Позитивізмі.

Отже, кожна з характерних рис філософії історії Антоновича є запозиченням із західноєвропейської історичної думки, насамперед французької і польської, але він надзвичайно вміло поєднав ці погляди в одній теорії, такій докладній і уніфікованій, що вона заслуговує на окремий розгляд як цілісна система, прилаштована до українського історичного процесу.

В основі історіософської концепції Антоновича лежить ідеалістичне уявлення про дію в історичному процесі специфічних чинників, певних "начал" і "стихій", що є поєднанням матеріальних і духовних сил народу. Вони вкоренились у психіці людей, і є атрибутом поведінки і мірилом історичного життя всіх націй світу. Ці начала не є статичними і, постійно взаємодіючи між собою, поступово складають провідне "начало", чи провідну національну ідею, яка є духовним каталізатором в історичній життєдіяльності народу та виражає собою його бажання, інстинкти і поступ на майбутнє. "Дійсно, - пише Антонович, - коли почнемо придивлятися до історії різних народів, то спостережемо, що кожний народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею, а вона залежить почасти від антропологічних і расових причин, почасти від різних умов та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т.п.".⁷ Таким чином, зазначивши процес формування провідної ідеї народу на основі цілого ряду умовностей, Антонович відмовляється від моністичного зведення першопричин і як послідовник позитивістської доктрини зберігає принципи взаємних залежностей і плюралістичного розуміння факторів історичного розвитку. Раз з'явившись, провідна ідея переживає певну летаргію, долає перешкоди і в повній мірі проявляє себе на хвилі максимального історичного піднесення нації, виразом якого може бути лише період її самостійного життя чи максимального напруження сил у боротьбі за виживання, коли проявляється інстинкт самозбереження. "Апогеєм величі народів в історії, - стверджує Антонович, - є боротьба за життєві ідеали, закладені в них самою природою".⁸ При несприятливих умовах, втраті незалежності провідна ідея підупадає, що зменшує або зовсім припиняє поступ нації до свого природно обумовленого ідеалу. Але навіть у такій критичній ситуації, будучи пригніченою іншими визначальними історичними факторами, провідна ідея ніколи не зникає з народної психіки і чекає лише більш сприятливих умов для свого нового виразу. "Только развитие, исходящее из своеобразньїх народньїх начал, - стверджує Антонович, - дает полное развитие всем сторонам народного духа и ускоряет зто развитие, ведя его по пути, предначертанному самой природой".⁹

В уяві Антоновича, очевидно, існувала також і певна загальнолюдська ідея, яку він іноді невиразно окреслює категорією "загальнолюдський ідеал", розуміючи під цим кращі здобутки в царині гуманістичної культури. "Общечеловеческие стремления, - вважає історик, - всегда оказьівают воздействия на народньїе начала, заставляя последние идти в ногу с развитием цивилизации в ее вьісших духовньїх проявленнях.. .".^І0 До цього вищого, "загальнолюдського ідеалу", який є вершиною історії цивілізації, еволюціонують всі національні ідеї, однак міра наближення до неї різна у всіх народів, оскільки залежить від генетичних "начал", закладених самою природою.

На основі даних історіософських дефініцій і ретроспективних порівнянь Антонович намагається відшукати провідні "начала" в житті росіян, поляків і українців та доходить принципового висновку про неспівпадіння домінуючих ідей навіть серед цих кровно споріднених слов'янських народів. У росіян він схильний вважати за провідну ідею "абсолютизм, принцип авторитету церковної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей".'' За допомогою властивої його духовному "началу" державницької ідеї "великоруський народ спромігся зорганізувати міцну державу та підбити інші нації, навіть і такі, що мали зовсім інші провідні ідеї".¹²

Всупереч росіянам, польський народ, більш зближений із західноєвропейською цивілізацією, плекає свою національну ідею, вироблену найбільш активною силою в його середовищі - шляхетською верствою, що спромоглася, забравши все громадське добро, нав'язати

польському суспільству в епоху середньовіччя своєрідні принципи дворянського самоврядування. Тому за провідну ідею польської нації Антонович схильний вважати демократично-аристократичний принцип. Ця схильність Антоновича до визначення польської національної ідеї як демократично-аристократичної, очевидно, обумовлена його сприйняттям лелевелівської концепції походження польського дворянства. Ця теорія стверджувала, що польська аристократія утворилась і набрала економічну і політичну силу не так, як в Західній Європі - шляхом завоювань і юридичних комбінацій, а вийшла із середовища простого народу і в своїй діяльності керувалась общинним слов'янським правом.'³ Тому, відповідно даній теорії, магнатерія, як і решта польського суспільства, інстинктивно сповідує, нехай і своєрідно, ті демократичні засади, що покладено в основу існування польського народу. Навіть у такій одіозній історичній постаті, як Ярема Вишневецький, Антонович схильний бачити "дворянского демократа", який "следует принципу полной равноправности дворян" і є "гуманистом в дворянской среде".¹⁴

Ідейний зміст української історії Антонович вбачає в проявах громадсько-демократичного принципу, що виражає "признання рівності політичних прав задля кожної одиниці суспільства".¹⁵ Не зважаючи на те, що збіг нещасливих історичних обставин позбавив український народ самостійного розвитку і як наслідок не дав можливості вповні виявити свою провідну ідею, він все-таки інстинктивно просувався до неї. Повільність руху і навіть певна апраксія поступу до свого національного ідеалу мотивується Антоновичем тим, що демократичний принцип найважче втілити в життя, оскільки для цього потрібна одна важлива першооснова, а саме, щоб "громадська маса досягнула високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася в правдивості ідеї".¹⁶ Окрім того, національно-демократична ідея, як ніяка інша, вимагає для її реалізації в історичному житті внутрішньої дисципліни та особистих жертв на її користь з боку кожного національного індивідууму. "При низькому ступені культури, - констатує Антонович, - коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору".'⁷

