§9. Короткі відомості про будову центральної нервової системи,

Вищу нервову діяльність

Та її порушення при психічних

Захворюваннях

Перед тим як перейти до розгляду Загальної частини вчення про психічні розлади, слід мати чітке уявлення про тс, що матеріальним субстратом психічної діяльності лю­дини є нервові процеси, що перебігають у головному моз­ку. Хворобливі порушення цих процесів спричиняють пси­хічні захворювання. Тому для розуміння психічних розла­дів, симптоматики, що супроводжує різні форми психічних захворювань, необхідно знати загальні відомості про будо­ву і функції головного мозку і нервову систему в цілому.

Будова нервової системи

Нервова система людини - це головний і спинний мозок, що складають центральну нервову систему (ЦНС) із пери­феричними нервами, що відходять від них (периферична нервова система - ПНС). Крім того, до складу ЦНС і ПНС входить також вегетативна нервова система, яка керує ро­ботою внутрішніх органів.

ЦНС складається з нервових клітин, що мають паростки, за допомогою яких клітини з'єднуються одна з одною, створюючи нейронні ланцюжки, якими проводяться нерво­ві імпульси. Паростки, що виходять за межі головного і спинного мозку, утворюють периферичні нерви.

Головний і спинний мозок покриті трьома оболонками: зовнішньою - твердою, павутинною і м'якою, яка безпосе­редньо прилягає до мозкової речовини. Простори між обо­лонками заповнені спинномозковою рідиною.

До складу головного мозку входять великі півкулі з під­кірковими вузлами, мозочок і стовбур мозку, що включає середній і довгастий мозок. Від головного мозку відходять 12 пар черепно-мозкових нервів.

Великі півкулі мозку (парний орган) - це вищий відділ ЦНС, що має надзвичайно складну будову. Вони склада­ються у людини приблизно з 14 млрд нервових клітин, що з'єднані між собою незліченними розгалуженнями з від­ростків, що забезпечують зв'язок між ними. Великі півкулі

69

розділені на частки (ділянки): лобову, тім'яну, потиличну, скроневу. Поверхня великих півкуль порізана борознами, між якими розташовуються звивини.

Кора півкуль мозку, що складається з тіл нервових клі­тин, зв'язує й об'єднує діяльність всіх органів тіла і при­стосовує функції всього організму до умов навколишнього світу. Вона керує усіма відділами нервової системи, що розташовані нижче, і може в той чи іншій спосіб впливати на роботу всіх органів. Безпосередньо з корою мозку пов'язані найбільш складні форми вищої нервової діяльно­сті людини - процеси його свідомої психічної діяльності.

Окремі нервові і психічні функції пов'язані з діяльністю певних ділянок кори головного мозку. Ця локалізація ви­значається структурними особливостями окремих ділянок кори. Зокрема, нервові шляхи з органу зору ведуть у поти­личну ділянку кори, зі слухового - у скроневу. При пору­шенні цих ділянок настає відповідно сліпота чи глухота. Центри мови локалізовані у лівій півкулі. Тому при крово­виливах у цих ділянках спостерігається розлад мовлення. Складніші функції, наприклад умовно-рефлекторна діяль­ність, здійснюється за участю всієї кори головного мозку.

Підкіркові вузли - цс утворення сірої речовини, які за­кладені в товщі білої речовини мозку. Вони об'єднують діяльність усіх відділів мозку, що розташовані нижче, і здійснюють складні уроджені форми діяльності, названі інстинктами (харчовий, статевий тощо). Діяльність підкір­кових вузлів становить також основу елементарних емоцій. Кора головного мозку відіграє роль регулятора стосовно підкірки, спрямовуючи і стримуючи її діяльність.

Діяльність стовбурної частини мозку пов'язана з такими основними функціями організму, як дихання, серцева діяль­ність, теплорегуляція, процеси обміну речовин. Але і ці функ­ції, будучи відносно автономними, перебувають водночас під регулюючим впливом підкіркових вузлів і кори. Біль­шість волокон довгастого мозку переходять на протилежний бік, тому при ураженні мозку з лівого боку відбувається по­рушення відповідної функції в правій половині тіла.

Мозочок координує рухи, рівновагу тіла і тонус м'язів.

