И надо мной он к высям поднебесным;

Мне глыбою коснеть первоначальной,

Пока кузнец господень – только он! –

Не пособит ударом полновесным.

Ми бачимо дивну констатацію – мені бути глибою, мені бути субстанцією, бути тою істотою, єством, яке хтось повинний перетворити (твір теж присвячений Вітторії Колонні). Творець є сам Господь. Христологія, що начертав у своїх чудових витворах Мікеланджело, особливо в розписах Капели Паоліна, є той чудовий неоплатонізм, коли матерія, здригаючись і тріпотячи, розламується, розривається на шматки. Людина, будучи створеною Богом, вступає з ним у змагання. Але не все так просто. Це не богоборство, не агон греків, це тихий цнотливий змах молотка, що не б'є, не відривається, хоч він і твердий. Це молоток інший, він страждає.

Ми розуміємо, що всі ці інструменти, про які пише Мікеланджело, є той замах, та обробка, той глибинний креативний імпульс, що в епоху Відродження створює унікальний дизайн. Є почуттєвий матеріальний космос, але він же дарує глибину проникнення в інше, чудо оптичної цілісності духу і дива.

Ось що головне і очевидне. Дизайн є не накладка на щось косне, а діалог «Я – камінь», «Я – першосубстанція». Її шліфують, полірують, як завгодно декоративно прикрашають, переутворюють в не-камінь. Проте я – камінь. Я – протосубстанція. Я – підстава. Субстанція настільки завгодно декоративна, надлишкова, пишна і виліплена у своєму хвилинному торжестві, але це – “Я” митця. І це “Я” є адекватним віртуальній реальності, прямій перспективі, що відкривається як мир-вікно-світ, яке підвладно закрити тільки самому Богові. Щоранку ми відкриваємо це вікно, і в ночі його закриває сам Господь. Ми не можемо відкрити його вночі, тому що ніч, за Мікеланджело, – це статуя жорстка і драматична, що застиглп в затиснутій позі у виді якоїсь пружини. Вона (ніч) говорить, що це століття ганебне і чуже.

Дизайн Відродження – це вже творіння усупереч, художність як побиття небуття. Небуття перетворюється у всебуття. Всебуття у своїй універсальності і всеохопленності породжує світ, що є унікальним і драматичним одночасно. Театральність, безумнівно, є нерв епохи. І в ній є одна якась загальна для всіх театрів, сцен і всіх героїв мізансцен. Я б назвав цю мізансцену люмінізмом, образом світла як земним успадкуванням світла – субстанції Середньовіччя. Вона (субстанція) уже навчена бути смолоскопом, світильником, всім тим, що висвітлює і вказує шлях. Дизайн Відродження – дизайн особливий. Він народжується як повнота почуттєвої гармонії, її оптичної цілісності, як пряма перспектива, як спрямованість істини, що дарується великим і могутнім майстром. Цей майстер хоче або не хоче бути в центрі світу, але йому іншого шляху не дано, і він іде від усяких центрів до периферії, зігнувшись від ваги усього світу, яку він взяв на себе. Але він раптом розпрямляється і радується, що ця ноша вже не його. Проте немає іншого плеча, немає інший світу, якому можна було б довірити, передати цю ношу.

Напрікінці цієї лекції хочу прочитати ще вірш Мікеланджело:

Что черпаешь в стихии огневой?

Не только ли смерть? Ведь ты же не жар-птица?

Но я молчу: нельзя чужой рукой

Спасти того, кто к смерти сам стремится.

Дизайн як порятунок, як переутворення, як креація, як любов, надія, щастя поступається місцем розпачеві й простій істині: не можна врятувати того, хто не хоче бути врятованим... Тому ніякі накладки, ніякі декори, фрески, перспективи і дзеркала не допоможуть. Залишається уповати на те, що порятунок дається самою долею. Вона є, її переступити не можна, інакше це буде постмодерн і порожнеча цинічного жарту, іронії без глибини, без підстави, без тиші, цнотливості, щастя, любові і без якогось самого головного стрижня, що був в епоху Відродження якимсь оптичним поглядом, кинутим у дзеркало і відбитим на обрії світу, Бога, людини. Ця самозамкнутість як оптикумум самобачення, самопогляду, рефлексії народжує той світ, що знаходить риси культури у всіх можливих і неможливих світах, які дарують нам чудо перебування в центрі світу.