1 Бычков в.В. 2000 лет христианской культуриы sub specie acsthetiaca. – т.1. Раннєе христианство. Византия. – сПб.; м., 1999.

культурі колись було, ніколи не вмре. Воно перетвориться в щось інше. Воно може стати метеоритом, може стати каменем, може на багато століть бути непотрібним, але воно є. Воно присутнє в цьому світі, воно засвідчується тим, що є чудо, є можливість відкриття дива, є можливість вірити. Це саме і відкриває нам християнство.

Дизайн, якщо його розуміти широко, як речове опосередкування, як причащання речей, дизайн раннього християнства є ритуал, літургія, як поведінка, як норма, як правило, як прийнята достовірна реальність події і бачення, є боріння, екстаз, те що неможливо описати. Так, ісихазм – це синергійне – мовчазне спілкування з Богом. Бог діє з нічого. Але звідки береться (ми починаємо мислити як дизайнер ) це ніщо? Дизайн середньовічний, християнський – це креація, породження буття з нічого. Художник стає субститутом, заступником Бога. Іконописець ніби викидає з ока світло, світ висвітлюється тим світлом, що не дає тіней. Це божественне світло. Тіні немає тому, що світло виходить з ваших очей. Світло попереду, а пітьма за ним. Але у Діонісія Ареопагіта світло народжується з пітьми. І ось ця інверсія початку уражає. Креативність у змісті породження іде від грецького міфа, вона вже зливається з діянням, дерзанням, з борінням, з любов'ю, із усім тим, що може взяти на себе людина. Вона теж креатор, вона теж породжує, ніби, як дух. О. Лосєв говорить про те, що дух обов'язково повинний пройти через боріння, утілення, через ніщо. Ніщо є серединним простором. Якщо дух існує поза всім цим, то він не помічається. Одушевління, внесення душі або натхнення є однією з найважливіших складового цього світу, що пов'язаний із християнським світом і Візантією.

Бог, творець Адама, створив його з глини, вклав у нього душу, буквально вліпив душу, тобто сама креативність зазначена як робота. Ця ручна робота душі здобуває дуже цікаву образність. Візантійське мистецтво облаштовувало себе в різних реаліях. Тканини були дуже розшиті. Мозаїка, скло, кераміка, емалі досягли небаченого розквіту. По шовку вишивали різними нитками в чому досягало високої досконалості. У мистецтві і культурі величезну роль зіграв образ жінки. Так, Феодора, дружина імператора Костянтина, зіграла величезну роль у духовному житті Візантії. Був момент, коли ось-ось звалиться імперія, підтримуючи Костянтина, вона говорить своєму чоловіку: “Найкращою прикрасою буде для тебе пурпур у труні”. Пурпур – це одяг імператора. Він зібрався силами і виправився, бився далі і переміг. Ми бачимо цікаві, повні зачарування фрески і мозаїки. Софії Київської. Підіть в Софію Київську – це візантійська культура, це Візантія. Ми бачимо прості обличчя, руки – лопатою, це ще не мистецтво, яке набуде маньєристичних рис у Михайлівському монастирі. Подивіться, які руки в Іоанна Златоуста, вони не суть тієї крихкості, тієї ніжності, що ми бачимо пізніше.

Мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря не суть вже екзальтованість, зліт, лінійність матерії кольору і світла. Якщо в Софії Київській вся суть пластика, рельєф ще домінує, то більше пізні роботи Михайлівського монастиря оголюють ритм сам по собі, лінію, що пульсує, екстатику лінеарності нетварного світу. Багато світів Візантії в Києві. Вона тут, поруч з нами, далеко ходити не треба. На другому курсі, Харківського художнього-промислового інституту я копіював Богоматір з веретеном. Скільки б я не приходив на другий поверх Софії Київської, я згадую, як стояв там, дивився в бінокль і змальовував ці камінчики. Сам факт розглядання в бінокль залишився на все життя. Хто навколо цієї Софії не ходив: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Всі ходили. Якщо ви потрапите туди в четвер, це вихідний день, то Оранта – Нерухома Стіна буде не заліплена світлом. Ви попадаєте в дійсно нормальне світлове оточення. Мозаїка мерехтить у якійсь напівтемряві. Як будується світлова партитура храму? Найясніше місце вгорі, у барабані, в куполі – це епіцентр усієї християнської літургії, там намальований Христос Уседержитель, що судить світ. Чим нижче, тим менше світла. Храм будується як антропоморфний простір. Так, у плані голова і серце – це вівтар, апсида – це образ Віфлеємської печери, де Діва Марія родила Христа. Баня – це плечі вертикально стоячої людини, купол – її голова. Так у храмі двічі закладений антропоморфний канон, що, безумовно, говорить про глибинні, ще грецькі риси антропоморфізму.

