9. Художній образ як форма художнього мислення. Образ і знак.

Термін «художній образ» використовується в мистецтво­знавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специ­фічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складо­вих його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасно­му літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення».

Звертаючись до засобів, за допомогою яких література та інші види мистецтва здійснюють свою місію, філософи і вчені здавна користуються терміном «образ» (др.-гр. ейдос-образ, вигляд). У складі філософії і психології образи - це конкретні уявлення, тобто відображення людською свідомістю одиничних предметів (явищ, фактів, подій) у їх чуттєво сприймаому вигляді. Вони протистоять абстрактним поняттям, які фіксують загальні, повторювані властивості реальності, ігноруючи її неповторно-індивідуальні риси.

Існують образні уявлення (як феномен свідомості) і власне образи як чуттєва (зорова і слухова) втілення уявлень. А.А. Потебня у роботі «Думка і мова» розглядав образ як відтворене зобрежання.

Нині в літературознавстві вкоренилися слова «знак» і «знаковість». Вони помітно потіснили звичну лексику («образ», «образність»). Знак становить центральне поняття семіотики, науки про знакові системи. На семіотику орієнтується структуралізм,що зміцнів в гуманітарній сфері в 1960-і роки, якому прийшов на зміну постструктуралізм.

Знак - це матеріальний предмет, який виступає як представник і заміщувач іншого, предмету (або властивості і відношень). Знаки складають системи, які служать для отримання, зберігання і збагачення інформації, тобто мають насамперед пізнавальне призначення.

Творці і прихильники семіотики розглядають її як свого роду центр наукового знання. Один з основоположників цієї дисципліни, американський учений Ч. Морріс (1900 -1978) писав: «Ставлення семіотики до наук двояке: з одного боку-це наука в ряді інших наук, а з іншого боку, це - інструмент наук»: засіб об'єднання різних областей наукового знання і надання їм «більшої простоти, строгості, чіткості, шлях до звільнення від «павутини слів », яку «сплела людина науки».

Вітчизняними вченими (Ю. М. Лотман і його однодумці) поняття знаку було поставлено в центр культурології; обгрунтовувалося уявлення про культуру як феномен насамперед семіотичному. Саме відношення до знака і знаковості складає одну з основних характеристик культури.

Спеціалісти виявляють три аспекти знакових систем: 1) синтактика (відношення знаків один до одного), 2) семантика (відношення знака до того, що він означає); 3) прагматика (відношення знаків до тих, хто ними оперує і їх сприймає).

Знаки певним чином класифікуються. Вони об'єднуються в три великі групи: 1) индексальний знак (знак-індекс) вказує на предмет, але не характеризує його, він спирається на метонімічний принцип, 2 ) знак-символ є умовним, тут те,що означає не має ні подібності, ні зв'язку з означуваним, 3) іконічні знаки відтворюють певні якості означуваного або його цілісний образ і, як правило, володіють наочністю.

Таким чином, поняття «знак» не скасувало традиційних уявлень про образ і образності, але поставило ці уявлення в новий, дуже широкий смисловий контекст. Поняття знака, насущне в науці про мову, значиме і для літературознавства: по-перше-в області вивчення словесної тканини творів, по-друге - при зверненні до форм поведінки дійових осіб.