Спинний мозок міститься в хребетному стовпі і являє собою довгий тяж циліндричної форми, який складається так само, як і головний мозок, із сірої і білої речовини, тобто з нервових клітин і нервових волокон. Нервовими волокнами, що відходять від нього, і якими утворюють­ся надалі периферичні нерви, він зв'язаний із шкірою,

70

м'язами, кровоносними судинами й окремими внутрішніми органами. Спинний мозок здійснює функцію елементарних уроджених безумовних рефлексів, таких, як сечовипускан­ня, дефекація, згинання і розгинання кінцівок та ін.

Вегетативна нервова система тісно пов'язана у своїй діяльності з внутрішніми органами і з залозами внутріш­ньої секреції. Нею проходять подразнення в ЦНС із боку внутрішніх органів і одночасно здійснюється відповідний «вплив» ЦНС на внутрішні органи.

Вища нервова діяльність

Поняття вищої нервової діяльності ввів у науку І. П. Пав-лов. Найбільш високоорганізованою її формою є психічна діяльність людини, розвиток якої обумовлений, крім біоло­гічних, соціально-історичними умовами.

Нервова діяльність як людини, так і тварин являє собою сукупність рефлексів, що поділяються на безумовні (уро­джені) і умовні (виховані) рефлекси. Рефлекс - це законо­мірна реакція нервової системи у вигляді певних змін будь-якої діяльності організму на те або інше подразнення, що приходить із зовнішнього і внутрішнього середовища орга­нізму.

Будь-який рефлекс починається з подразнення чутливих нервових приладів - рецепторів, або ж органів відчуття у кожному рецепторі, що сприймають специфічні для нього подразники (світлові хвилі, звукові коливання, температуру тощо), подразнення трансформуються у нервові імпульси. Ці імпульси як закодована інформація надходять до ЦНС. Причому кожний вид інформації надходить специфічними шляхами у певні ділянки спинного і головного мозку аж до кори великих півкуль. Від цих відділів, які сприймають ін­формацію від рецепторів, імпульси проводяться до рушій­них нервових центрів. Така передача нервових імпульсів здійснюється за допомогою проміжних нервових клітин, які складають центральну частину так званої рефлекторної ду­ги. Виконавча команда, також у вигляді імпульсів, переда­ється робочим органам - різним м'язам, залозам.

Загальна принципова схема рефлексу має тричленний поділ дуги на чуттєву, центральну і рушійну частини. Вища нервова діяльність також здійснюється за принципом реф­лексу. Але у цьому випадку значно ускладнюється додат­ковими механізмами і апаратами не лише центральна час­тина рефлексу, а й чуттєва та рушійна ланки.

За допомогою рефлексів, властивості нервової системи

71

сприймати подразнення із зовні, певним чином переробля­ти ці подразнення і відповідати на них адекватними діями жива істота пристосовується до умов свого існування. По­дібне пристосування здійснюється двома основними вида­ми рефлексів - безумовними й умовними.

Природжена рефлекторна діяльність ЦНС І. П. Павло-вим (1849-1936) була названа безумовною, оскільки вона характеризується закономірною відповіддю на певні по­дразники. Вона забезпечує грубе пристосування організму до зовнішнього середовища. Механізмами безумовних ре­флексів регулюється нормальна робота серця, органів ди­хання, травлення і т. ін. До категорії складних, вищих безумовних рефлексів І. П. Павлов відносив так звані ін­стинкти, наприклад: харчовий, захисний, статевий, бать­ківський. Ці складні стабільні, цілісні реакції поведінки складаються із великої кількості елементарних рефлексів.

Таким чином, термін «безумовні рефлекси» об'єднує як прості, так і складніші форми інстинктивної поведінки. Але безумовних рефлексів недостатньо для існування ор­ганізму в умовах навколишнього середовища, тому що умови зовнішнього середовища різноманітні і перебува­ють у постійній зміні. І в процесі життя у відповідь на зов­нішні і внутрішні подразнення виникають на базі без­умовних рефлексів умовні (виховані, набуті) рефлекси, що є основою точного і тонкого пристосування організму до умов навколишнього середовища.

1. П. Павлов характеризував умовний рефлекс як явище не тільки фізіологічне, але і психічне. «Цс є, мабуть, тс,-зазначав І. П. Павлов,- що ми знаємо в собі й у тварин під різними назвами: дресирування, дисципліна, виховання, навички. Адже все це є зв'язки, що утворилися протягом індивідуального життя, зв'язки між певними зовнішніми агентами і певною відповідною діяльністю». Вони і скла­дають фізіологічну основу навчання, пам'яті як тварин, так і людини. Умовні рефлекси не є спадковими, вони тимча­сові, змінюються, забуваються (згасають).

