30. Читач у творі й реальний читач. Рецептивна естетика і літературна критика щодо читача.

Образом читача називають від ображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі. Проблема образу читача у поетики постає тоді, коли художній текст розглядається як діалогічне висловлювання, яке зорієнтовано на певний тип читацького сприйняття. Образ читача найчастіше конкретизується як образ читацького сприйняття, який моделюється зсередини твору у вигляді різних настанов на врахування та оцінку можливих типів читацьких реакцій на зображуване. З цього і виникає подвійне тлумачення поняття «образ читача». По-перше, читач може розглядатися як певне внутрішнє, естетично зорієнтоване читацьке «я», по-друге, образ читача можна розглядати як безпосереднього героя твору, коли сам читач введений у систему дійових осіб (звертання оповідача твору до читача, як до свого уявного співрозмовника).

Існують такі типи читачів:1. Читач як споживач літературної продукції – результату авторської праці, зафіксованого на писемних (рукописних і друкованих) носіях інформації. 2. Читач як об'єкт навмисного і ненавмисного, прямого і непрямого, а нерідко й маніпулятивного впливу за допомогою закладеної в тексті інформації та спеціально організованої його структури. При цьому матеріалами впливу є свідома й несвідома сфери психіки читача, зокрема настановлення, стереотипи, горизонти сподівань (читацькі сподівання). 3. Читач як суб'єкт сприймання, інтерпретації та розуміння тексту. Таке бачення читача відводить йому надзвичайно вагоме місце в комунікативному акті. Згідно з цим місцем читач, як і автор, виступає виробником смислів шляхом їх відтворення, творення, співтворення. Міра участі читача в породженні смислів знову ж таки прямо залежить від структури тексту, а саме – від її відкритості (Умберто Еко) або закритості, схематичності чи повноти (Роман Інгарден). Оскільки читач як суб'єкт може бути явно присутній – конкретизований і локалізований – у тексті твору, або ж перебуває поза текстовою реальністю, то розрізняють відповідно читача в творі та гіпотетичного читача. Перший тип читача є одним із образів твору (поряд із образом автора), тобто його внутрішнім компонентом. До нього автор звертається, веде з ним діалог, відтворює його думки й слова, розмірковує про нього. Другий тип читача лише гіпотетично закладений автором у свій твір. Це, по суті, читач-адресат, який неявно присутній у цілісності тексту. За термінологією констанської школи рецепції, це імпліцитний читач (Вольфґанґ Ізер), або внутрішній реципієнт, на якого автор свідомо чи несвідомо орієнтується. Цим самим підкреслюється "історичність" читача, який прочитує текст із певного історичного горизонту, тобто із конкретного місця й часу. Імпліцитний читач зумовлює особливості побудови текстів на різних історичних відтинках. Близьким до ізерівського поняття імпліцитного читача видається поняття публіки, запропоноване свого часу Віссаріоном Бєлінським. Публікою відомий російський критик називав "щось єдине", одиничну особистість, "що історично розвивається, з певним спрямуванням, смаком, поглядом на речі". Будь-який автор мріє про читача, здатного максимально повно схопити явні й приховані смисли тексту, адекватно сприйняти й зрозуміти його зміст і втілену в ньому авторську концепцію. У такому випадку мають на увазі ідеального (абстрактного) читача, найчастіше читача-співбесідника. Але зазвичай автор має справу із реальним читачем. Реальний читач несе в собі певні настановлення та стереотипи сприймання тих чи тих текстів. Ці настановлення можуть збігатися з авторськими або розходитися з ними. Але хоч як там було, автор бере їх до уваги, щоб забезпечити остаточний результат комунікації. Своєрідним "гібридом" ідеального (абстрактного) й реального читача є так званий поінформований читач, якого описав Стенлі Фіш. Свою назву поінформований читач дістав через те, що він володіє компетенцією та інформацією, необхідними для адекватного відтворення й творення значення тексту. Аналогами поінформованого читача є також поняття взірцевий читач, обґрунтоване У. Еко в контексті його концепції відкритого твору, і поняття архічитач, запропоноване Мішелем Ріффатером у книзі "Есе зі структуральної стилістики" (1971) - читач віддалений від поверхового декодування, але цей читача відмінний від надчитача, який додає в текст свою культуру, вишукану ерудицію, незрідка ігноруючи при цьому авторський первісний смисл.

Рівні сприйняття, поступового входження читацької свідомості у художній світ твору (думка В. Прозорова): 1. Рівень уваги (введення читача в художню розповідь та знайомство із зовнішніми реаліями світу, втіленого у творі);2. Рівень співчуття (утворення довготривалого зацікавленого ставлення до тексту, створення аналогії та асоціацій з власним життєвим досвідом);3. Рівень відкриття (урозуміння авторського пафосу, знаходження істини у тексті).

Зверненість письменника до свідомості адресата, читача загалом, підпорядкована основній меті – створення передумов для формування та збагачення в процесі сприйняття типу читацького усвідомлення (переживань, найбільш близьких до письменницької світоглядної позиції). Безпосереднє введення постаті читача в структуру зображуваного та додання йому статусу «учасника» фабульних подій також є однією з форм прогнозування емоційної читацької реакції на зображуване. Крім того, модельований автором у свідомості читацький обрис являє собою форму гри з реальним читачем формується потрібний, бажаний для автора тип читацького сприйняття (зіставлення потенційно можливих різних читацьких точок зору).