§ 4. Судово-психіатрична

ЕКСПЕРТИЗА ОБВИНУВАЧЕНИХ.

ПИТАННЯ ОСУДНОСТІ - НЕОСУДНОСТІ

^ і- Відповідно до основних положень кримінального права кримінальну відповідальність за вчинення злочину можуть нести лише особи, які є осудними. Осудною визначається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК Ук­раїни). Осудність служить передумовою вини.

Спроможність психічно нормальної людини відповідати за вчинене нею, тобто бути осудною, обумовлюється нор­мальним станом її психічного здоров'я. Психічно нормаль­на людина здатна розуміти те, що вона робить. При вчи-

29

ненні злочину вона повинна усвідомлювати його суспільну небезпеку, здатна передбачати наслідки своїх дій і утрима­тися від вчинення суспільно небезпечних дій. Така особа може керувати своєю поведінкою та усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (ч. 1 ст. 19 КК України).

При судово-психіатричній експертизі обвинувачених у переважній більшості випадків мова йде про вирішення пи­тання осудності-неосудності. Правильне трактування цих понять має важливе значення для дотримання законності, визначає загальні установки експерта-психіатра, характер його практичних висновків/

Осудність відображає ту міру вимог до психіки людини, яка дозволяє притягти її до кримінальної відповідальності у випадку порушення кримінально-правової заборони.

Традиційним є альтернативний підхід, коли судовий експсрт-психіатр на запитання про осудність відповідає однозначно. Це положення і закріплено в законодавстві. Якщо особа вчинила злочин в стані неосудності, то вона не є суб'єктом злочину, а її дії необхідно розглядати не як злочин, а як небезпечні дії психічно хворого. При психіч­ному захворюванні хворобливий стан людини позбавляє її можливості правильно розуміти і оцінювати свої вчинки та контролювати свою поведінку. Такий стан може бути вста­новлений лише експертно-психіатричним шляхом. Експер­тизи, що призначаються у зв'язку з сумнівами щодо осуд­ності обвинуваченого, становлять близько 90% з числа усіх судово-психіатричних експертиз, а більшість осіб, які знахо­дилися в психіатричних лікарнях на примусовому лікуван­ні, визнано неосудними. Саме тому проблема осудності у вітчизняній судовій психіатрії розглядається як центральна.

Судово-психіатрична оцінка окремих форм психічних захворювань, як і експертні висновки щодо кожного окремо­го випадку, будуються на основі визначених критеріїв не­осудності, що містяться в законодавчій формулі неосудності.

У ч. 2 ст. 19 КК України зазначається: «Не підлягає кри­мінальній відповідальності особа, яка під час вчинення су­спільно небезпечного діяння перебувала в стані неосуднос­ті, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захво­рювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недо­умства чи іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру».

Таким чином, у формулі неосудності є два критерії:

30

юридичний (або психологічний) і медичний (або біологіч­ний). Необхідність двох критеріїв неосудності визначається тим, що психічні захворювання відрізняються різною тяж­кістю (глибиною) порушення психічної діяльності. Тому не кожне порушення психіки виключає осудність.

Медичний критерій являє собою узагальнений перелік хвороб, які можуть зумовити неосудність, і складається з чотирьох ознак: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасо­вий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Загальною властивістю всіх ознак медичного критерію є те, що вони характерні тільки для хворобливих порушень психіки. Медичний критерій характеризує клінічну форму психічних розладів і означає розпізнавання хвороби, тобто встановлення діагнозу.

До хронічних психічних хвороб належать такі, що від­значаються тривалістю, мають тенденцію до наростання й ускладнення процесу хвороби, під впливом лікування не проходять (але може бути поліпшення стану в перебігу хвороби) і призводять до глибоких і стійких змін особи хво­рого). До них віднесені: шизофренія, епілепсія, маніакаль­но-депресивний психоз, старечі психози, прогресивний па­раліч та інші.

Тимчасові розлади психічної діяльності характеризую­ться раптовим початком, короткочасним перебігом, повним видужанням і тим, що вони виникають у психічно здорових людей.

