1 Лосев а.Ф. Эллинистически-римская эстетика. – м., 1978.

виникало питання тектоніки. Тектоніки грецької – не візуальної, а природної, сонцеподібної, де тіло стійки несли вагу всього світу. Стояково-балочна конструкція зображує або перетворює в собі реально існуючі, космічні сили. Сам по собі дизайн, орієнтований на використання глибинних, природних засад, ніколи не втрачав своєї актуальності. Головне, що тут є підстави, які складені з декількох передумов – природної доцільності і космологізму всього сущого. Є різні механізми, мови опису цієї доцільності і субстанціальності. Так, симетрія цих мов з’являється, коли все розуміється як природна доцільність, що виражається тим або іншим способом. Але не в цьому суть. суть у тім, що природоподібна суть речі, безумовно, важлива й актуальна тому, що людина завжди змагалася з природою і із самою собою. Природні джерела дизайну в сучасному вимірі метаекологічної проблематики знаходять своє, дуже актуальне, і досить повне перевідкриття.

Паннатуралізм Древнього Риму зараз актуалізується віртуальною реальністю. Культура virtus складається з тотального стану, що заперечує діяння. Людина тут безвладна. Всі людські сутності, що пов’язані з предметним опосередкуванням, винищуються. Але предмети розростаються, речей стає дуже багато. Virtus стає тотальною втечею від предметного світу в царство надстану. Етика стає вже не дуже потрібною тому, що вона у якійсь мірі змінює природу звичайної людини, якій треба реалізувати свої звірині інстинкти. Але їх ніби не замічають, залишається світ стану або стан усіх форм бачення світу, що провокують відтворення надкоштовного стану у культурі, дають притулок людині, яка нічого крім стану не хоче знати. Пластика її не цікавить, живопис її не цікавить. Оречовління й опредмечувана даність світу почуття як такого відсутня. Почуття передаються від одного до іншого як епідемія, хвороба. Це цікавий феномен, що споріднює нас із Древнім Римом.¹

Однак, виникає інше питання – а чи не зачаровується В. Бичків Древнім Римом? Чи вже Рим так усемогутній сьогодні? Натуралізм, що у Древньому Римі був радісним почуттям ідентичності, зараз таким уже не є, навпаки, – це вже символічна ідентичність симулякрів. Римляни радуються, коли мозаїка з птахами, що клюють виноград, дуже схожа на реальність, на реальних птахів. Для сучасного глядача ця вульгарна миметичність ні про що не говорить.

Vita activa – активне життя можливе лише у функціональних вимірах. В умовах тотального безопосередкованого спілкування на екрані мас-медіа людина починає заглиблюватися в саму неможливість бути Людиною, працювати із цією неможливістю. Знаходити грані неможливого, висвітлювати їх, показувати, всіляко гіперболічно збільшеувати і всіляко говорити про те, що усе, що створюється в культурі, нічого не коштує, а усе, що дається дарма, є даністю природи, є надцінністю. Так римський натуралізм і паннатуралізм virtus стуляються.

Тобто ми починаємо розуміти, що дизайн Риму як декор, як наліпка, як паноптикум бачення і бачення натурального перетворюється в якийсь інший декорум реальності, що вже не є пластикою, не є наліпкою, а суть візуальна пластика. Цей тонкий шар античності, нанесений глянець віртуальної реальності, що ще не знайшов своєї естетики, намагається стати натуральним і докультурним явищем, або намагається знайти поетику колишніх епох. Так, образ virtus живе «між» культурою і природою. Природа як така самодостатня, природа милує, народжує, породжує, а культура відстороняє. Ми починаємо розуміти, що дизайн неперекручений, дизайн космологічний, субстанційний близький природі.

Грецький світ з його богами, з ляльковим театром, з його долею, з його ай-он, з його вічною молодістю, радістю, натуралізмом, грою завжди буде предметом запитувань, але будь-який культурний суб’єкт наштовхується на дуже складне питання повноти образу – ейдосу. У Єгипті було простіше, тут ми бачимо камінь, що світиться, пульсує, наближується до нас у складках одягу, у вигинах жіночих груд і рук, що тягнуться через тисячоріччя. Римська ж скульптура не прагнути до нас, а грецька ще в більшій мірі не залежить від наc. Ми бачимо, що космос греків, космос римлян при всій його портретності й унікальній схожості з оригіналом є самодостатньою пластикою. Гра, що пройшла через тисячоріччя і яка триває зараз, що вічно спокушає нас демоном натуралізму, правдивості і вірогідності не є мімесіс, не є навіть катарсис, не є очищення від пристрастей, не є бажання утекти від долі, не є бажання перемогти час, а є сама звичайна банальна істина того, що ти закинутий у потік бачення і відчування, що дарований тобі долею, богом, демоном, або дияволом...

