Соціал—демократична модель (скандинавська або нордична)

Головним принципом розподілу соціального забезпечення є універсалізм. Мається на увазі, що соціальне забезпечення – це право всіх громадян, забезпечене головним чином державним сектором (бюджетом)

«Фінансова підкладка» цієї моделі тримається на стабільному та високому рівні продуктивності, сильних профспілках як роботодавців та і праценабувачів і договірних відносинах між ними, які контролюються державою. Розуміється, що державний сектор фінансує соціальну політику через систему оподаткування. Державний сектор несе відповідальність не тільки за розширення та фінансування соціального забезпечення, але і за дійсне функціонування різних соціальних служб. Це можливе при наявності сильного, але децентралізованого управління. Історично склалося, що комуни у Скандинавії (Норвегії та Швеції) з ХУШ ст.. відповідали за положення бідних, перестарілих, дітей.

Державні податки, як правило, мають непрямий характер та пов’язані з роздрібним продажем товарів та послуг населенню. Прямим податком обкладаються доходи. При цьому прогресія настільки велика, що швецькі підприємці, щоб уникнути податкового тиску, часто прагнуть зареєструвати підприємство у Європі. Однак держава тримає під контролем і цей процес. Частина податків залишається у комуні, частина перераховується державі на утримання університетів, поліції, армії.

Хоча першою увела обов’язкове страхування Німеччина при канцлері Бісмарку, Швеція відстала від неї ненадовго. Уже перед Першою світовою війною діяли дів системи обов’язкового страхування: для похилих людей та інвалідів (пенсійне страхування по старості та інвалідності) та від безробіття. Це дозволило розірвати «обов’язковий» зв’язок старості та бідності, привело до виникнення поняття «забезпечена старість».

У 1930-і роки у Швеції та Норвегії (Фінляндія в силу історичних причин запізнювалась, однак після Другої світової війни можна уже говорити про Скандинавію в цілому) був сформульований новий підхід до соціальних цілей суспільства. Необхідно було скоротити різницю в умовах життя, так як виявилося, о соціальний захист перевищує попит на товари та послуги на внутрішньому ринку у «слабких» прошарків населення та тим самим сприяє економічному зростанню.

У цей період оформилося розділ пенсії на «народну» (соціальну), що виплачується кожному жителю країни по досягненні 65 років з бюджету, та трудову, що залежить від стажу, характеру діяльності та пропорційна обсягу страхових виплат. Якщо «народна» пенсія не перевищує встановлений державою та однаковий для всіх мінімум, то трудова залежить від самого працівника. таким чином, виходить, що мінімум гарантований, але зацікавленість у власних зусиллях зберігається.

Тоді ж уперше були введені дотації на кожну дитину для кожного батька. Дитина стала об’єктом соціального захисту, причому без будь-яких умов у вигляді багатодітності, неповноти сім’ї тощо.

В результаті склалася деяка «картина соціального світу», де чітко позначилися групи, пов’язані з конкретними проблемами, а не з бідністю, яка «зникла». Це, наприклад, такі «слабкі групи»: діти до 6 років; неправильно виховані діти (що мають поганих батьків) та важкі підлітки; люди похилого віку; інваліди (люди з дизабілітаціями); безробітні; «залежні (алкоголіки, наркомани). Отже, активна перерозподільна політика вирішила проблеми бідності, але не змогла вирішити проблеми «слабких груп». Підхід до їх вирішення базується на наступних принципах:

- всі люди мають однакову цінність, незалежно від віку та продуктивності. Суспільство не може «викинути» слабкі елементи та повинне надати можливості слабким «респекту вати» свої потреби

Соціальні послуги та сервіс надаються на добровільних основах. Тільки якщо клієнти не можуть нести за себе відповідальність. Вони можуть бути примусовими

Соціальний захист повинен бути безперервний, охоплювати всі сфери життя людини та давати можливість жити нормальним життям

Соціальний захист повинен бути гнучким, доступним та здатним вирівнювати соціальних умови для всіх груп населення. Нормалізаційний підхід допомагає подолати як у фізичних, так і у соціальних можливостях «слабких» груп і всього суспільства. Зокрема, всі повинні мати можливість отримати освіту, кваліфікацію та оплачувану роботу, тобто стати нормальними членами суспільства, що забезпечуються.

Для реалізації цих принципів у соціальних службах зайнято безліч державних службовців, більшість яких складають інки. Як наслідок принципу соціальних прав громадянина, рівень витрат на соціальне забезпечення є досить високим, що дозволяє уникнути стигматизації соціального забезпечення та підтримати велику кількість прихильників соціал-демократичної моделі.

Модель пропонує достатньо успішне використання корпоратизму, результатом чого є контрольована класова боротьба, де представники різних груп інтересів співпрацюють з державою, наприклад, у тристоронніх переговорах. Ця модель має обов’язковою попередньою умовою високо та добре організоване суспільство та є підсумком політичної прихильності принципам інституціонального суспільства welfare в термінології концепції Титмусса.