Згідно поглядів Антоновича, українська національна ідея, виразом якої є громадське втілення волі, найбільш зближена із загальнолюдською. У цьому відношенні історіософія Антоновича набуває виразний характер месіанського звучання. Але, оскільки він не ставить перед собою завдання осягнути роль української національної ідеї в контексті загальносвітової, то можна прийти до думки, що в своїй основі історіософська система Антоновича носить вузько національний характер. На цю обставину вказує і М.Драгоманов, який писав, що "даремне ви би шукали в його працях показу ідей, які можуть мати місце в спільній великій еволюції європейської людності".¹⁸

Для ствердження провідних ліній історіософії Антоновичу потрібно було зробити низку узагальнень у галузі насамперед етнопсихології і з'ясувати зміст таких домінантних понять, як "нація", "національна ідея", "національний характер" і т.п. Тут він зустрівся з цілою низкою проблем. По-перше: всі ці поняття не є позитивами, а суто метафізичні і мають коріння переважно в романтичному періоді, ніж відносяться до позитивістської доктрини. По-друге: у тогочасній науковій літературі не існувало єдиного підходу до визначення цих категорій, і дослідження психофізичних характеристик європейських народів і націй знаходилося лише в стадії постановки проблеми. Зокрема, такі категорії, як "національна психіка", "психологія народів" (Уоікегрзуспоіоеіе) були введені в європейську науку лише наприкінці 60-х років XIX століття філософом Лаурусом і мовознавцем Штейдалем, а отримали прийнятну наукову інтерпретацію в етнопсихологічній системі Вільгельма Вундта вже наприкінці XIX століття.¹⁹

Таким чином, у плані використання праць попередників Антонович міг запозичити не так вже й багато для своєї національної історіософської доктрини не лише в українській, але й в загальноєвропейській науці та національно-політичній думці. Це помітно в термінологічному хаосі, оскільки Антонович з легкістю підмінює в своїх працях поняття "нація" на "народ" і навпаки. Очевидно така неузгодженість пояснюється також не лише слабкою теоретичною розробкою проблеми в літературі, але й тією обставиною, що в лекси коні рідної Антоновичу польської мови не існує слова "нація", яке заміняється словом "народ" (пагосі), в той час, як для означення слова "народ" вживається "люд" ("суверенність народу" - "зшуєгєппозс Іисіи" і т.п.). У тих же випадках, коли Антонович деталізує ці поняття, стає зрозуміло, що вони все-таки в його уяві різняться. Під поняттям "народ" він більше розуміє зовнішні прикмети: мову, віру, звичаї, у той час як "національність" - "суму прикмет внутрішніх".²⁰ У "Записці з приводу обмежень української мови", складеної ним уже на початку XX століття, Антонович трохи уточнює свої національні дефініції. Раціоналіст і природник за своєю першою фаховою освітою, учень знаменитого антрополога Поля Топінара (під час однієї із закордонних подорожей Антонович побував у його паризькій лабораторії), він і у визначенні національних внутрішніх прикмет відштовхується від психофізичних характеристик. "Національністю, - пише історик, - ми називаємо сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими одна група людей відрізняється від інших".²¹ В уяві Антоновича ці прикмети не є рівнозначними. Домінуючою серед них він схильний вважати антропологічну прикмету. "Национальньїе чертьі народа, -стверджує він, - держатся на антропологических качествах зтого народа; признаков расьі искусственно передать в другие невозможно, также, как один тип животного или растения обратить в другеє".²²

Ще більше проблем зустрів Антонович при визначенні поняття "нація" і міри його відповідності українському історичному процесу. "Про те, що визначає слово "нація", - констатує Антонович, - є дві діаметрально протилежні теорії. Перша теорія найбільш прищеплюється у людей, що живуть у централістичній державі, теорія французько-російська, після якої народність - це те, що скидає державу. Це державно-національна теорія. Друга теорія, якої держаться переважно німецькі, англійські, італійські вчені,- так звана етнографічна. Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає один тип, творить націю. Таким робом по цій теорії нації виробляються самою природою, а не державою".²³ Таким чином, Антонович звернув увагу на ту обставину, що в європейській інтелектуальній традиції поняття "нація" набуває дуалістичного значення для відображення політичних і культурних традицій.

У працях Антонович не приводить чіткого означення власного ставлення до зазначених ним теорій, але та обставина, що він веде мову переважно про етнографічну національність, засвідчує його прихильність не до політичної (функціональної) концепції нації, а до психологічно-культурологічної, розробленої в працях німецьких романтиків,²⁴ Утім, він досить часто доповнює своє бачення нації і антропологічними прикметами, які свідчать про певний вплив західноєвропейської, так званої расово-антропологічної селекціоністичної школи, що постала в науці другої половини XIX століття. Це помітно з його антропологічної теорії атавізму, згідно якої Антонович віддає перевагу фактору спадковості над культурними чинниками і її звичайними виразами, наприклад мовою. "В усіх сучасних розправах про національність, - констатує Антонович,- як на найголовніші прикмети окремності, що можуть дати право на самостійний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що наприклад, мова є вельми значною прикметою національності, а проте не можна її вважати за найголовнішу; не вона перша річ, щоб розпізнати національність".²³ Для ствердження даної дефініції Антонович завжди посилався на приклад історії ірландського народу, який, хоч і втратив свою мову, однак зберіг свою національну ідентичність. Таким чином, згідно Антоновичу, мова не домінанта нації, а лише "внешний признак духовной жизни народа".²⁶