Головний нерв інтер'єру – Оранта. Мене більше за все вражало, коли підходиш до апсиді, почуття злету. Начебто хтось тебе кидає угору, у глибини сфери. Але, чим більше починаєш вдивлятися, тим більше виникає відчуття, що тебе хтось заганяє на коліно в землю. Вона могутня, вона давить, вона підняла руки, вона – нерушима стіна, вона боронить усіх. Це жест торжества або порятунку, молитовного передстояння. Зображення ніби здійснено двома мовами. Мова ісихії, молитовної пристрасті або любові, що випалює простір, і мова архітектури невід’ємні. Особливо мені подобається фреска із зображеннями дітей Ярослава Мудрого зі свічами.

Якщо порівняти фреску і мозаїку, то уражає їхня різниця. Фрески округлі, більше нагадують слов'янські обличчя, швидше за все їх написали наші іконописці, яки жили враженнями нашого слов'янського світу, а мозаїка демонструє якесь люте устремління вгору.

Але раннє християнське мистецтво не можна, звичайно, звести до Візантії. Існує і копське мистецтво. Копти – це еллінізованний Єгипет. Коли Олександр Македонський завоював Єгипет, туди прийшли потім греки. Так відбулася еллінізація, а потім у свою чергу і християнізація Єгипту. Це периферія, де раннє християнство збереглося у своїй первозданній чистоті. Велике місто ніби розмиває особистість. А в маленьких містах людина надана сама собі і Богові. Саме периферія народжує цікаві образи. Подивіться, – хрест існує як скульптура і разом з тим як якась духовна статура. Ми бачимо, що копська реальність несе в собі багато тієї орнаментальності, що пізніше виникає в нас на Русі.

Інший світ – кельти. Це Ірландія, тут теж помітний вплив христианізованих язичеських образів. Так, ми бачимо гучне перехрестя культур. Виникає складна варіативність образів, де одні культурні традиції накладаються на інші. Кельтське мистецтво вражає саме звіриним стилем. Все це, безумовно, приводить нас до Древньої Русі. Чим відрізняється світ дизайну Древньої Русі від візантійського? Якщо говорити про зовнішню співбуттеву тканину, то з загибеллю Візантії не загинула її культура. Так, навіть латинське завоювання Візантії її ще не зруйнувало. Турки остаточно винищили християнську душу з Візантії. Треба було зібратися християнському світові, відстояти цю святиню, те місце, звідки почалася історія християнства. Але цього не трапилося. Історик Дука описує те, що трапилося так: «О місто – місто, мати міст християнських, тріпоти – ти, сонце після того, що стало з цією землею». Усе зганьблено, усе знищено. На тинах вісять голови, а сам імператор шукає смерті в бою, де і загинув. Ніхто не думав, що таким жорстоким буде кінець. Цікаво, однак, що архітектурний образ Софії Константинопольської, сама міць перекритого величезного куполу потім відродилася в мечетях. Зодчий Інані, вже мусульманський геній, зачарований поетикою перекритого простору, переутворив образ базиліки.

Древня Русь є праматір'ю нашої слов'янської культури. Тут особливо важливо відзначити, що всі ті впливи Візантії, що приходили на Русь, тут були адаптовані, по-різному трансформувалися і складно перероблялися. Так, вже трансформації костюма недвозначно говорять, що субстанціальним ядром усіх формоутворень у Древній Русі була сорочка, тобто зшита хрестоподібно проста конструкція, на яку вдягають вже інші структури одягу. Цікаво, що косоворотка, потім зипун застібаються, чого не було раніше. Нашарування одягу досягло уже у Візантії розвинутої статури. Цікаво, як використовується туніка у верхньому і нижньому одязі. Якщо туніка в Римі була одягом серединного рівня, одягом нижнім, а також інколи могла служити і одягом верхнім, якщо не було тоги, то туніка у Візантії є тільки нижнім одягом. На неї зверху вдягається тога, але тога вже зовсім інша, не драпірована, а дуже складно обладнана нашитими конфігураціями, вишивкою, твердими структурами, що закривають усе тіло людини. Так створюється ідеальне тіло, тіло небесне.