Отже, умовно-рефлекторна діяльність є нервовою дія­льністю головного мозку і разом з тим - діяльністю пси­хічною.

Нервова діяльність здійснюється на основі двох проце­сів, що безупинно відбуваються і взаємодіють між собою в нервовій системі - збудження і гальмування. Саме утво­рення умовних рефлексів здійснюється в результаті збу­дження, що виникає під дією зовнішніх подразників у різ-

72

них ділянках кори головного мозку, і приводить до вста­новлення тимчасових зв'язків між цими ділянками.

Як збудження, так і гальмування можуть відрізнятися різною рухливістю і надовго затримуватися в окремих ділян­ках кори головного мозку. Велике значення для вивчення вищої нервової діяльності мають уявлення про характер і види гальмування, що, зауважував І. П. Павлов, бере участь у роботі великих півкуль так само безупинно, складно і точ­но, як і збудження. Гальмування поділяється на два види: перше - це так зване безумовне (пасивне) гальмування; воно властиве усім без винятку відділам ЦНС; друге - умовне (ак­тивне) гальмування, що властиве тільки корі головного мозку.

До різновиду безумовного гальмування слід віднести та­кож позамежно-охоронне гальмування, що, розвиваючись у ЦНС при дії надмірно тривалих або сильних подразників, тимчасово виключає нервову клітину і тим самим охороняє її від функціонального виснаження і «поломки».

За деяких умов це гальмування може бути неповним, воно тільки частково зменшує збудження нервових клітин, внаслідок чого змінюються набуті раніше умовні рефлекси. І. П. Павлов показав, що залежно від глибини гальмування можуть виникати різні фазові стани.

Так, при зрівняльній фазі на сильні і слабкі подразники реєструються реакції однакової сили. При парадоксальній фазі прояв умовного рефлексу на слабкі подразники буває більшим, ніж на більш сильні подразники. Ультрапарадок-сальна фаза характеризується перекрученням відповідної реакції. Подразники, що діють у нормальних умовах пози­тивним способом, дають негативний ефект і навпаки.

Особливо важливим для розуміння процесів вищої нер­вової діяльності є таке гальмування, що має місце в корі великих півкуль і піддається постійному тренуванню й удо­сконаленню разом із ростом і розвитком людини (коркове, умовне, активне, набуте гальмування). Воно грає величезну роль у всій психічній діяльності людини, у поведінці і ви­хованні.

Як указував І. П. Павлов, під впливом виховання, сус­пільних, соціальних вимог людина в процесі росту і роз­витку поступово навчається гальмувати, затримувати в собі усе тс, що не допускається, забороняється цими ви­могами.

Умовні рефлекси, що послідовно утворюються з ранньо­го віку, поступово складаються в цілі низки умовних реф­лекторних зв'язків. У людини ці зв'язки утворюються за

73

допомогою ще більш складних механізмів - людської мови, тобто системи умовних сигналів дійсності, що виражаються в словах.

Виникаючі в людини відчуття, враження й уявлення, що викликаються лише безпосередніми подразниками (прями­ми сигналами),- це, за Павловим, перша сигнальна система дійсності, вона є спільною у тварин і людини. Але слово становить другу, спеціально людську сигнальну систему дійсності. Завдяки другій сигнальній системі стають мож­ливими виражені в словах узагальнення перших сигналів, функції абстрагування, утворення загальних, далеких від дійсності уявлень і понять. Це є спеціально людське, вище мислення, розвиток котрого безупинно пов'язаний із функ­цією мови, із колективною працею.

Реакції, які здійснюються другою сигнальною системою, пронизують усю людську діяльність. Набутий протягом індивідуального розвитку людини її життєвий досвід, який нерозривно пов'язаний з усним і письмовим словом, відби­вається і запам'ятовується в другій сигнальній системі моз­ку, а також у її зв'язках із першою сигнальною системою, оскільки перша і друга сигнальні системи існують у нероз­ривному зв'язку одна з одною.