Причина мовної нівеляції при окресленні категорії нації в історіософських дефініціях Антоновича очевидно прихована в ідейно-політичній теорії адже внаслідок русифікації і полонізації українського народу мовний чинник не міг бути прийнятий ним за визначальний.²⁷

В історіософській концепції Антоновича нація іноді постає і як унікальне природно-соціальне утворення, своєрідна "позасмислова духовна єдність "согриз тузіісшп".²⁸ Цей однорідний етно-масив він завжди прирівнював до живого організму, здатного в силу певних обставин історичного життя до трансформації, але за умови збереження індивідуальних рис. Оцінюючи результати 400-річного перебування Галичини в складі Польщі і польську політику стосовно асиміляції українського народу, Антонович приходить до висновку, що збереження самобутності краю "свидетельствует об общем историческом законе. Вообще полагали и отчасти тспсрь полагают, что путем административньїм можно совершенно кеределать зтнографические оеобенности известного народа, превратить их из одних в другие. Конечно, можно видоизменить государственньїе и общественньїе формьі, но народности изменить нельзя".²⁹ У "Бесідах" Антонович доповнює це узагальнення такою сентенцією: "Народ може від сильних утисків змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних".³⁰

На основі цих міркувань Антонович доводить помилковість теорії, сформульованої ще французькими раціоналістами в XVIII ст., про можливість вирішення національної проблеми політичними методами. За приклад він бере відношення українського і польського народів до русифікаторських заходів царизму в "Юго-Западном крає". "В национальном отношении, - пише історик, - здесь повторилась ошибка, в которую часто впадают правительства, - зто стремление навязать народности, помимо ее воли, те или другие чужие єй чертьі. Зто действительно бьівает иногда при свободном соприкосновении, когда одна народность, будучи вьіше в культурном отношении, сообщает свои национальньїе чертьі другой народности, делая зто благодаря своєму нравственному влиянию без всякого насилия и совершенно незаметно для последней. Но насильственньїм образом зто удаетея разве только в применении к самьім ничтожньїм группам".³¹

Маючи такі засади підходу до національної проблеми, Антонович постійно проводить думку про українців як осібний у східнослов'янській гілці етнос. Два фактори визначили українську етнічну ідентичність. Перший з них - географічний, оскільки, вважає історик, "если бьі допустить совершенное исчезновение ньшешнего южнорусского народа и колонизацию занятой им территории великороссами, то под влиянием географических и климатических условий через несколько столетий поселившиеся на юге великороссьі образовали бьі отличную от оставшихся на севере родичей зтнографическую особь, подобную тому, как переселившиеся на север в Х-ХІІ столетиях южнороссьі вьщелились в тип ньшешнего великорусса".³² Другий фактор української ідентичності, згідно Антоновичу, прихований у сфері антропології. Оскільки в природі, на думку історика, не існує "расово чистих" етнічних спільнот, то вести мову про українців, як гомогенний народ, не вірно. У склад українського народу, вважав він, "вошла весьма многочисленная помесь тюркская: печенеги, половцьі, крьімские татарьі и особенно черньїе клобуки, некогда заселявшие почти одну треть всего пространства ньшешнего южнорусского края".³³ Пертурбації в степах заставили цих кочівників селитися між слов'янами і поступово зливатися з ними. "Так, - констатує Антонович, - создавался украинский тип народносте".³⁴

У плані чистоти слов'янської раси Антонович завжди осібно виділяє лише білорусів, оскільки ні українці, ні росіяни, на його думку, не можуть бути зараховані до категорії чисто слов'янських народів. Тут очевидна залежність Антоновича від П.Топінара, який поставив під сумнів можливість визначення антропологічного типу слов'ян взагалі.³⁵

Всупереч сталій у історіографії думці, Антонович ніде не веде мову про ''народ" і "націю" як одвічну етнічну категорію. Більш того, розглядаючи окремі проблеми формування українського етносу, він висловлює припущення, яке залишилося поза увагою дослідників його творчості, що українці, як і росіяни, з'явилися натерені Східної Європи з великим історичним запізненням. "С определенной физиономией, - пише Антонович, - народность наша появляется в конце XIII - начале XIV веков".⁵⁶ Такий підхід зовсім не означає, що історик заперечує континуїтет попередньої історії українського народу. Для цього український етногенез - це досить тривалий історичний процес, лінія якого тягнеться від передісторичних часів до пізнього середньовіччя, коли "народность наша представляла из себя нечто настолько отдельное, что для нее нужно бьіло особое название".³⁷

У цілому проблема націогенезу постає в історіософії Антонович як одна з ключових. Це викликано насамперед потребою ідейно-політичного обґрунтування осібного українського історичного процесу, проблемою відмежувати історію України від польської та російської. Саме в такому контексті потрібно спостерігати націософію Антоновича і окремі його етнічно-антропологічні спекуляції на українську тему.