Рим оголює самотність людини. О.Ф. Лосєв про це говорить надзвичайно прямо і відкрито. Це божевільний, розпусний Рим, наповнений струмами життя, був внутрішньо тихий не тому, що він кам'яний, не тому, що він суцільно заставлений статуями, а тому що – це внутрішня тиша тіла-космосу. В цього тіла не було душі, не було пульсу биття серця, що було раніше у тім же Єгипті. Ця порожнеча замінюється юридичним кодексом, замінюється нормами, замінюється видовищем, моторошними всілякими пристрастями, що заповнюють порожнечу, але насправді цю порожнечу нічим заповнити не можна. Цей дизайн заповнення порожнеч, дизайн, як декоративна наліпка формоутворює не на стіні, а на ямі. Стіна ж сама по собі суть німа стара, що маркує все ту ж порожнечу. Стіна взагалі безлика, бездумна, безвидна. Зверху ж хтось наліпив красивий декор. Ось те ж саме відбувається і зараз. Те ж саме ми бачимо скрізь, в усі наші сьогоднішні часи, у всіх реаліях небуття. Симулякр – гарне слово, але тут є щось активне.

Симулювання – це прагнення підмінити, у греків і римлян цього не було. Не було активності, не було підміни, але була сама порожнеча, що заміщалася, репрезентувалася. Це навіть не є акт підміни, не виявлення пустотності, а репрезентація репрезентації. Ця юридична, холодна, обездушена машина репрезентації заповнює світ. Це і є світ тотального дизайну, від якого не можна піти, що змушує симулювати предметність і порожнечу. Ми вже не греки, не римляни, ми вже дуже багато бачили, дуже багато знаємо. Ми симулянти, ми арештанти псевдокультури, ми ті, хто в смугастих піжамах у концтаборі сучасного буття чекаємо вироку.

Тобто ми починаємо розуміти, що дизайнер, хоче він того або не хоче, переутворює декор як наліпку візуальний простір virtus. Світ, заснований на візуальному почутті людини, починає зламуватися, тонкий шар предметності скасовується. Світ virtus ще не знайшов поетики, він лише намагається стати натуральним, намагається знайти етику колишніх епох. Але він – не від культури і не від природи. Природа милує, породжує, а тут природа є симулякр, невроз. Virtus – це теж декор, але іншої декоративної візуальної природи.

Ці проблеми не менш гостро стоять у фотографії. Зараз фотографує кожен другий, у пошані мильниці, весь світ став мильним. І вся ця сповільненість мильної, якоїсь оперної кадрованой реальності говорить про те, що ми генеруємо тотально бездарне бачення світу. Раніше бачення формувалося мовою живопису, а зараз бездарним фотографом. Як бути? Ми можемо погодитися з висловленням Х. Ортега-і-Гассета про те, що Бог послав на землю місію у виді Даггера, але він помилився. Фото, прийшовши у світ, змінило наше уявлення про європейську культуру Ми наївно думали, що смерть, реально побачена на сцені, є реальна смерть, але ми забуваємо про те, що смерть вставлена в рамку гри. Гра її перетворює. З жил людини тече інша кров. Кров не окремо (раптово, іноді, по М. Булгакову) вмираючого, суб'єкта, а кров вічно граючого яку і кров'ю назвати не можна.

Рамка гри, тотальність ігрового середовища, що прийшла з фото, змінила реальність навколо наc. Факти, у вигляді різної газетної інформації, лягають до нас на стіл чорно-білими або кольоровими строями. Але цей же факт викликає сумнів, тому, що все життя перетворюється в гру, якій немає кінця. Грецький світ з його богами, ляльковим театром, його долею, його натуралізмом, його генеральною категорією, що все завершала, – Єдиним – залишається недосяжним зразком гри в натуру, тому що ця гра космічна.

М. Гайдеггер сказав якось, що буття поза буттевістю цього світу, буття забуте, покинуте підмінюється своїми зліпками, своїми копіями. Ми могли б з ними погодитися, якщо прийняти його визначення буття. Але ми можемо також з ним погодитися, якщо приймемо його парадигму запитування світу, космосу, долі. Ми повинні запитати в самого себе й у культури: «Чи був Рим? Загибель Риму була або буде?». Вона буде ще раз, у якомусь новому обертоні нашої позабуттевої реальності. Реальності без логосу, без душі, без буття, реальності, що потребує тотального дизайну, але цей тоталітаризм нас не задовольняє. І загибель Атлантиди, і загибель Риму – річ цілком реальна, яка цілком відбулася, тому що Рим і є загибель, смерть, кров і народження в цій крові нового, що зв'язують з іншою цивілізацією, про яку ми будемо говорити в наступній лекції. Зв'язують з іншим дизайном, із креацією, породженням, що нам так близько, що нам так пестить слух і вселяє надію. Володимир Ерн, у свій час написав прекрасне есе про те, що весь Рим є передуготовлення катакомб, Віфлеємської печери, де зійшла зоря нової ери, нової цивілізації. Дизайн Риму більше актуальний, чим все інше зараз, але ця актуальність поверхнева. М. Гайдеггер сказав також: “Перша атомна бомба розірвалася у поемі Парменіда”. Саме Європа породила активну людину, яка в Римі була споглядачем долі і гри.

Дизайн цих культур ми намагалися окреслити двома-трьома конструктивними мазками, ми розглядали дизайн лише як принцип: дизайн-тіло, дизайн-конструкція, дизайн – тотожність космосу в Греції і дизайн-оболонка, дизайн-декорум, дизайн поверхні, пустого, порожнього тіла. Ця пустота тіла, як і внутрішня пустота юридичного Риму, звичайно, довго існувати не могла. З'являється християнство, і виникає новий дискурс, зовсім інша культура і зовсім інший дизайн і мода.