9. Дизайн Візантії та Древньої Русі

Якщо ми потрапляємо у світ Візантії, яка є основою християнського світу, то, безумовно, це вже дуже близько до нас. Якщо греки – це якісь космічні драпірування, а Рим – далекий, холодний, кам’яний, то християнський світ животрепече, ніби ми далеко не ішли від нього, скільки б не відбувалося атеїстичних викрутасів на нашій землі. У будь-якому випадку – це прабатьківщина, від якої ми відхреститися не можемо. Візантія як духовна прабатьківщина, як ранній світ християнства була висхідним, чистим, не замутненим нашаруваннями пізніх століть, джерелом святості. Зараз багато дискутують про святоотецьку традицію (до речі, у монастирях раніше не співали з нот, а навчалися співати з голосу), дехто апелює до витоків, а інші до своїх рідних святих. Де правда? Якось на захисті дисертації, присвяченої Києво-Печерському розспівові, я задав таке сакраментальне питання: «А чи не можна почути в хорі співаючих голосу Сатани?». Звичайно, усі відразу ж стали відхрещуватися від пану світу цього. Мені довелося сказати, що хіба треба так різко відхрещуватися, адже ми живемо у світі, яким володіє князь пітьми. Хто така Ванесса Мей, що грає на електронній скрипці? Її музика – д’яволиада чистої води. Там немає нічого від першозвуку, повноцінного, повнокровного звуку, що є, наприклад, у Паганіні. А від гри, досконалості, що дається в традицій, дуже близько, як довів Мілорад Павич у «Хазарському словнику», до дияволіади… Є та пекельна краса, що відкриває ще Гоголь. Так, панночка дуже красива, єдине погано, що вона відьма. Цей новий обертон досконалості краси, досконалості істини, виконання твору, музики, напередусім, говорить про те, про що в принципі дизайн як «виконання», близькість до речі дуже далекий до споконвічної краси.

У контексті сучасної культури це питання знаходить дуже цікаві смислові адеквації. Ми починаємо себе запитувати: “А чи потрібна досконалість?” Адже Ісус Христос не був красенєм. Якщо його спочатку малюють молодим, витонченим, у плащі безбородим, то потім в Його іконографії не домінує краса. Як могло так статися, що релігія, яка народилася в лоні іудаїстському, стала світовою релігією? Більше того, як могло статися, що Рим, з його перенасиченою пластикою, його естетикою, з його відпрацьованою машиною смерті, з його центуріонами, що скорили півсвіту раптом приймає християнство? Не раптом, звичайно, а довго тягся перехідний світ. Буквально п'ять сторіч християнство бороло себе, гриміли світові собори. Християні дуже складно шукали свої образи. Але й ось, коли ми зараз запитуємо: «Гибель Візантії була або буде?», дуже важко відповісти на це питання. Тому, що Візантія як духовна батьківщина всякого християнина – це є та земля, де вперше ми бачимо в не замутненому вигляді глибинні інтуїції, що зараз намагаються воскресити.

Чим цікавий є сьогоднішній хоровий спів, у якому намагаються повернути грецький, візантійський розспів? Якщо ви підете в Іонінський монастир у Києві, то там співають майже що на давньогрецькому. Не знаю, добре це або погано, але, у всякому разі – це говорить про те, що перед нами визначена тенденція. Ми бачимо, що архаїзація є сьогоднішнім нервом культуротворчості. Архаізація як спрощення і бажання повернутися до споконвічних джерел. Але нас цікавить інше. Нас цікавить не сам принцип сьогоднішнього бачення архаїзації, а те, що трапилося на грані століть, як змінилося поняття світу, як змінився дизайн, як його стали розуміти спростовувачі грецького космосу. Якщо ви згадаєте світогляд древнього грека, то він радувався тому, що день змінює ніч, що космос завжди постійний, що вічність – це те, що незмінне, що він завжди є. Але вже древні євреї мислять інакше. Їх не влаштовує суєта суєт. Візьміть Еклізіаст, наскільки він не мириться з цією нудотною чергою повторювань.