За аналогією з класифікацією темпераментів вищу нер­вову діяльність поділяють на чотири типи:

1. сильний, спокійний, повільний (флегматики);

2. сильний, збуджуваний, невтримний (холерики);

3. сильний, дуже швидкий, рухливий, врівноважений (сангвініки);

4) слабкий, загальмований (меланхоліки). Особливості реагування особи на зовнішнє середовище

у певній мірі пов'язані з типом вищої нервової діяльності.

Порушення вищої нервової діяльності при психічних захворюваннях

Психічні порушення майже завжди сполучені з «надзви­чайними» щодо сили подразниками, що діють на нервову систему. При цьому форма патологічної реакції головного мозку на ці впливи визначається насамперед їхніми особ­ливостями і місцем дії, а також типом вищої нервової діяль­ності даного суб'єкта. Форма і зміст усіх психічних захво­рювань визначається взаємодією двох факторів: характером хворобливого впливу зовнішнього середовища та особли­востями будови нервової системи.

Найбільш яскраво взаємовідношення двох зазначених

74

чинників проявляється при так званих психогенних захво­рюваннях, які є нерідкими в судово-психіатричній практиці і характеризуються неврівноваженістю нервових процесів збудження і гальмування в тих або інших відділах ЦНС, особливо в осіб з уродженою слабкістю або неврівноваже­ністю цих процесів.

Вони виникають під дією таких несприятливих со­ціальних факторів, як смерть близької людини, втрата громадського становища, зрада коханого, судово-слідча ситуація та ін. В одних випадках при цьому порушується нормальна робота майже всієї кори великих півкуль голов­ного мозку, в інших - у стані гальмування чи підвищеної збудженості надходить лише одна система чи комплекс умовного зв'язку.

Під дією надзвичайно сильних, особливо раптових і за­грозливих для життя подразників, може розвинутися за­гальне глибоке гальмування всієї кори великих півкуль, що клінічно виявляється у виді реактивного ступору або у формі психомоторного збудження.

При менш глибокому, але достатньо вираженому галь­муванні, що не охоплює всю кору великих півкуль, можуть спостерігатися різні форми реактивних станів (істеричні психози, стани зміненої свідомості і мовної плутанини, гост­рі психози страху).

У названих випадках у відповідь на сильну дію в нерво­вій системі розвивається охоронне гальмування як фізіоло­гічний засіб захисту, завдяки чому не відбувається «злому» нервових клітин. Але з перебігом часу в процесі захворю­вання таке гальмування набуває рис застійності, може втрачати охоронні функції і стати джерелом патологічних змін у центральній нервовій системі.

При неглибокому, але досить поширеному по корі і де­яким підкірковим «емоційним» структурам, гальмуванні, що розвивається після одномоментної, миттєвої, а частіше тривалої психічної травматизації, клінічно може спостері­гатися картина реактивної депресії. Але в цих випадках поряд з дифузним гальмуванням на окремих ділянках чи системах центральної нервової системи може розвиватись застійне збудження. При реактивній депресії патологічне збудження охоплює нервові утворення, що керують емо­ційними реакціями.

Патофізіологічною основою галюцинацій може бути інертність, застійність процесу збудження, що локалізуєть­ся або на рівні першої сигнальної системи - образні галю-

75

цинації (зорові, нюхові, слухові), або на рівні другої сиг­нальної системи - словесні галюцинації.

В основі нав'язливих переживань, які спостерігаються у хворих на невроз нав'язливих станів, психастенію, шизо­френію, лежить патологічна інертність, малорухомість про­цесу збудження у коркових клітинах, що пов'язані з відчут­тями, почуттями й уявленнями.

У процесі розвитку психічного захворювання, яке мало місце у колишньому житті, незначні, давно забуті психічні травми, несильні переживання набувають актуального ха­рактеру і слугують матеріалом для утворення маревних структур. Інакше кажучи, найбільші порушення нервової діяльності розвиваються у тих комплексах зв'язків, у тих «пунктах мозку», в яких у минулому відбивались складні життєві ситуації.

Метод умовних рефлексів став тим інструментом, що дає можливість вивчати динаміку нервових процесів пато­логічно зміненого мозку психічно хворої людини. Вчення про вищу нервову діяльність, заповнюючи провалля, що існувало між психологією і фізіологією, між психічним і фізіологічним, дозволяє з істинно наукових, детерміністич­них позицій вивчати роботу людського мозку в нормі і па­тології.