Якщо нація виступає в історіософії Антоновича як теза, то за антитезу можна вважати державу. В українській історіографії, переважно зусиллями державницького напряму, вкоренилась думка, що традиційна для українських народників формула "з народом проти держави" відповідала ідейному аспекту творчості Антоновича, а сам він недооцінював фактор державотворення в українському національно-історичному процесі.³⁸ Дійсно, у творчості Антоновича державі відведено не так уже й багато місця. Він веде мову про неї лише в контексті постановки національної проблеми та розгляду окремих громадських засад української історії. Навіть у відомому дослідженні про Литовську державу Антонович розглядає не державні інституції і будову Великого Литовського князівства, а історію сполучення двох культурно-національних типів. У преамбулі до "Нарису історії Великого Литовського князівства" Антонович зазначає, що "отношение двух начал, зтнографических и бьітовьіх, входивших в состав Великого княжества Литовского, попьітки к их взаимному сближению и взаимное их воздействие друг на друга составляют главньш интерес, переполненньїй по временам високого драмагизма истории Великого княжества Литовского в указаними период времени".³⁹ Лише в діахронному плані Антонович, в кращому випадку, мирився з роллю держави як політичного каталізатора, що формував пасивну етнічну масу, накидаючи їй економічний, культурний та юридичний устрій. Причому, якщо цей устрій відповідав національному духу і прагненням народу та виростав на народному ґрунті, то Антонович схильний був оцінювати його позитивно, як, наприклад, староруську державну організацію. Якщо ні, то ставився різко негативно, що досить помітно в його оцінці Жечі Посполитої.

Але все-таки Антонович всупереч сталій думці не є ворогом держави в прямому відношенні. Цю тезу заперечує зміст його творчості. У питанні про причини появи і функції держави його погляди досить наближені до ідей Руссо, викладених у "Роздумах про походження і основи нерівності між людьми". Як і його ідейний натхненник, Антонович пов'язував появу державної організації з проявом майнової диференціації, вважаючи, що "государство создает общественную стабильность, некий тосіш \¥Ілуепсіі в общественной жизни, регулируя частную собственность и влияние на отдельньїе общественньіе группьі внутри страньї".⁴⁰ У підготовчих замітках до лекційного курсу він наводить загальну схему і тези своїх уявлень на виникнення держави. Вони зводяться до формули: "Государство - общественньш договор, государственная организация, государственное насилие, национальное государство, федеративное государство".⁴¹ Як бачимо, Антонович спостерігає динаміку державотворення в історичному зрізі і розмежовує державні організації як такі, але робить він це не за характером внутрішнього політичного устрою, а за принципом відношення до розв'язання етнічних проблем.

У дусі "суспільного договору" він визначає і процес появи держави на історичній арені, стверджуючи, що "государство возникает не вследствие сил природьі, оно продукт человеческого ума, сложившийся по требованию общественной жизни; зто союз, в которьій вступили люди с целью обеспечить внутреннее благоустройство и внешнюю безопасность".⁴²

Антонович ніде не заперечує позитивної ролі держави в житті сучасного йому суспільства, але така оцінка пов'язана з парламентаризмом і конституціоналізмом західного типу. У рецензії на історичний роман Г.Сенкевича "Вогнем і мечем" він проводить саме таку думку. "Государство, - пише Антонович, - представляет одну из вьісших форм человеческого общежития, и идея государства тем дороже для всякого развитого человека, чем более сознательно он к ней относится; мьі привьікли в современньїх нам европейских государствах видеть учреждения, гарантирующие и материальную безопасность обществ, и удовлетворение их вьісших нравственньїх погребностей: свободу совести, возможность умственного развития и т.д. Мьі привьікли смотреть на государственную власть, как на вьіражение возможной в данном обшестве суммьі справедливости и беспристрастия по отношению ко всем своим подданньїм, без различия их сословной группировки, национального типа, личного положення в обществе, и потому считаем идею государства равно дорогой для всех лиц, входящих в состав его".⁴³ Подібну думку історик розвиває і в "Историко-топографическом очерке Южной Руси" при розгляді державного устрою Австро-Угорщини та її конституції 1860 року, переконуючи, що "обустроенная государственная система по западпому образцу имеет много преимуществ и положительно сказьівастся на внутренней жизни Галиции...".⁴⁴

У контексті зазначеного досить одіозним здається твердження Антоновича відносно характеру постання держави в українській історії, Воно виражається відомою формулою, яку історик досить часто повторював у своїх працях: "Южнорусский народ, вследствие особенностей зтнографического склада своего народного характера, не обладает способностью создать нсзависимое государство".⁴⁵ Характеризуючи український етнотип, Антонович стверджує, що "народність ця, абсолютно позбавлена державного інстинкту, вона не лише не створила окремої держави, але добровільно відклала утворення такої, навіть в той час, коли історичні обставини давали для цього можливість (пол. XVII ст.)"-⁴⁶

Витоки цієї ретроспективної антидержавної концепції Антоновича не є чітко вираженими. У певній мірі вона має попередників у польській історіографії (Мацеєвський) та російських слов'янофілів (К. Аксаков), але особливо близько підходить до узагальнень теоретиків європейського анархізму П.Прудона і М.Бакуніна, які зараховували українців, поряд з ірландцями і басками, до тих європейських народів, які були "чуждьі тем государственньш стремлениям, которьіе с ранних пор проявлялись в германцах".⁴⁷ Підтвердження цих висновків М.Бакунін знаходив у історичному житті українського народу, кваліфікуючи повстання під проводом Б.Хмельницького як типовий приклад "бунту славянской общини против государства".⁴⁸