Час розкидати камені і час їх збирати. Ми починаємо бачити, що виникає щось інше. Виникає зовсім інша модель часу. Про час як вічне, замкнуте в собі буття, де усі повторюється, і де доля є хоронителем вогнища, вже не згадують. З'являється один Бог замість десяти тисяч богів у Древньому Римі. Час осмислюється як термін “від і до”, від різдва Христова до Страшного суду. Що буде після Страшного суду? Часу вже не буде. Усі, хто не покаявся, будуть спалені у вогненному озері. Але справа в іншому. На початку XX сторіччя філософ Микола Федоров задав таке питання: «Ну, як же я можу радуватися в раї, коли мій одноплемінник мучиться в пеклі?». Як же можна розлучити пекло і рай? (Я іду від Візантії, але ми до неї прийдемо...). М. Федоров запропонував усіх воскресити. Абсолютно усіх. Підняти їх зараз, а тому, що їх буде багато на землі, то слід заселити воскреслими інші планети. Цей проект він назвав «філософією спільної праці».

Проект Відродження предків настільки геніальний, що його можна порівняти лише з Біблією. Цим проектом були захоплені Лев Толстой, Достоєвський. Н. Федоров був звичайним хоронителем Румянцевського музею. Позашлюбний син князя Гагаріна по натурі був дуже експансивною людиною з величезною волею. Однак він сам себе упокорив, усе життя пішло на створення проекту. Він не записував своїх думок, а лише вимовляв їх учням. Якісь клаптики записок залишилися. Коли Філософ умер, проект стараннями учнів був опублікований у двох томах. Річ дуже цікава. М. Федоров розглядає світ як цвинтар, як якийсь музей, як універсальну астрономію. Але він виявився досить наївним по частині розміщення воскреслих, він думав, що ці люди не умістяться на землі. Зараз екологи підрахували, що через кілька десятиліть, якщо так буде йти приріст населення, на землі буде жити стільки людей, скільки жило раніше.

Це дуже складна проблема. Якщо римлянин, умираючи, писав: “Приєднуючись до більшості” і вибивав на камені цю епітафію, то тепер уже до більшості ми ніколи вже не приєднаємося. Зараз вийшла прекрасна книга «Професія – дружина філософа», щоденник Л. Бердяєвої. Це вже пізні роки. Це вже вмирання великих духів. Вони вже не молоді, аж ніяк. Це вже Франція, вигнання в Клемарі. Він багато пише, вона згадує усе своє життя. Там є цікавий спогад про те, що коли вона була дуже юною, то писала лист Леву Толстому. Вона хотіла стати фельдшером, хоча її батько був дуже багатий. Їй хотілося, як усім у ті часи, а це був початок ХХ сторіччя, присвятити себе чомусь важливому і головному. І що їй відповів Лев Толстої? «Не треба ставати фельдшером. Ви хочете робити добро? Не треба хотіти робити добра, але і не робіть зла. Якщо не будете робити зла, то добро вже робити не потрібно». З'являється зовсім новий обертон. Не намагайтеся знизити свій інтелектуальний рівень, не намагайтеся облагодіяти всіх, не робіть зла, а те, що ви будете робити – не настільки вже і важливо.

Коли ми читаємо цей щоденник, там є цікава думка: «Ну чому Він не може все змінити, коли навколо стільки зла?». Якщо вмирають діти, якщо рак знищує красивих і добрих людей, що ж Він не втручається, якщо Він такий всесильний? Питання вражає. Його ставить багато разів у багатьох своїх книгах і М. Бердяєв. До речі, А. Камю теж задавав у «Чумі» таке ж питання, там, якщо ви знаєте, пастор шукає смерті, тому що діти вмирають. Іншого виходу немає, і він хоче вмерти, тому що не хоче бачити цього кошмару. Лідія Бердяєва, услід з Миколою Бердяєвим відповідає так: “Він не хоче заважати людській волі”. Розумієте, що з'являється? У християнстві з'являється нова категорія – воля! Якщо у греків була доля і всі були рабами долі – і работоргівець, рабовласник, і сам раб, – то тут з'являється вільна людина. Відкіля вона з'являється? Що трапилося в цьому світі? Трапилося ж щось цікаве. Трапилося те, що прийшов Він і своєю кров'ю освятив людські гріхи. Він, породжений від Бога, ми ж з вами, створені Богом тварини. Ми починаємо жити у світі, де є божество.