Ця група захворювань вміщує такі тимчасові психічні розлади, як розлади поведінки і психіки внаслідок вживан­ня психотропних речовин, невротичні стани, пов'язані з стресом, окремі синдроми поведінки, що пов'язані з фізіо­логічними порушеннями. Тривалість протікання цих розла­дів має досить варіативні межі - від декількох хвилин чи годин до тижнів, місяців і навіть років. Основною ознакою тимчасового психічного розладу є не його тривалість, а принципова можливість повного одужання хворого. До них відносять: патологічне сп'яніння, патологічний афект, ре­активні стани, алкогольні психози та інші розлади.

Недоумство - це стійке уроджене недорозвинення розу­мових здібностей або стійке невідворотне зниження інте­лекту (настає в результаті важких змін у мозку після травми, інфекційного захворювання і т. ін.). Розрізняють уроджене (олігофренія) та набуте (стареча деменція) недоумство.

До інших хворобливих станів психіки віднесені: психо-

зі

патії, інфантилізм, глухонімота. Це стани психіки, які не є захворюваннями, у вузькому розумінні, але характеризу­ються тими чи іншими порушеннями психічної діяльності: розладами особистості, порушеннями психологічного роз­витку, легкими формами розумової відсталості.

Віднесення психічного стану особи, яка вчинила право­порушення, до тієї чи іншої групи медичного критерію бу­ває надто складним. Особливо це стосується незвичних форм поведінки в екстремальній ситуації.

Медичний критерій передбачає, шо неосудність повинна бути обумовлена виключно психічним розладом. Такі об­ставини означають: 1) психічний розлад викликається при­чинами, що не залежать від волі і бажання самого хворого; 2) нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керувати ними (афект, сп'яніння, сильне емоційне потрясіння та інші), не відне­сено до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення неосудності необхідна судово-психіатрична експертиза.

Але не кожний психічно хворий може вважатися неосуд­ним. Наявності тільки медичного критерію недостатньо для визнання людини неосудною. Медичний критерій вказує на необхідність визначити і кваліфікувати захворювання. Окрім медичного, повинен бути і юридичний критерій, що становить власне судово-психіатричну оцінку захворюван­ня, тобто визначення глибини (ступеню, тяжкості) встанов­лених розладів психіки (хвороби). Юридичний критерій неосудності обґрунтовується за допомогою клінічних психі­атричних даних, що вказує на нерозривний зв'язок обох критеріїв.

Межі, що існують між нормою і патологією, не є застиг­лими. Вони динамічні, рухливі. Та сама форма психічного захворювання може обумовлювати різні судово-психіат­ричні висновки залежно від глибини наявних психічних розладів.

Юридичний критерій сформульований у законі як «не­можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними» під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Він являє собою узагальнену характеристику клініч­них даних про розлади психіки з точки зору їх тяжкості.

Юридичний критерій містить дві ознаки: інтелектуаль­ну - неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і вольову - неможливість керувати своїми діями.

Інтелектуальна ознака виділяє ті сторони психіки, які

32

позбавляють особу можливості адекватно сприймати дійс­ність, осмислювати (розуміти) її, прогнозувати можливі наслідки своїх вчинків. Інтелектуальна ознака свідчить про нездатність особи діяти на підставі того, що є прийнятим і зрозумілим.

Щодо вольової ознаки акцент зроблено на нездатності особи бути владною над собою, тобто адекватно організо­вувати і регулювати свою поведінку шляхом здійснення конкретних вчинків або шляхом відмови від їх здійснення.

Таким чином, юридичний критерій являє собою визна­чення того, як вплинуло психічне захворювання на психіч­ну діяльність. Це означає, що застосування юридичного критерію в кожному конкретному випадку здійснюється шляхом психіатричного аналізу психічних порушень, роз­пізнаних відповідно до медичного критерію, і, отже, вхо­дить у компетенцію психіатрів-експертів.

Для визнання особи неосудною необхідно встановити єдність двох критеріїв неосудності - медичного та юридич­ного - на певний час і стосовно конкретного суспільно не­безпечного діяння даної особи.