Відштовхуючись від подібних апріорних узагальнень і характеризуючи український етнотип в історії, Антонович постійно наголошує, що тому бракує організованості, переважає деструктивне начало, а "инициатива забегает вперед; прежде чем обдумать поступок и соразмерить его с своими силами, он начинает действовать".⁴⁹ Такий стиль поведінки українського народу в історії обумовлений внутрішнім, громадським фактором, що виробив підвищений індивідуалізм та нахил до особистої волі. Ці риси зовсім не сприяли реалізації державотворчої ідеї, оскільки для того, щоб створити державу, "народ должен владеть значительной долей самообладания, уметь воздерживаться в каждую минуту от действий, истекающих под влиянием непосредственньїх впечатлений, ввиду будущих общих вьігод; должен уметь пожертвовать долей, иногда довольно значительной, личной воли и личньїх пожеланий в пользу впасти, призванной к организации общества и руководству государственньтми делами, Зтими качествами южнорусский народ никогда не обладал и сам глубоко сознавал их отсутствие".⁵⁰

Втім, така характеристика Антоновича поширюється лише на "южнорусскую ветвь" і зовсім не властива "галицкому" етнічному типу українського народу. У силу свого географічного розміщення він не зазнав характерних для своєї степової зони флюктацій і тому виявив себе більш здатним як до збереження своїх народних особливостей, так і до державотворчих процесів. "Галицький" український тип, на думку Антоновича, зумів самостійно в історії витворити власну державну організацію, а коли втратив "в силу несчастньїх политических обстоятельств, с удивительной особенностью отстаивает свои национальньїе чертьі".⁵¹ Очевидно, що подібна мотивація в справі визнання специфіки життя західноукраїнського населення обумовила читання Антоновичем протягом усього періоду його академічної діяльності осібного курсу з історії Галицької Русі.

З іншого боку, як виразник народницького підходу при визначенні характеру української історії, Антонович намагався довести, що політична пасивність та індиферентність більшості українського народу до державного життя пояснюється її нахилом до громадської самоорганізації, оскільки провідною ідеєю українців є "принцип вічовий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства".⁵² Ця провідна ідея давалася взнаки кожного разу, коли з'являлася нагальна необхідність у постанні української держави, оскільки розбудувати її на демократичних засадах, враховуючи характер тогочасного історичного життя, було дуже важко.

Антонович намагається в своїй історіософії дати відповідь на питання, чому українцям не вдалося втілити в життя свій демократичний принцип в історії, і він приходить до невтішного висновку про його передчасність, оскільки для реалізації громадських ідей, що не вписувалися та навіть не випереджали дух епохи, потрібний запас культури як народу, так і його провідників. "Трагічна розв'язка історії України, - пише Антонович, викликана тим, що народ український не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцного дисциплінування, бо ті, що стояли на чолі та бралися піклуватись над долею народною, мали в собі вельми недостатній запас культури".⁵³ Найпереконливіше підтвердження своїх висновків Антонович знаходив у Визвольній війні українського народу 1648-і654 років, або, як він ії називає, - "Хмельниччині", коли "обставини історичні сприяли найліпше, однак не довелося звести в життя провідну ідею українського народу, бо на те не вистачило культурного розвитку, переконань та витривалості".⁵⁴

Але сформулювавши в своїй історіософії положення про недержавність українського народу, Антонович не дає відповіді на питання про подальшу історичну перспективу розвитку такого "недержавного етносу". Його теза про "брак культури" для реалізації національних громадських принципів поширювала ілюзію, що для поступального розвитку нації достатньо і певної культурно-національної автономії в рамках чужої державної організації. "Безгосударственньїе народности, - пише Антонович, - не мечтают об образовании отдельньїх государств, но дорожат сохранением своего природного национального типа и вправе расечитьівать на то, что государство, с которьім они разделяют историческую судьбу, даст возможность сохранить свой тип и развивать его по пути культури".⁵⁵

Такий підхід Антоновича до проблеми держави в історії вже за його життя викликав цілий ряд критичних зауважень. "Як можливо, -в'їдливо запитує Степан Томашівський, - задержати основні прикмети свого громадського життя в чужій державі, основаній на інших принципах... Без сумніву, найбільше історичне нещастя України - то ті "готові" чужі держави".⁵⁶

Національна історіософія Антоновича доповнювалась концепцією еволюційного прогресизму, однією з головних в системі європейського раннього позитивізму першої половини ХїХ століття. В основі її лежав погляд на людську природу як найважливіший результат еволюційного процесу, Фактично концепція засновувалася на двох припущеннях, сприйнятих і Антоновичем. Перше з них стверджувало, що людина є абсолютною цінністю, або ж є носієм абсолютної цінності, так що процес природи в його еволюційності був прогресом настільки, наскільки він був упорядкованим процесом і сприяв удосконаленню людської спільноти. Друге припущення мало гадку, що людина як дитя природи підлягає її законам та що закони історичного процесу тотожні законам еволюції- що історичний процес належить до того самого типу, що й процес природній.⁵⁷