Мене завжди вражало те, чим переконував Христос. Не словами, а дивом. Навіть не вчинками, а дивом. Ось ця близькість дива, це диво на кожнім куті, ця дивина світу дає зачарування.. Воно (диво-воля) народжує той світ, що дарує безсмертя. Гільгамеш шукав, – не знайшов. Греки не змінювали цей світ, вони жили вічно, вони розчинялися в космосі. Тут же всі рівні. Всі брати і сестри. Перші християни живуть у катакомбах у Римі. Катакомби – це звичайні підземелля, де римляни ховали померлих. Християні облаштували там крипти, починали відправляти свої богослужіння. Їх знищують, знущаються, але всі дарма. Так, апостол Павло був римський громадянин, коли його хотіли розіпнути, не змогли, тому що розп'яття було ганебною стратою. Римського громадянина не можна було розпинати. Йому відрубали голову. А, коли розпинали апостола Петра, то він попросив розіпнути його вниз головою, тому що він не хотів бути розп'ятим, як Христос, – головою вгору.

Якщо ви подивитесь на капелу Паоліна, де зображені фрески – розп'ятий Петро і обернення Савла, то бачите, що це високодуховний живопис, написаний Мікеланджело вже в пізній період. Художник уже почуває подих смерті. Це трагічні твори. Але чим відрізняється іконопис від живопису, написанного Мікеланджело? Мікеланджело – страшенний богоборець. Він ніби змагається з богами. Ця титанічна плоть, що намальована на стінах, намальована на стелі, буквально виламується, зривається зі стін. П. Флоренський говорив про те, що близькість божества в іконі містичне –божество буквальне існує за намальованим шаром. Відкіля ж виникає це відчуття близькості? Від фаюмського портрету. У Єгипті це була досить зрозуміла думка, тому що померлий тут ставав богом Озирісом. Покладене на його особу зображення, лежало вже на божестві. Ікона, сприйнявши цю іконографію як сам принцип ідентичності затверджує близькість божества. Нічого подібного немає в католицьких зображеннях. Ця близькість божества, що буквально таїться за цим шаром фарби, де саме тут знаходиться Бог, звичайно, вражає. Ця близькість зводилася до того, що іконам починають поклонятися, як самому божеству.

У Візантії виникає рух іконоборства. Але це пізніше. Раніше імператор Костянтин створює місто Константинополь на місці міста Візантія. Це дуже зручне географічне місце. Римська імперія стає східною імперією, що стає і центром християнського світу. Візантія спочатку була величезною імперією, туди входив і наш Крим, і Грузія. Але поступове частина країн відпадає. Стаючи більш компактною, Візантія проходить кілька етапів у своєму розвитку. Я не хочу їх описувати. Вони всі описані. суть не в цьому. Мені хочеться говорити не про соціальну, а про духовну істотність того, що відбулося. Важливо уявити, як це перетворилося в розумінні речового світу, як усе це стало фактом нового світогляду, як людина стала інакше сприймати речі. По-перше, виникає розуміння терміну, по-друге, виникає розуміння кінцівки, виникає нескінченність як перехід через смерть, хоча через неї переходили вже в Єгипті. Але цей перехід залежить від багатьох обставин, і, насамперед, залежить від віри, від молитви і від старанного богослужіння. Якщо говорити про зовнішню сторону, то ми будемо говорити про те, як створювалася пластична, мальовнича тканина літургії. Візантія, насамперед, скоряє тим, що тут відкривають новий спосіб нанесення зображення у виді мозаїки. Мозаїка – це світлоносний світ. Якщо мозаїка у римлян була з мармуру, була матовою, поглинала світло, то мозаїка Візантії створюється зі смальти. Смальта – це стекло, зварене з барвниками. Була і золота смальта, де золото служило образом неба. Зображення мерехтить, камені, поставлені під кутом, створюють враження дематеріалізації стіни. Світло ллється, розчиняється, обіймає, милує, радує...