Застосування критеріїв неосудності є неправомірним для оцінки стану сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, нар­котичних засобів або інших одурманюючих речовин (ст. 21 КК України). Якщо при 1-І І ступенях алкогольного сп'янін­ня немає явних порушень критичних спроможностей, то при III ступені спроможність усвідомлювати і передбачати небезпеку своїх вчинків і керувати своїми діями може бути порушена внаслідок алкогольної інтоксикації. Однак подіб­ні стани сп'яніння обумовлені не хворобливими розладами психіки, а свідомим прийомом алкоголю, причому свідо­мим є не тільки прийом алкоголю, але і прийнята доза, що багато в чому визначає поведінку особи. Цс стосується і прийому наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.

Вирішуючи питання про осудність необхідно враховува­ти психічний стан особи під час вчинення конкретного су­спільно небезпечного діяння. При кожному новому суспільно небезпечному діянні, вчиненому особою, визнаною раніше неосудною, питання про осудність повинне бути розгляну­те знову.

Законом передбачено: якщо обвинувачений визнаний хворим і неосудним, судово-психіатрична експертиза по­винна вирішити питання, яких примусових заходів медич­ного характеру він потребує (ч. 2, ст. 19 КК України).

2 2—392

33

У разі направлення на судово-психіатричну експер­тизу обвинуваченого чи підозрюваного на вирішення експертів виносяться такі питання:

1. Чи хворіє дана особа на психічну хворобу?

2. Якщо хворіє, то на яку саме?

3. Чи була вона неосудною на момент вчинення даного правопорушення?

4. Якщо обвинувачений визнаний хворим і неосудним, то яких примусових заходів медичного характеру він по­требує?

{Останнім часом у юридичній та психіатричній науковій літературі порушувалося питання про «обмежену осуд­ність» осіб з порівняно неглибокими психічними розлада­ми, які мають форму психічних аномалій. Такі аномалії не сягають значної глибини порушення психіки, що обумов­лює неосудність, але вони все ж таки впливають на пове­дінку суб'єкта злочину і вимагають враховувати їх при призначенні чи відбуванні покарання.

Це дало підставу включити до Кримінального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і введеного в дію з 1 вересня 2001 року, ст. 20 «Обмежена осудність», де в ч. 1 сказано: «Підлягає кримі­нальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мі­рою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керува­ти ними», а в ч. 2 - «Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». В цій статті передбачається кримінальна відпо­відальність осіб з психічними розладами, що не виключа­ють осудності. Такі особи, згідно з кримінальним законо­давством, притягуються до кримінальної відповідальності. Водночас психічний розлад, що не виключає кримінальної відповідальності, враховується судом при призначенні по­карання і може бути підставою для призначення примусо­вих заходів медичного характеру

Психічно аномальні суб'єкти визнаються законом як та­кі, що здатні контролювати свою поведінку, усвідомлювати свої дії. Рішення про пом'якшення покарання психопатич­ним, істеричним особам, які свідомо доводять себе до хво­робливого стану, не відповідало б принципам кримінально­го прана щодо невідворотності покарання і не сприяло б вирішенню іавдань попередження злочинності.

34

Судово-психіатрична оцінка психічних захворювань, що виникли після вчинення злочину. Є випадки, коли особа, яка вчинила злочин у стані психічного здоров'я, в процесі розслідування занедужує на психічну хворобою. Такий хворий не може розуміти значення проваджених з ним дій і того, що відбувається в суді.

Відповідно до ч. З ст. 19 КК України: «Не підлягає пока­ранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного хара­ктеру, а після одужання така особа може підлягати пока­ранню».

На відміну від неосудних осіб, що не підлягають кримі­нальній відповідальності і чиї діяння не визнаються злочи­нами, особи, які захворіли на глибокий психічний розлад після вчинення злочину, визнаються такими, що вчинили злочин, є осудними щодо скоєного ними діяння, але не під­лягають покаранню до свого одужання. Відповідальність за злочин у вигляді покарання в даному випадку не може на­стати за двох причин: 1) досудове або судове розслідування без участі обвинуваченого (підсудного), який захворів, не може проводитись, а справа не може бути закінченою вине­сенням вироку; 2) саме покарання неможливо ні призначи­ти, ні виконати стосовно суб'єкта з глибоким психічним розладом.