Антонович, наскільки можна судити з його праць 70-80-х років, солідаризується з цими ранньопозитивістськими постулатами. У дусі органічного еволюціонізму спенсерівського толку, він постійно декларує думку, що будь-яке порушення закономірності історичного розвитку може привести до соціального розладу суспільного організму і викликати аномалії, до розряду яких він зараховував більшість європейських революцій та народних рухів. За словами М.Грушевського, "глибоко переконаний еволюціоніст Антонович міряв людський поступ довгими віками і не піддавався оптимістичним надіям".⁵⁸ Лише в окремих випадках, як, наприклад, у ставленні до французької революції XVIII століття, а в історії України - до Хмельниччини, він був схильний вбачати позитиви, пов'язані з виробленням "нових ідей" і "політичних понять".⁵⁹ Навіть народні рухи в Україні за доби козаччини, в яких досить сильно звучать соціальні мотиви, як, наприклад, повстання під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка, він називає "революцією волоцюг".⁶⁰ Такий підхід Антоновича до народних рухів в українській історії обумовлений думкою, згідно якої соціальні потрясішія пов'язані не з антагонізмами окремих верств населення, а з недостатнім запасом культури суспільства, де вони відбуваються. "Всі народні реакції,- пише історик, - йдуть від неосвічених людей, які не вміють формулювати своїх інстинктів".⁶¹

У плані поступу національної суспільної організації Антонович дотримувався компромісних рецепції! для суспільних верств, причому провідну роль у процесі подолання соціального антагонізму завжди має грати еліта суспільства.

Теорію прогресу в соціальній сфері він завжди ставив у залежність від розвитку суспільної свідомості. Тут він іде за О.Контом, який неодноразово підкреслював, що розумовий розвиток завжди випереджає соціальний. Оскільки прогрес цікавить Антоновича як стан людської свідомості, то й джерела його він вбачає переважно в соціальній і національній психології, а не в подіях суспільного життя. В одному з лекційних курсів Антонович приводить систему інтерпретації поняття прогрес: "Борьба личного интереса и чувственной справедливосте, качества данного общества и цивилизованного - постепенньш прогресе - закон, которьім следует зтот прогресе и его условие -развитие знаний, улучшение нравов и учреждений".⁶³

Ідея прогресу Антоновича виступає не лише в онтологічному, але й гносеологічному варіанті, як реальний і об'єктивний критерій наукового пізнання. Хоч у замітках "О свойствах и обьічаях человека древнего мира" Антонович повторює контовську тріаду наукового пізнання: "Прогресе - знание: теология, метафизика, позитиви",⁶⁴ - він не завжди дотримується цієї позитивістської рецепції, віддаючи, наприклад, перевагу концепції циклів (в дусі Н.Макіавеллі і Д.Віко) над теорією абсолютного лінійного прогресизму.⁶⁵ Антонович схильний вважати, що характер і специфіка життя конкретного народу може сильно вплинути на процес історичного розвитку. Вплив зовнішніх умов, наприклад, іноземна інвазія, зміна економічної діяльності, расова асиміляція, можуть суттєво позначитись на характері народу і відповідно прискорити або загальмувати еволюцію до громадського ідеалу, закладеного в його природі.

У цілому, Антонович не дотримується моністичного підходу при розгляді категорії прогресу, спостерігаючи його як рівнозначне поєднання матеріальних і соціокультурних фактів. У дусі раціоналізму XVIII століття він зазначає умовою успіху прогресу потребу секуляризації науки. "Условия прогресса, - констатує історик, - отделение науки от религии, свобода критики".⁶⁷ Тому прояви прогресу в європейській історії він вбачає лише з XVII століття, коли поява нової протестантської ідеології "содействовала распространению знаний, мастично устранив церковное влияние на науки".⁶⁸

Важливим компонентом Історіософії Антоновича є культурні фактори, в які він включав релігію та етичні ідеали. Ставлення Антоновича до релігії не є чітко вираженим, тому ще за його життя з'явилися певні інсинуації з приводу легкості його переходу від однієї до іншої конфесії, а згодом, аналізуючи творчість Антоновича, дослідники дотримувались іноді діаметрально протилежних висновків про суть його релігійних поглядів. А.Верзилов, протиставляючи Антоновича віруючому М.Костомарову, веде мову про нього як "позитивіста, що в Євангелії бачив сліди анімізму".^ь<) Таку ж позицію займає і М.Грушевський, який безапеляційно стверджує: "Антонович, скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, знав одну релігію -релігію людства".⁷⁰ Йому вторить інший відомий вихованець Антоновича Д.Багалій, який, говорячи про памфлет антипольський, приписаний Антоновичу Ф.Равітою-Гавронським у тій частині, де автор проявляє релігійність, іронічно зауважує: "Той, хто знав Володимира Боніфатійовича, міг би тільки посміхнутися, коли б йому сказали, що він написав такі вірші, де автор увесь час удається до Бога...".^7і Подібного роду трактовки викликали заперечення сучасного дослідника В.Ульяновського, який спробував простежити міру релігійності Антоновича і по можливості реконструювати еволюції його теїстичних уявлень. Але за браком автентичних свідчень змушений був визнати, що зроблені ним узагальнення на тему релігійності Антоновича носять у значній мірі гіпотетичний характер.⁷²