Змінюється сама парадигма розуміння краси. Якщо в Греції краса була членорозподільною цілісністю, це був світ, що складається з різних елементів, що розділялися, а потім складались на основі пропорціювання, то в християнстві саме світло є носієм і субстанції краси, а самого Бога розділити неможливо. Це континуальність надзвичайно важлива в розумінні християнської культури. Але, якщо ми згадаємо слова в «Майстрі і Маргариті», що вони не заслужили світла, але заслужили спокій, то зрозуміємо, що «спокій» – більш фундаментальна, більш глибинна суть, що передує світлу. Світло виходить з темряви у Діонісія Ареопагіта. Діонісій Ареопагіт – один з ранніх містиків, що пройшов складний шлях від християнізованого неоплатонізму до автентичного християнства, але він говорить про божественну темряву. Божественна темрява породжує світло. Тут буквально відроджується та думка, що була відома ще Платону. Якщо ви дивитесь на сонце як на найбільше світло, то воно дорівнює повній пітьмі. Довго дивитися ви не будете, у вас стемніє в очах. Світло і пітьма поєднуються. Цікаво, що сліпий Тиресій бачив усе, передбачав долю, мав бачення більше, ніж бачення видючих.

Ось ця проблема бачення, оптики, самого світла, безумовно, народжує новий світ. Якщо ми знову згадаємо шеститактну схему поділу світів, за Ф.І. Шміом, той категоріальний шар культури, що пов'язаний із простором, то варто сказати, що Візантія освоює саме простір. Цей простір заповнений світлом. Я не був у Софії Константинопольської, але бачив фотографії.. Вражає саме світлодієя як містерія причащання до абсолюту. Уражає, як купол відривається від стін. Відривається за рахунок того, що між куполом і барабаном знаходиться дуже багато вікон. Якщо в ранніх храмах вікон було не так і багато, між ними, у проміжках, малювали святих, то у Візантії – це майже суцільна аркада вікон. І це світлоносне середовище, відриваючись купол від підстави, створює диспозицію верху і низу, неба і землі.

Християнство чітке розділило верх і низ. Це навіть видно в костюмі, тут велику роль грає пояс. Навіть у етнокультурі низ належить дияволові, землі, підземеллю, а верх належить Богові. Верхня частина костюма завжди формується як замкнута форма, що тяжіє до округлих мас. Нижня частина розімкнута, відкрита у пекло. Така дилема верху і низу, безумовно, загострила відносини тварі й абсолюту. Ці відносини обладнані в контексті духу і тіла. У християнській антропології розділяються категорії: дух, душа і тіло. Людина має псюхе, дотримуючись древніх греків, але в християнстві, вона має і душу. В ній може бути воцерковлений і реалізований Святий Дух, якщо він досягається аскезою або молитвою, тобто практиками духовності. Тіло теж може бути різним. Тіло і плоть, – різні речі. У Біблії ви прочитаєте: «Слово стало тілом». Христос є Логос. Слово було раніше за все, словом твориться світ.

Якщо ми подивимося на ранні здобутки християнського світу, то поки що іконографія мало розвинута. Поки ми бачимо першосимволи: якір, пава, Христос зображувався у виді доброго пастиря, ягнички – душі праведників. Ми бачимо якесь іномовлення, символи, що пройдуть через усю культуру. Символізм був уперше затребуваний у період іконоборства. Іконоборство виникло у Візантії з прямого прочитання Євангелія: «Не створи собі кумира ні словом, ні зображенням». Цікаво, що іконоборців підтримував сам імператор. Ця досить переконлива фаза боротьби з іконами спонукала до того, що збивали фрески, зображення Христа знищувалися, замість них малювали лози винограду або хрест. Але потім знову перемогли іконошанувальники, що довели, що ікона не є ідолом. Ми поклоняємося не іконі, ікона є посередник між божеством і людиною. Божество поруч, треба тільки відкритися йому. Ікона, збагачена орнаментикою, що розцвіла в період іконоборства.

