не можна. Життя було дуже бурхливим, було насичене різними несподіванками, жити було дуже важко, а люди споглядали і бачили як змінюється світ навколо. Таким чином, ми підійшли до того, чим ми займаємось, – ми підійшли до того, що перед нами зовсім не світ одягу, архітектури, живопису, а світ самодостатньої конструкції як поєднання вічної ідеї і самої речі. Ця вічна ідея надається попередньою культурою, надається як з’єднання верху і низу, ейдосу і предмета, але в добу Відродження відбувається варіювання цієї ідеї як проект. Перед нами своєрідна феноменологія, феномен стає конструкцією. Ця конструкція утворюється як варіювання ейдосу на основі завданого ще в античності типу.

Мода цікава тим, що її принцип існування, формотворення, ніколи не утворює нових конструкцій. Ми маємо на увазі моду класичну, моду яка сягає до наших часів. Але в добу Відродження формується ідеальне тіло людини на засадах наукових студій та проектів. Ми бачимо дивний дизайн, який виникає як культурологічна конструкція. Не можна не відмітити и не підкреслити ювенільність моди Ренесансу. Одяг яскравий але не строкатий. Живопис Леонардо да Вінчи гарно демонструє конструкцію костюма, що утворювалася як комбінаторне ціле з розвинутою системою модифікаційного простору. Так, ліф обов'язково розрізався спереду й шнурувався. Іноді рукави розрізалися поперек, з’єднаючи їх на вигині стрічками або шнурками, щоб надати динаміку й різноманітність конструкції. Руки залишалися відкритими, чим відрізнялися від закритого вигляду рук Середньовіччя. Верхнім одягом служив плащ, у якому часто робилися розрізи для рук. Головними уборами були капелюхи, опецьки, а жінки носили вуаль.

Глядач бачить чітку геометрію форм за допомогою накладних і підкладних набивань вати, введення твердого каркасу й посіченої поверхні форм, що звичайно асоціюється з потребою різноманітити геометрію платонових тіл.

Ми починали нашу лекцію з того, що маньєризм нівелював духовність дизайну в моді, в дизайні одягу. Важливо, що тіло людини демонструє гармонію, що утворюється як його життя окремої частини. Маньєризм начебто передбачив культ окремої деталі в стилі модерн. Виникає деталь як самодостатня цілісність, виникає тяжіння до окремих елементів одягу. Однак людина не можна мати такі форми, які мали зображення жінок маньєристичного Відродження. Але зображення існують, існують на правах особистої моделі, єдиного модусу ідеального світу.

Цей проект був універсальним, могутнім, титанічним, грандіозним. З добою Відродження відкривається нова епоха дизайну, фактично тут народжується сучасний дизайн, народжується проект, який існує сам по собі. Автором цього проектування вважають Леонардо да Вінчи. Варьєта – це термін, який поєднує різноманітність, безмежність світу форм і монізм світу ідей. Ідея залишається вічною, як і у Платона або Плотіна. Тільки людина починає створювати нову гармонію в уяві, гармонію як проект. Саме в добу Відродження дизайн стає проектуванням як таким.