Дійсно, у науковій літературній спадщині Антоновича не зафіксовано, який зміст він вкладав у релігійну ідею. Але вже та обставина, що він присвятив кілька солідних досліджень історії церкви в Україні, засвідчує визнання ним важливості релігії в українському національному житті. На основі оброблених Антоновичем церковно-релігійних сюжетів видно, що він не є містиком і досить скептично ставиться до догматичного змісту релігії, як католицької, так і православної. У ставленні до релігії він відштовхувався, як і стверджує М.Грушевський, від позитивізму, але потрібно уточнити, позитивізму раннього, контовського ґатунку, який не лише не заперечував релігію, але й окреслив її, як суспільно-політичну доктрину. Релігія цікавила Антоновича-позитивіста як соціальне явище, особливий стан суспільної психіки, фактор формування національної самосвідомості. Тому, розглядаючи історію православної церкви в Україні, Антонович зовсім ігнорує догмати віри і не концентрує увагу на проявах релігійності українського народу, як це робить, наприклад, М.Костомаров, а спостерігає трансформацію суспільної і національної свідомості під впливом релігійних процесів. Оцінюючи, наприклад, церковну унію 1596 року, Антонович констатує, що для "народу вона була ненависна не своїми догмами, бо народ не спиняється над міркуваннями про богословські питання, не обрядами: український народ завжди відносився до них індиферентно. Вона була ненависна тим, що перемінила громадський устрій церкви на автократичний.⁷³ Таким чином, йдучи врозріз із громадською провідною ідеєю українського народу, який "завжди тримався виборного права в церковнім устрої і в суспільному житті, унія була приречена ще з самого початку її впровадження".⁷⁴ Очевидно, що Антоновича приваблює сама церковна специфіка, релігійні інститути, життя видатних церковних діячів, які для історика є просто людьми певної епохи, носіями і виразниками ідеології певного стану, як землевласники та інші категорії населення. Тому без застережень Антонович мас бути зарахованим до категорії українських світських істориків, позбавлених будь-якої теїстичної упередженості.

Ще в меншій мірі, ніж релігія, окреслюється в історіософії Антоновича поняття етичного ідеалу. Наскільки можна судити зі змісту узагальнень, у його основі лежить досить чітко виражений категоричний імператив громадської етики, суспільної справедливості,

що, на думку Антоновича, пронизує інстинктивні прагнення українського народу. Але етичні принципи при вимірі історичних позицій з боку Антоновича не завжди укладаються в чітку дефініцію і досить часто носяіь подвійний стандарт. Як приклад може служити інтерпретація Антоновичем гайдамацького руху в Україні, який, з одного боку, засуджується істориком за ті форми насильства, в які він вилився, а з іншого боку, - схвалюється за "прикмети характеру національної справи".⁷⁵ Антонович практично завжди спостерігає і кваліфікує історичні події в культурно-історичнім аспекті, пов'язуючи громадські події з історією культури чи цивілізації, і вважає, що будь-яке суспільне явище є відголоском "тех культурних завоеваний, которьіе удалось достигнуть тому или иному народу".⁷⁶ Таким чином, ідейно-культурні вартості висувались Антоновичем завжди на передній план, перетворювались в аксіологічну норму прогресивності і служили критерієм "можливостей" майбутнього поступу українського народу.

Одним із суттєвих компонентів історіософії Антоновича є його ставлення до ролі особи в історичному процесі. У сучасній йому європейській історіософії існувало кілька підходів до визначення ролі й місця особи в історії. Один з них відштовхувався від філософії історії Г.Гегеля, згідно якої в партикулярних ідеях великих індивідуумів через "підступ розумності" (Ілзі сіег Уепшпй) знаходить врешті-решт вияв воля світового духу, органом якого с ці видатні індивідууми. Дещо інше, більш активне і творче розуміння ролі особи пов'язане з історіософією Г.Фіхте, для якого ідея, за здійснення якої змагається людина, що перша зрозуміла її вагу для суспільства, перетворює людину на видатну історичну особистість. У 40-х роках XIX століття О.Конт сформулював позитивну доктрину суспільного розвитку, де чітко зазначив, що історична особа, якою б геніальною вона не являлась, детермінована в своїх діях епохою і суспільним середовищем і не здатна вийти за їх межі.

Система уявлень Антоновича на роль особистості в історії йде виключно в позитивістському руслі, оскільки він традиційно зазначає вирішальну роль у суспільному процесі не індивідуального, а колективістського начала. Заслуги видатного історичного діяча відмічаються Антоновичем лише в мірі того, наскільки він скористався народними прагненнями та готовністю до самопожертвування в ім'я наближення до природно обумовленого фомадського ідеалу. Тому його улюблений герой української історії - Іван Мазепа, який один з небагатьох національних діячів "мав ясний політичний ідеал".⁷⁷ Дещо в іншому ракурсі Антонович інтерпретує діяльність Б.Хмельницького, оскільки всупереч історіографічній традиції, насамперед польській, вважав, що дії козацького вождя "не зависят от личного характера и личного интереса Богдана".⁷⁸ Причину невдачі Хмельницького Антонович шукав не в його власних діях, а в стані розвитку тогочасного українського суспільства, яке ще не стояло "на такой степени развития, при которой путем критики и умственной работьі отбраснваются вьіработанньїе историей форми бьіта и создаются новьіе лучшие".⁷⁹ "Хмельницкий, - продовжує історик свою думку, - бьіл лишь один из сьінов своего времени и своего общества, и мьі полагаем, что невозможно ему ставить в личную вину того, что бьіло результатом культурного неразвития массьі, в главу которой судьба его вьщвинула".⁸⁰ Завершує свої роздуми з приводу ролі козацького гетьмана сентенцією відносно ролі особистості в історичному процесі. "Мьі полагаем, - пише Антонович, - что предводитель каждого народного движения єсть только вьіразителем тех убеждений, тою нравственної о капитала, которьім обладает масса, и шире его подготовки он ни сам пойти, ни тем более повести не может".⁸¹