У Древній Русі існувало чи ледве не десять типів каптана. Каптан – звичайний довгий, не приталенний одяг. Домашній каптан – одяг знаті. Становий каптан зшитий по фігурі, по стану. Польський каптан з'явився в ХVІІ столітті. Терлік – особливий вид каптана, що носили царські охоронці. Чуга –каптан для верхівкової їзди у військових. Що ж таке каптан? Це та ж сорочка, тільки зшита з більш грубої тканини, каптан є верхнім одягом. Цікаво ставиться проблема модифікації рукавів. Ось каптан із зав'язаними рукавами. Рукав спускався вниз, у цей рукав узагалі могли руки і не всовувати, що особливо очевидно в жіночому одязі. Рукава звичайно висять, але ще є і муфта. Тобто такий достаток рукавів створює визначений дискфункціоналізм, який явно притаманний одягу Древньої Русі.

Але, коли починають говорити, чому все це було так-то, починають все описувати з погляду якихось функцій, то це дурість. Адже, якщо говорити про рукав, про оточення тіла, то середньовічна парадигма голого тіла – бідного тіла допоможе зрозуміти нам роль модифікаційного простору взагалі. Головне, що костюм не може змінити людину, Бог її родив саме такою, тому всілякі доточення до тіла є наругою над ним. Так, вузький рукав говорить про те, що він цілком є заступником тіла. Воно вже не голе, але воно правильне тому, що відповідає тим рисам тіла, що створив сам Господь Бог. Виникає питання, чому ж з'являється ще два рукави? А ця плюралізація, будемо так говорити, відбувається тому, що тіло не єдине. Є горнє тіло, і є тіло тлінне. Є тіло духовне і тіло матеріальне. Ось уся ця партитура тілесності, драматургія верху і низу доведена до гармонії членорозподільної єдності тіла і духу, знаходить свої риси в такій будові, коли функція не грає ніякої роль. А ми все намагаємося прив'язатися до функції. Тут відіграє роль сама тілесність як така, котра вимагає свого дискурсу.

У Древній Русі придбало особливу актуальність протиставлення верху і низу. Інститут юродивих загострював цю антиномію. Юродивий – це аж ніяк просто божевільний. Іноді і сам патріарх йшов у юродиві, тому що так можна було врятуватися. Юродивий вважався святими, але в низькому обличчі. Таке з'єднання верху і низу народжує дуже цікаві трансмутації. Ніде не було більше апокрифів, ніж у Древній Русі. Є, наприклад, такий апокриф, де Бог створив людину не з глини, а з мочалки в лазні. І що таке мочалка – це те, чим бруд змивають (субститут низу). Цікава розповідь про владу юродивого. Коли юродивого побачили три дівчини, а юродиві ходили зовсім роздягненими, вони посміялися над ним. Одну дівчину перекривило, одна вмерла, одній руку відняло. Потім ті, що залишилися в живих, стали просити Бога, щоб він змилостивився. Він їх виправив, і після цього більше ніхто не сміявся. Цікава розповідь про зустріч Івана Грозного і юродивого. Іван Грозний був страшенний деспот. Досить згадати таку деталь, коли князь Курбський, послав йому лист з України зі своїм посильним, то Іван Грозний, прочитавши лист, проткнув ногу посильному дротом, але посильний був настільки відданий князеві, що дочекався, коли той дочитав лист, і відразу упав без пам'яті. Коли ж Іван Грозний приїхав у Новгород, то до нього підходить юродивий зі шматком м'яса і говорить: «З’їж батьку, маленький шматочок». Цар запитує: «Навіщо ж, адже зараз піст?». А юродивий: «Ти стільки живцем людей з'їв, що цей шматочок для тебе не великий, ти його проковтнеш і не вдавишся». Що ж Іван Грозний? Він зробив вид, що нічого не почув і пішов далі. Юродиві були недоторканими.

Дизайн Древньої Русі не можна зрозуміти без образу антисистеми. Система – це правильний світ, літургія, світ освячений. Є шинок, що йому протистоїть. Є святі, що ніби занурені в диявольський світ. Але вони святі. Юродиві – посередники між світами. За часи Петра Першого їх убивали, намагалися всіляко знищити. Але їх не зменшувалося на Русі. Древня Русь показала святість дороги, святість степу, святість божества в найнижчому, непристойному виді, як і у виді правильному. У Древній Русі працював такий величезного дару художник, як Феофан Грек. Це ім'я, як блискавка, що пронизує всі культури. Екстатика його образів – це вираження якоїсь нестримної синергії. Він виявляє те таємне, що колись когось приведе до істини, колись комусь допоможе, колись комусь дасть у руки можливість бути.

