17. Персонаж у художньому світі. Засоби характеристики. Діалог і монолог. Поняття поліфонії (м.Бахтін).

Персонажем називається образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт розповіді і сприй­мається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття «персонаж» є збірною назвою тієї сукупно­сті засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкрет­но-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її порт­рет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь. В тому ж значенні, що й «персонаж», часто викорис­товуються поняття «герой» та «дійова особа». окремі літературознавці намагаються аргумен­тувати наявність між ними певних внутрішніх відмін­ностей, як це робить, наприклад, Л. Чернець, яка пише: «У тому ж значенні (що й персонаж) в сучасному літературо­знавстві використовуються словосполучення літературний герой, дійова особа (переважно в драмі, де список дійових осіб традиційно подається за назвою п'єси). У цьому сино­німічному ряду слово „персонаж:"найбільш нейтральне, його етимологія маловідчутна. Героєм в певних контекстах недоречно називати того, хто не має героїчних рис, а дійовою особою — бездіяльну.

В епічних творах персонажі — це герої, що діють в епічних фабульних лініях твору (див.: Фабула), які сприймаються як об'єктивована картина життя, умовно-реальна дійсність. У сценічній драмі, виставі ми спостерігаємо їх візуально — у вигляді акторів, що грають перед нами на сцені. В ліриці, де епічна фабульна лінія постає не об'єктивовано, а у свідо­мості ліричного героя, персонажем виступає не цей остан­ній, а уявлювані ним особи, які, на відміну від аналогічних осіб епічних і драматичних творів, подаються пунктирно, фрагментарно. Персонаж літературного твору не обов'язково людина.

Стосовно художніх функцій, виконуваних ними у творі, персонажі поділяються на два різко відмінні типи, перший з яких умовно можна назвати суб'єктом дії, другий — суб'єктом свідомості:

Суб'єкт дії — це персонаж, який виступає у творі як дійова особа в буквальному розумінні цього слова. Його основна функція полягає в тому, щоб бути ініціатором дії, носієм певної «зав'язки» або «перешкоди», тобто таких «життєвих» обставин, що мотивують початок і подальший розвиток події, новий оберт подієвого розгортання. Даний тип персонажа найхарактерніший для ранніх етапів істо­ричного розвитку літератури, коли предмет основного інте­ресу творів словесності становила зображена в ньому подія.

Суб'єкт свідомості — це персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутріш­нього світу людини, певних типів людської поведінки. Інакше кажучи, цей тип персонажа виступає у творі не як носій та ініціатор дії, а як носій характеру, який, з одного боку, сповільнює дію (як і все інше у творі, що не є «чистою» дією — пейзажі, інтер'єри і т. п.), переакцентовуючи увагу читача з подієвості на внутрішній світ зображу­ваних персонажів, з іншого боку — більшою чи меншою мірою програмує розвиток дії у творі. При цьому вже не характер дії вимагає у творі появи певного персонажа, а навпаки, характер персонажа мотивує відповідний — той, а не інший — розвиток дії, що з логічною наслідковістю випливає з об'єктивної даності його вольової позиції та світоглядних переконань. Цей тип персонажа характерний для пізніх історичних етапів розвитку літератури. Як цілком сформо­ваний і сталий тип він простежується, починаючи з епохи романтизму.

Літературний персонаж розкриває себе через монологи й діалоги. Можна виділити як зовнішні (звернені до кого-небудь), так і внутрішні монологи (від грец. monos - один і logos - слово, мова). Мета зверненого монологу - переконати в чому-небудь співрозмовника, викласти йому свою точку зору, розкрити свої погляди. Звернений монолог може носити і характер сповіді. Внутрішні монологи розкривають самосвідомість героїв. Вони часто будуються як ланцюг питань, звернених до себе і спроба дати на них відповіді. Особливо складно співвідношення між думкою і словом у романах Ф.М. Достоєвського. Внутрішні монологи героїв тут часто переростають в діалоги і навіть полілоги - багатоголосі суперечки героя з самим собою, точніше, з іншими людьми в своїй свідомості. Прикладом цього може служити монолог Раскольникова після того, як він отримує лист від матері і дізнається про історію Дуні та пропозицію Лужина. Особливим прийомом передачі внутрішнього монологу є невласне-пряма мова. Так відбувається, коли автор передає думки і мова персонажа від свого обличчя. Прийом невласне-прямої мовлення дозволяє створити в читача відчуття присутності автора поряд з героєм. Діалог, на відміну від монологу, будується як регулярний обмін висловлюваннями-репліками. На відміну від монологу, він спонтанний, не продумується заздалегідь, дозволяє зіштовхнути різні думки, системи цінностей. Діалог відкриває в герої не тільки уміння висловити свою точку зору, але і здатність почути іншого.

Поняття поліфонії було введене М. Бахтіним для позначення одного із проявів діалогізму в художніх творах як одночасного звучання багатьох голосів, репрезентації багатьох свідомостей. Вчений розглядав поліфонію у двох основних площинах: з одного боку, він вбачав прояв поліфонії в різного роду гібридних конструкціях, в яких зливаються голоси автора і персонажів, а з іншого боку – у відчутті множинності присутніх у тексті рівноправних свідомостей. Поняття "поліфонія " було введено в філологію М.М-Бахтіним. У книзі "Проблеми творчості Достоєвського" ​​/ 1929 / він вперше метафорично вжив музикознавчий термін "поліфонія" стосовно творів словесної творчості. "Множинність самостійних голосів і свідомостей, справжня поліфонія повноцінних: голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвского" писав М. М. Бахтін / 1979,3 /. З тих пір термін "поліфонія" став використовуватися у філології при описі художнього ефекту, який виникає в літературних, творах, одночасно передавальних, декілька різних, точок зору на зображуване.

«полифония создает плюралистическую картину мира, в которой «на равных» присутствуют все голоса персонажей, находящиеся в состоянии потенциально бесконечного диалога, который сам по себе является источником неисчерпаемой художественной глубины.»