35. Літературний рід як категорія. Поділ літератури на роди як теоретична проблема. Взаємодія родів.

Предметом ретельної уваги дослідників уже понад два тисячоліття є проблема літературних родів і жанрів. Літературний рід (за Геґелем) — низька літературних творів схожих за своєю мовленнєвою організацією та своєю спрямованість на об’єкт, суб’єкт, акт художнього висловлювання (мовленнєве спілкування). За родами література поділяється на епос, лірику, драму. Гегель вважав, що кожному роду літератури притаманним є специфічний предмет. Для епосу — це буття в його цілісності й домінування подій над волею окремих індивідів. Для лірики — душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова активність людини — для драми.

Вже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось». Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник. Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.

Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Аристотеля, який вважав кожен із трьох літературних родів окремим «способом наслідування». При цьому Аристотель пропонував ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображування». Під предметом зображення мислитель античності розумів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчем­них, що краще робити в комедії, оскільки «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників». До зображувальних засобів Аристотель відносив мелодію, ритм, розмір, слово.

Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Аристотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди майже не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Аристотеля пов'язане з добою Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «De Poeta» (1559 p.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Починаючи з В. Бєлінського, виразно стали проглядатися два підходи до розмежування епосу, лірики та драми. Одні дослідники продовжували дотримуватися поглядів Шеллінга та Геґеля, звертаючись до літературних родів як до певних типів змісту. Ця тенденція неодмінно вела до догматизму, який у наш час стали долати ідеями про загальне змішування літературних родів у XX столітті. Деякі літературознавці, відчуваючи тенденцію до нівелювання епічного, ліричного та драматичного начал в окремому творі, навіть твердили, що поділ поезії на роди є не­перспективним і непотрібним, оскільки в літературознавстві цілком можна без цього обійтися.

У літературознавстві XX століття склалася відносно усталена в межах кожного з літературних родів жанрова система.

Епос охоплює буття в його пластичності, об’ємності, просторово-часовій протяжності, подієвої насиченості. Для епосу також характерна сюжетність. В епічному роді літератури організуючим початком твору є розповідь про персонажів, їхні долі, вчинках, умонастрої, про події в їхньому житті, складових сюжет. Для оповідає (що розповідає) характерна позиція людини, який згадує про що мав місце раніше.

Лірика зображує внутрішній світ особистості в його імпульсі, спонтанності. Лірика зосереджена на зміні почуттів, настроїв, вражень, рефлексій. Експресивність – характерна риса цього роду.

Драма фіксує мовленнєві акти в їх емоційно-вольовій спрямованості та соціально-психологічної характерності, в їх внутрішній свободі та зовнішній обумовленості. Драматичні твори, як і епічні, відтворюють подієві ряди, вчинки людей та їх взаємини. Подібно автору епічного твору, драматург підпорядкований «закону розвивається дії». Автор не має права багато розповідати про героїв. Але розгорнуте оповідно-описову зображення в драмі відсутня. Власне авторська мова тут допоміжна і епізодична. Такі списки дійових осіб, іноді супроводжуються короткими характеристиками, позначення часу і місця дії; опису сценічної обстановки на початку актів і епізодів, а також коментарі до окремих реплік героїв і вказівки на їх рухи, жести, міміку, інтонації (ремарки). Все це становить побічний текст драматичного твору. Основною ж його текст - це ланцюг висловлювань персонажів, їх реплік і монологів. Спостерігаємо подвійну експресивну сюжетну співвіднесеність, яка дозволяє бачити в драмі синтез лірики та епосу.

Роди літератури не відокремлені один від одного. Поряд з творами, безумовно і повністю належать до одного з літературних родів, існують і ті, що поєднують у собі властивості будь-яких двох родових форм - «двохродові утворення» (вислів Б. О. Кормана). Про твори та їх групи, які відносяться до 2-ох родів літератури, протягом XIX-XX ст. говорилося неодноразово. Так, Шеллінг характеризував роман як «з'єднання епосу з драмою». Зазначалося присутність епічного начала в драматургії А. Н. Островського. Як епічні характеризував свої п'єси Б. Брехт. За творами М. Метерлінка та О. Блока закріпився термін «ліричні драми». В словесному мистецтві існує ліро-епіка, що включає в себе ліро-епічні поеми (починаючи з епохи романтизму), балади (що мають фольклорне коріння), так звану ліричну прозу (як правило, автобіографічну), твори, де до оповідання про події «підключені» ліричні відступи, як, наприклад, в «Дон Жуана» Байрона і «Євгенії Онєгіні» Пушкіна.

У література також існують групи творів, які не в повній мірі володіють властивостями епосу, лірики чи драми, а то й позбавлені їх зовсім. Їх правомірно назвати позародовимі формами: нариси, «потік свідомості», есеїстика.