У візантійському мистецтві особливо уражає мініатюра. Текст написано уставом або напівуставом. Мініатюри цікаві тим, що вони символізують ворота в рай. Образи раю дуже колірні, дуже барвисті, заставки завершувалися рослинним елементом, що ще раз символізує сад, цвітіння. Нерукотворність, крихкість вражає. Книги писалися дуже довго, вони дуже красиві, витончені. Великий розвиток здобуває емаль, хоча вона була відома ще в Єгипті. Перед нами дуже різноманітна реальність культури, що пов’язана з книгописанням, з мозаїками, з побутовими предметами. Все одухотворялося світом християнства. Але найголовніше те, що потрібно зрозуміти в дизайні Візантії, – це семантика тіла. Голе тіло – бідне тіло. Ранні християни ретельно обмотували тіло. Якщо ми подивимося, що ж відбувається в костюмі, то виникає цікава метаморфоза. Якщо в греків був драпірувальний комплекс, то у Візантії виникає нарамник, виникає накладний тип одягу. Що це таке? Це шматок тканини, у якому прорізається отвір, удягають на голову. Потім можуть пришиватися рукава, але не це головне. Так виникає те, що називається тунікою. Але акт жорстокого прикріплення одягу на тілі людини як першосубстанції, субститута тіла Бога переводить нас у дуже складний світ інновацій моди.

Треба розуміти, що жіноча цивілізація (навіть грецька цивілізація, де драпірування семантично відображає укутування, обійми, цілування) перетворюється в чоловічу. Сам акт проривання тканини є не що інше, як аналог дефлорації. Невинність світу порушена, чоловіча цивілізація заявляє про себе в повну міру як християнська культура, що винесла наверх інтенції чоловічого формотворного початку. А потім усі довго шукають порятунку. Хапаються за Софію. Софія – премудрість Божа, що була при Бозі ще в Старому Заповіті. Але це ж був Старий Заповіт, а в Новому Заповіті всі божества чоловіки... Бог батько, Бог син і Бог Дух Святий. Софію вводить в божествений світ Володимир Соловйов, Сергій Булгаков і ін. Хто ж така Софія срібного століття? Іпостась Христова. Сергія Булгакова обвинуватили в єресі, Павла Флоренського з його софіологією теж проголошують єретиком. Володимир Соловйов, узагалі, не визнавав християнського канону, якщо і ходив у церкву, то не регулярно.

Цивілізація чоловіків, що прийшла в Греції де-факто, в християнстві здійснюється де-юре і де-факто, здійснюється сповна. Настає найцікавіший момент, коли період маскулінізації, страшенної агресії, сили, болю, всього того, що ми вбачаємо у Ніцше, стає пагубним для всієї планети. І тут починають дискутувати. Хто ж така була Діва Марія? Якщо ви почитаєте баптистів, то вони говорять: «Вона звичайна жінка, вона навіть не божество». Божевілля повне. А вони вже усі святі, тому що в Біблії святий – це той, хто вірує. Чи варто так читати Біблію, минаючи святоотецьку традицію? Баптисти стверджують, що Біблія говорить, що там написано, що святий той, хто ходить у церкву. Там дійсно це написано. Але у святоотецькій традиції святим вважається той, хто заслужив святість молитовним життям, смертю... Коли я довідався, що канонізували одного з полководців, тому, що мощі його знайшли нетлінними, я був від цього в стані якогось просвітлення.. Кутузов дійсно святий як образ Святої Русі.

Святоотецька традиція, що це? Це уже відхід від Біблії. Це вже ,коли люди намагаються в цьому світі реалізувати духовний досвід. Він (досвід) іституалізується в монастирях, де і здобувають ту духовність, що стає регіональним досвідом, здійсненим на цій землі. Тоді-то ми можемо говорити про національний дух, про національний якийсь підйом, якщо він пов’язаний зі святоотецькою традицією. Якщо цього немає, то, напевно, нічого немає.

Пригадується ще один захист дисертації про лірників. Зрозуміло, що лірники – це цікавий світ. Вони іноді були богохульниками, і вони ж славили Христа. І тут стоїть проблема, як же облаштувати жанрову єдність? Це й епос, це і лірика, і дума, і плач. Я запропонував онтологічний елементарний підхід – жити або бути в Бозі, це те само, що бути істиною. Бути з Богом, бути з істиною. І бути без істини, без Бога. Коли людина не розуміє що таке Бог, вона просто живе, як камінь, як вода. Буває, що і не живе в цьому світі. Так, знову відроджується хлєбніковське запитування: «Загибель Візантії була або буде?» Буде, буде. Один з найцікавіших християнських філософів, що сьогодні живуть, Віктор Васильович Бичків говорить, що християнська культура вже вмерла.^1. Але під християнською культурою він розуміє безперервність святоотецької традиції. Здається, однак, що якщо в