При остаточному вирішенні питання про можливість стати перед судом або слідством особи, яка перенесла пси­хічне захворювання, що виникло після вчинення злочину, необхідно встановити, наскільки ця особа здатна правильно оцінювати навколишнє, своє становище, скоєне діяння, сут­ність пред'явленого обвинувачення, значення доказів тощо. Не менш важливо з'ясувати, у якій мірі правильно враховує особа дані досудового і судового слідства і чи може вона здійснювати право на захист, подати скаргу тощо. Таким чином, психічний розлад робить обвинуваченого процесу­ально недієздатним.

Глибина враження психічних функцій, що обумовлює неосудність і процесуальну недієздатність, практично одна­кова - особа позбавлена можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тобто юридичний критерій у цьому ви­значенні єдиний.

Медичний критерій має одне визначення - психічна хво-

2*

35

роба. Але характер хвороби з точки зору тривалості й від-воротності (виліковування) має принципово важливе зна­чення.

У випадках, коли психічна хвороба призводить до не-зворотного порушення цих спроможностей, стан хворого повинний розцінюватися як хронічна душевна хвороба, і кримінальна справа у відношенні такої особи підлягає при­пиненню, а вона - звільненню від покарання. У такому ви­падку значне поліпшення стану психічного здоров'я не очі­кується, а тому питання про необхідність покарання такої особи не виникає. У даному разі до психічно хворого мо­жуть бути застосовані примусові заходи медичного ха­рактеру.

Якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимча­сову психічну хворобу і це перешкоджає закінченню про­вадження у справі, то, відповідно до п. 2 ст. 206 КПК Украї­ни, провадження в справі лише призупиняється до поліп­шення психічного стану суб'єкта, доки він знову зможе брати участь у проведенні процесуальних дій.

Якщо судово-психіатрична експертиза не може відразу визначити характер захворювання, що виникло в особи піс­ля вчинення злочину, остаточне вирішення з цього питання відкладається до видужання після проведеного лікування або до виявлення прогресуючого перебігу захворювання.

При направленні на судово-психіатричну експертизу в таких випадках на вирішення експертів виносять такі питання:

1. Чи хворіє підекспертний на якусь психічну хворобу, яка виникла після вчинення ним злочину?

2. Яка глибина психічного розладу?

3. Який характер перебігу душевної хвороби (хронічна чи тимчасова)?

4. Коли виник психічний розлад?

5. Якщо підекспертний хворіє, то чи можна проводити з ним слідчі дії (допити, очні ставки тощо)?

6. Якщо слідство в справі закінчено, то порушують пи­тання про те, чи може дана особа за своїм психічним ста­ном стати перед судом?

7. Якщо обвинувачений визнаний хворим, то варто з'ясувати, яких примусових заходів медичного характеру він потребує?

Застосування ч. З ст. 19 КК України обумовлює необ­хідність проведення повторної судово-психіатричної екс­пертизи після припинення примусових заходів медичного

36

характеру для з'ясування здатності особи до оцінки матері­алів справи, самостійного права на захист, можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Наявність у обвинуваченого психічних недоліків, які не впливають на його осудність, не перешкоджає проведенню розслідування справи і винесенню вироку. Такі обвинува­чені розглядаються в одному ряду з іншими, що не в змозі внаслідок захворювань чи дефектів самостійно здійснювати свої процесуальні права (а саме право на захист). Маються на увазі німі, сліпі, глухі та інші особи з фізичними та пси­хічними вадами (ст. 45 КПК України). В таких випадках обов'язковою є участь у процесі захисника, що процесу­ально компенсує наявність психічного розладу. Тому коли виникають сумніви щодо психічного стану обвинуваченого та призначається з цього приводу судово-психіатрична екс­пертиза доцільно також ставити питання про наявність чи відсутність психічних недоліків, які перешкоджають само­стійному здійсненню права на захист.