6. Смішне (комічне, іронічне) і комедія. Концепція карнавального сміху (м. Бахтін).

Комедія (грецьк. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. К. як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії "Ахарняни", "Мир", "Лісістрата", "Вершники", "Птахи". Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо, їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку. В історії світової літератури є чимало блискучих К., написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI-XVII ст. К. домінувала в іспанській літературі. Автору "Дон Кіхота" М. де Сервантесу належить крутійська комедія "Педро де Урдемалас". Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Кальдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В.Шекспіра. Уже ранні його К. ("Комедія помилок", "Приборкання норовливої", "Два веронці") будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах ("Сон літньої ночі", "Багато галасу з нічого", "Дванадцята ніч", "Кінець діло хвалить" тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму К. досягла в творчості Ж.-Б.Мольєра ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп"). Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П.Бомарше ("Севільський цирульник", "Шалений день, або Весілля Фігаро", "Злочинна мати"). Витоки української К. — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Як і в кращих зразках європейської К., у центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст.: І.Котляревського ("Москаль-чарівник"), Г.Квітки-Основ'яненка ("Сватання на Гончарівці"), П.Котлярова ("Быт Малороссии", "Любка") — опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г.Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою ("Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе", "Дворянские выборы", "Шельменко-денщик", "Шельменко — волостной писарь"). У другій половині XIX ст. з'явилися К., що розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах ("За двома зайцями" М.Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" І.Карпенка-Карого, "Чмир", "Мамаша" М.Кропивницького, "Майстер Черняк" І.Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX ст. Одна з перших К.. цього часу — "Рожеве павутиння" Я.Мамонтова. Вершини розвитку К. досягла у творчості М.Куліша ("Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Мина Мазайло"). В літературі останніх десятиліть К. представлена в творчості О.Коломійця ("Фараони"), О.Підсухи ("Ясонівські молодиці"), Я.Стельмаха ("Вікентій Прерозумний"), В.Минка ("Жених із Аргентини"). У сучасній українській і світовій літературах К. набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л.Піранделло, Ж.Ануй), трагіфарс (Е.Іонеско), комічна алегорія (Є.Шварц), комедія-притча (В.Минко).

Смішне, комічне, іронічне, сатиричне.

Сміх як грань свідомості та поведінки по-перше є вираженням життерадісності, душевної веселості, життевих сил та енергії і при цьому, є невід’ємною ланкою доброзичливого спілкування. Подруге сміх-це форма неприйняття та осудження людьми того, що їх оточує, насмішка на будь-чим. Цим сміх пов’язан з комічним. Арістотель, Кант розуміли під ним відхилення від норми, безглуздість, невідповідність; промах і потворність, що не заподіюють страждань. На ранніх етапах історії людства сміх виявляв себе як масовий і існував у складі святкових ритуалів. Бахтін охарактеризував цей сміх як всенародний, універсальний і амбівалентний. Із часом зростає культурно-мистецька значущість сміху, як невід'ємної ланки повсякденності – приватного життя і індивідуального спілкування людей. Подібний сміх, (індивідуально-ініціативний) пов'язаний з невимушеним, довірчим спілкуванням, з живою бесідою. Він присутній в літературі різних країн і народів. І-і сміх може мати і відчуджено-глузливий характер. Для його хар-ки традиційно використовувався термін іронія. Значне явище культури і мистецтва Нового часу – романтична іронія. По думці Шлегеля, здібність до іронії прославляє людину над суперечностями буття і, зокрема, над «низовинною прозою» повсякденності. Подібного роду універсальна іронія, забарвлена в трагічні тони, присутня в творчості письменників круга символіста (А. Блок, А. Білий). Разом з універсальною іронією існує іронія, що породжується сприйняттям і осмисленням конкретних, локальних і одночасно глибоко значущих суперечностей життя людей і їх історичного буття. Саме такого роду іронічна настроєність присутня в творах гумористичних і сатиричних.

Концепція карнавального сміху (М. Бахтін).

Карнавализация — семиотическая теория карнавала, изложенная М. М. Бахтиным в его книге о Рабле (1965). Смысл концепции Бахтина (см. также полифонический роман , диалог ) в том, что он применил понятие карнавала, ежегодного праздника перед великим постом, ко всем явлениям культуры Нового времени.

В центре концепции К. — идея об «инверсии двоичных противопоставлений», то есть переворачивание смысла бинарных оппозиций. Когда народ выходит на карнавальную площадь, он прощается со всем мирским перед долгим постом, и все основные оппозиции христианской культуры и все бытовые представления меняются местами.

Королем карнавала становится нищий или дурак, трикстер (см. также анекдот ). И ему воздают королевские почести. Назначается также карнавальный епископ, и кощунственно оскверняются христианские святыни. Верх становится низом, голова — задом и половыми органами (материально-телесный низ, по терминологии Бахтина). Меняются местами мужское и женское (мужчины надевают маски женщин и наоборот). Вместо благочестивых слов слышится сквернословие, площадная брать. Меняются местами сами противопоставления жизни и смерти.

В средневековой христианской культуре были живы актуальные языческие мифологические представления, в частности аграрный культ (см. миф ). Для того чтобы «погребенное» в землю зерно дало плод, оно должно было символически умереть, поэтому карнавальные ругательства имеют амбивалентную природу. Когда на карнавале говорят: «Иди в...» — это означает: «Вернись в материнское лоно, в оплодотворяющий хаос материально-телесного низа, для того чтобы после этого очиститься и возродиться».

Стихия К. до сих пор присуща некоторым традициональным народностям, например банту. Наиболее ярко сохранилась традиция европейской карнавальной культуры в Латинской Америке, и в частности в Бразилии.

В культуре ХХ века К. актуализируется вследствие повышения общего интереса к мифу ( неомифологическое сознание ).

Безусловно, следы К. несет на себе ряд эпизодов в блужданиях по Дублину Леопольда Блума и Стивена Дедалуса («Улисс» Дж. Джойса). В «Петербурге» Андрея Белого субститутом К. становится стихия светского маскарада. В «Волшебной горе» Томаса Манна карнавал в горном санатории становится кульминацией всего романа. Герой — простак Ганс Касторп делается королем карнавала, хулит ученую премудрость своего педагога Сеттембрини и на одну ночь добивается карнавальной королевы, своей возлюбленной Клавдии Шоша. Стихия К. обрушивается на Москву в романе М. Булгакова «Мастер и Маргарита» . Воланд и его свита устраивают сначала карнавализованное представление в Варьете, а затем сатанинский бал с элементами К.

Стихией К. проникнуто большинство фильмов Феллини — «Амаркорд», «8 1/2», «Репетиция оркестра», «И корабль плывет», «Джинджер и Фред».

В знаменитом фильме Л. Андерсона «О, счастливчик!» герой, Майкл Тревис, пройдя через все испытания, оказывается на карнавальной площади, где встречаются все герои фильма, и сам режиссер бьет героя по голове сложенным в трубочку сценарием, как будто посвящая его в карнавальные короли.

Подобно другим культурологическим понятиям Бахтина, К. прочно вошла в международную теорию фольклора и литературы, а сам «карнавальный король» Михаил Михайлович Бахтин, представивший свою книгу о Рабле в 1966 г. на соискание докторской степени, в духе К. получил степень кандидата филологических наук, оставаясь которым и умер в 1975 г.