16. Слово авторське і неавторське у літературі (явища «двоголосого слова»). Поняття інтертекстуальність

Текст не завжди витримується в одній, власне авторській мовної манері. У літературних творах зявляється різномовлення, тобто відтворюються різні манери (способи, форми) мислення і мовлення. При цьому художньо значущими (поряд з прямим авторським словом) виявляється слово неавторське, іменоване літературознавцями (слідом за М. М. Бахтіним) чужим словом. Досліджуючи роман і його історію, Бахтін дійшов висновку про величезну роль і навіть переважання в цьому жанрі різноріччя і чужого слова: «Автор говорит не на данном языке <...> а как бы через язык <...> объективированный, отодвинутый от его уст <...> Разноголосица и разноречие входят в роман и организуются в нем в стройную художественную систему». «Чужая речь рассказанная, передразненная, показанная в определенном освещении <...> нигде четко не отграничена от авторской речи: границы намеренно зыбки и двусмысленны»

При описі Роскольнікова, Достоєвський вживає «безобразная мечта», «проба», «предприятие». Ці словосполучення належать по суті не автору, а його герою: перший як би цитує другого. Ці мовні одиниці, включені у вислів оповідача автора, вимовляються їм відчужено, з боку.Дані слова відображають одночасно голоси Раскольникова і Достоєвського, які глибоко різні. Подібного роду текстові одиниці Бахтін називав двуголосими словами.

Двуголосе слово, показав Бахтін, розглядаючи прозу Достоєвського, нерідко присутнє у мові не тільки оповідача, а й героя, який говорить з «оглядкою» на висловлювання про себе іншої людини.

Характеризуючи співвіднесеність одиниць художнього мовлення з авторською манерою говоріння, Бахтін розмежовує три роди слів:

1) «пряме, безпосередньо спрямоване на свій предмет слово, як вираження останньої смислової інстанції говорить »,

2) «внеположенное» свідомості мовця «об'єктне слово (слово зображуваної особи)»;

3) належить одночасно двом суб'єктам, по-різному ними усвідомлюване і пережите «двуголосне слово ». Додамо до цього, що мовні одиниці другої і третьої груп в літературних творах є словами неавторськими, точніше - не тільки авторськими. «Неавторский»мовний компонент словесно-художнього тексту активізується в літературі прямо пропорційно її відходу від канонічних жанрів, де мовна манера визначена традицією, суворо регламентована і в повній мірі відповідає авторському свідомості.

Інтертекстуальність За своїм визначенням, теорія інтертекстуальності займається дослідженнями тексту та засобів вербалізації всіх його міжтекстових стосунків.

Поняття “інтертекстуальність”, уведене до наукового обігу Юлією Кристевою і генетично пов’язане з роботами Михайла Бахтіна, стало визначальним у літературі постмодернізму. Терміном “інтертекстуальність” (фр. intertextualité, англ. intertextuality), запропонованим 1969 р. Ю.Крістєвою для позначення “текстової інтеракції в межах самого тексту”, означають взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів всередині тексту, а також метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами. Конкретний зміст терміну суттєво видозмінюється залежно від теоретичних і філософських засновків, якими керуються різні дослідники. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є “реакцією” на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах — діалогійній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Крістєвої —фено-текст і гено-текст. Фено-текст є готовий, твердий, ієрархічно організований, труктурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фено-тексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Гено-текст — це суверенне царство “різності”, де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті. Близькими до концепції Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фено-текст у Барта відповідає поняття твір, а поняттю гено-текст — текст: “твір є матеріальним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань”

Ж.Женет, запропонував п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів:

1) інтертекстуальність як “співприсутність” в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);

2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо;

3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст;

4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність — жанровий зв’язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки.