24. Сюжет та його основні елементи. Типи сюжетів та їхня функція у літературному творі. Співвідношення понять сюжет і фабула в працях структурно-семіотичної школи.

Сюжетом (франц. sujet — предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й кон­кретизації його фабули.

В основі внутрішньої організації сюже  ту як певної послідовності перебігу та розгортання дії лежить конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення), тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і, потребуючи свого вирішення, мотивує той чи інший розвиток дії. Конфлікт, що постає у творі як рушійна сила його сюжету й ланка, яка поєднує сюжет та фабулу твору з його темою, може позначатися в літературознавстві й іншими, синонімічними йому термі­нами: колізія та інтрига. Внутрішню організацію сюжету розглядають, звичайно, як таку структуру побудови дії, що вбирає в себе п'ять елементів*: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та розв'язку.

Експозиція (лат. expositio — пояснення) виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що ви­значатимуть конфлікт твору, попереднє, у найзагальніших рисах, знайомство з персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт.

Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає «зав'я­зування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, що служить початком розгортання основного кон­флікту твору.

Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав'яз­ки й закінчуючи кульмінацією твору. Ця ланка розгортання дії твору звичайно являє собою ряд перипетій,

Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення конфлікт­ної ситуації, окресленої у творі.

 Розв 'язка — це та частина сюжету, яка завершує дію, доводить до їх логічного вирішення події, зав'язані в кон­фліктному вузлі твору, частково або й повністю розв'язує зовнішню сторону конфлікту

Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну від просторових мистецтв, даний не в статиці, а в динаміці, в дії, яка невпинно розвивається. Динаміку розгортання зображуваних у творі подій у свою чергу має на увазі й категорія фабули. Необхідність введення до літе­ратурознавчої термінології паралельного ряду понять (сю­жет — фабула) пояснюється тим, що сам динамічний аспект твору виступає у ньому водночас і як предмет зображен­ня, тобто компонент змістової організації твору, а саме об'єктивного його змісту, і як спосіб, через який зображується предмет, тобто компонент художньої форми твору. Інакше кажучи, загальна динаміка зображуваного у творі знаходить свій вияв, з одного боку, у подієвості, тобто тому ланцюжку подій, на яких акцентована увага читача, іншого боку — у дії як такій, у тому рухові, який втягує в себе все, що зображено у творі. Фабулу ми сприймаємо насамперед як подієву основу твору, тобто як фактологічну (умовно-реальну) суму подій, про які розповідається у творі і які становлять у ньому свого роду кістяк, або каркас, на якому кріпиться вся представлена у творі дія і який більшою чи меншою мірою може бути абстрагований від її чуттєво (у масі живих подробиць і конкретних деталей) даної без­посередності (сюжету). Фабула — це те, що, хоча й існує в сюжеті, але повністю з ним не збігається. «Фабула, — наголошують Л. С Левітан і Л. М. Цілевич, — це ланцюжок дій і змін, представлений у творі, але мислимий як дещо зовнішнє, що могло б відбуватися в реальності за межами твору. Сюжет — це той же ланцюжок дій та змін, але взятий в авторському висвітленні, у розвиткові авторського погляду від початку і до кінця твору <...> Як же практично розмежувати сюжет і фабулу, як „дістати" фабулу із сюжету? Критерій розмежу­вання — можливість або неможливість переказу». «фабула — це те, що піддається переказу» Проблема співвідношення сюжету й фабули має в сучасному літературознавстві й інші шляхи свого вирі­шення, відмінні від поданих тут тим, що, по-перше, час­тина науковців вважає недоцільним введення категорії фабули до системи літературознавчих понять, оскільки вона «не допомагає нашому аналізу, а лише ускладнює його» [93, 163], по-друге, існує традиція, за якою те, що у прийнятій тут системі позначається як фабула, нази­вається сюжетом, і навпаки, те, що тут визначається як сюжет, іменується фабулою. На несоответствии фабулы и сюжета строится композиция таких произведений, как роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени» или новелла И.А. Бунина «Легкое дыхание».³

Сюжет як художня форма зв'язування та конкретизації фабульної основи твору виконує дві основні функції, першу з яких умовно можна назвати перипетійною, другу — характерологічною.

Перипетійна (грец. περιπέτεια — несподіваний поворот, що веде до раптової зміни дії) функція сюжету виявляє себе в такій формі конкретизації та роз­гортання фабули твору, яка акцентуєувагу читача переважно на самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-наслідковій їх залежності. Характери зображуваних осіб при цьому відступають на другий план або й зовсім не цікавлять автора. Дія таких сюжетів розвивається стрімко, події, що змінюють одна одну, окреслюються лише в найзагальніших рисах

Характерологічна функція сюжету найбільшою мірою виявляє себе у творах класичної реалістичної літератури й пов'язана з такою формою ком­понування та зв'язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті розкриття сутності людських характе­рів, типів, до яких привернута основна увага читача у творі. Подієвість таких сюжетів, як правило, ослаблена або й задана наперед (як, наприклад, у «мандрівних» фабулах, де читач напевне знає, чим закінчиться історія, в якій діє Дон Жуан або Фауст), дія розвивається повільно і не характеризується особливими перипетійними ускладненнями. На передньому плані зображення — характер, а не подія. Такі сюжети часто називають історіями характерів.

За співвідношенням подій сюжети прийнято розділяти на хронікальні і концентричні. Для концентричних (або доцентрових) сюжетів характерно виділення одного центральної події, з яким всі інші співвідносяться як його причини і наслідки. Так будуються, як правило, сюжети драматичних творів, наприклад, «Горе от ума» або «Ревізора».

Інакше будуються хронікальні або відцентрові сюжети. У них події не зв'язуються як причини і наслідки, а як би нанизуються на загальний стрижень. Так будуються, наприклад, сюжети романів-подорожей (травелогов) або історичні хроніки.