Дизайн як речовий утвір, поширений в мирському побуті, у східному християнстві можливий як дуже складна, дуже смутна, я б сказав, ненаситна можливість полюбити іншого в обличчі близькому, рідному і таємному. Потрібно лише через річ бачити щось те, що недосяжне холодному поглядові. Я не хочу бути вигадливим. Але зрозумійте, які смутні очі ізуграфів, що беруть у руки пензля, що беруть у руки смальту і притискуючись всім тілом до стіни, не розуміють, що стіна і є твоє тіло – єдина плоть. Вона тебе відштовхує... Вона тебе дратує, ти біля неї спиш, ти її розмальовуєш, прикрашаєш смальтою. Але ти розмальовуєш своє тіло, бо ти художник, ізуграф, у цьому тілі ти виразив свою віру і віддав йому все. Тіло і молитва твоя, і радість там твоя, і душа там твоя, і любов і нелюбов, і всі там твоє. Але ти вже не потрібний цьому тілу. Це тіло без тебе називається «цвинтарем», за М. Федоровим, «музеєм», за П. Флоренським, «вихром», за Ф. Малявіним, «демоном», що летить, розп'ятим, за М. Врубелем. Сама культура називає імена, що можливі і неможливі, котрі самі себе спопеляють, відроджують і воскрешають, милують. Так породжується цей серединний простір між «Я» і «Ти», що є випаленою землею, якщо «Я» і «Ти» єдині, якщо «Я» і «Ти» нерозрізнені. Але, на жаль, це аж ніяк не часто буває. На жаль, любов рідко сходить у цей світ. На жаль, серединний простір витісняється чимось іншим, що є гнучкою цінністю суспільства, – менеджментом і маркетингом усякої користі. Продають, розпинають, величають і нагороджують, хвалять, прощають, допомагають і позбавляють усякої надій. Людина ж у світі дизайну Древньої Русі є істинно віруючою, істинно люблячим, істинно впевнює своїм поглядом, що випромінює світло і тишу всіх інший світів. Вона жертовно страждає, розуміючи, що вона не єдина і не головна у цьому великому, смутному і безмежному світі.

Але, скажіть ще раз слово «дизайн» і вас знудить. Всі ці іноземні слова нічого не додають, вони тільки лише дають дотик до голої речовинності світу. Світ же інший, річ інша, людина інша, як і сама ця речовинність. Речове опосередкування «Я» і «Ти» з'являються порожнєю і бездумною гармонією, з якою не можна порівняти нічого, з якою ніхто не може злагодити. Ніхто не може ні простити, ні милувати. Вона вічна гармонія залишається неприкаяною, залишається безнадійно самотньою в порожній фігурі умовчання, на яку здатний лише Данте або хтось з великих розумів. Як зобразити гармонію? Данте зобразив її як число 9. Так ви зрозумійте, що Беатріче не було цією “цифрою”. Вона була, вона жила, вона мала одяг Богоматері, її бачили, а тієї Беатріче, про яку писав Данте, ніколи не було. Онтологія цієї дивної любові не може мати речовинного опосередкування. Це дивне, всеохоплююче почуття, що випалює всі проміжки між «Я» і «Ти», надбуттеве та надречове за своєю сутністю.

Не вистачить усього буття, не вистачить всіх сліз, не вистачить усіх слів, не вистачить всіх образів і бачень, тому що усі вони будуть марними, порожніми, непотрібними. Ми повинні зрозуміти, що є глибинна онтологія спів-буття, яку не зрозуміти без досвіду віри і першообразу.¹ Неможливо зрозуміти тому, що людина що розгубилася, що розкидала все, померла в обіймах речовинность і псевдорічі, розіп’явшись на дибі споживання. Вона затихла, заспокоїлася, вона не хоче конвульсій, не хоче радощів, не хоче вибухів, падінь, вона просто хоче сказати, що вона людина в цьому нелюдському світі. Вона хоче спокою, за Парменідом, за М. Булгаковим. Дайте його їй! Ніхто не дає. Святоотецька традиція давно перервана. Тільки обрані здатні бачити, спостерігати, дарувати, милувати. Але де вони? Обраних теж немає. На цьому полі небратерства, порожнечі, незаспокоєності бреде запеклий якийсь кубофутурист – дизайнер... В. Хлєбніков вічно запитує: “Загибель Візантії була або буде?»

Буде. Буде. Буде. Але ця загибель вічно триває, сяє фарбами буття, перетворюється своїми дзеркалами, перетворюється в інше і повертає нашому зорові, розумові і баченню всі те, що давно втрачено в цьому загубленому світі. Я хочу сказати, що, коли ми намагаємося жити