Таким чином, як видно на прикладі оцінки діяльності Богдана Хмельницького, історична особа в Антоновича постає як продукт колективістської свідомості, яка в свою чергу виступала за певну історичну модифікацію абстрактної людської природи і обставин часу. У кращому випадку Антонович вважав за можливість видатної особистості прискорити події, оскільки "народна маса із самої своєї природи інертна, а то тим більше, наскільки вона менш зорганізована, менше розвинена та призвичаєна до політичного життя, наскільки природні інстинкти народу перейнялися принципом самосвідомості".⁸² Але такий варіант розвитку подій можливий лише в тому випадку, коли людина, що стоїть на чолі народного руху, знає "всю суму бажань народу".⁸³ Невдачу Мазепи він пояснює тим, що він "не осознал демократических идеалов народной массьі".⁸⁴

В цілому, згідно історіософії Антоновича, два головних фактори активізують "індивідуалізм" та його прояви в історичному процесі. По-перше, це історичні умови і рівень культури народу, по-друге, можливості людської природи і антропологічні якості особи. Роль історичного генія в традиційній трактовці історика була традиційно занижена та іноді доходила, як і в його попередника на ниві української історіографії М.Костомарова, до повного їх розвінчування (Богдан Хмельницький). Історична особа, згідно Антоновичу, вплетена в еволюційну канву прогресуючого суспільства, що автоматично робить її суспільно-індиферентною та обмежує спектр творчої діяльності. У цьому контексті інтерпретація ролі героя в історіософії Антоновича пов'язана з нахилом дослідника до метафізичного одностороннього еволюціонізму.

Вищесказане не означає, що Антонович не мав нахилу чи був не здатним на виразні характеристики історичних персонажів. У дійсності ним створена ціла галерея блискучих образів. Досить указати на біографічні нариси "Деятели Юго-Западной Руси", що справедливо вважаються одним з кращих здобутків української історіографії. Але діячі, яких він так виразно малює, показані перш за все як виразники своєї епохи, досить детерміновані в своїх діях, всупереч зовнішній видимості в своїх можливостях. Один з улюблених методологічних прийомів Антоновича, який по суті заперечує традиційну в тогочасній вітчизняній історіографії апологетику ролі історичної особи, проявляється в реалістичній інтерпретації її життя, коли історичний персонаж показується в життєвій праці не звільненим, а навпаки завантаженим масою дрібниць і недоліків, як, наприклад, Данило Братковський. У всьому цьому звичайно вбачали прояв здібностей Антоновича до

реставрації старовини, прагнення до житейської правди. Але чи не маємо тут прояву чогось більшого, чи не є це особливим розумінням видатних історичних діячів? Ставлячи історичну особу в залежність від обставин місця і часу, Антонович все-таки залишає їй здатність "розуміння сил суспільності і уміння користуватися ними".⁸⁵ Тому в уявленнях ученого талановитим історичним діячем може зватися "лише той чоловік, котрий у своїй діяльності береться за досягнення такої мети, яку у тім часі можна осягнути. Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільними напрямками свого часу і повинен уміти вичекати такого зручного часу, коли зможе найкраще виконати свої заміри".⁸⁶ Наскільки можна судити з біографії Антоновича, цей еталон історичного діяча, очевидно, був вироблений ним і для власної політичної діяльності.

Таким чином, детермінуючи історичні суб'єкти рамками певної епохи, Антонович все-таки далекий від того, щоб недооцінювати роль великих людей, постійно в своїх дослідженнях розглядає їх діяльність на фоні соціальних і культурологічних процесів. Індивідуальний герой, "велика людина", як і колективні герої: шляхта, козацтво, селяни - є лише "діючі сили", актори на історичній сцені. їх дії в свою чергу залежать від спонтанних ірраціональних бажань одиниць та окремих соціальних груп. Така концепція ролі особи в історіософії повністю відповідала позитивістським настановам і засвідчувала переміщення акценту його творчості від індивідуальної до колективістської психології, а отже характеризує Антоновича як історика з нахилом до соціологічних узагальнень.

Історіософські засади історичних уявлень Антоновича суттєво впливали на методологічні аспекти його творчості. Показовим у цьому відношенні є визначення історії, як науки, яку він кваліфікує за розвиток "самопознания народа и уяснения непоередственньїх мотивов его гражданской и политической жизни".⁸⁷ Такий дискурсивний підхід Антоновича заперечує досить поширену в тогочасній історіографії думку про історію, як системний, в хронологічній послідовності виклад подій з історії народу чи держави. Він вважає подібний підхід недостатнім. "Остается, - пише він, - еще другая половина - проследить моментьі, переживаемьіе народними массами в их политической, зкономической и нравственной жизни, подметить идеальї народа в различньїе периодьі жизни его, проследить развитие культури и цивилизации у народа".⁸⁸

Таким чином, в епіцентрі визначення функції історичної науки і теорії історичного пізнання два ключові, взаємозв'язані поняття: культура і цивілізація. Тому, згідно Антоновичу, "первостепенная задача истории-іювествование о развитии культурні и цивилизации данного народа и человечества".⁸⁹ Під культурою він розумів "развитие физического, умєтвєнного и нравственного состояния народа"⁹⁰, в той час як цивілізацію інтерпретує в дусі "развития общественньїх отношений на началах справедливосте".⁹¹

У відповідності з таким культурологічно-цивілізаційним підходом, Антонович аналізує домінуючі в тогочасній історичній науці схеми вивчення національної історії. На його думку, "изложение истории страньї делает задачу историка очень широкой, так как в зтом случае он должен будет изложить историю всех народов когда-либо живших на зтой территории, а следовательно, и историю их культурьі и цивилизации, между тем как ему нужно изложить только историю народа, з даїшьій момент занимающего известную территорию".⁹² Окрім того, в історії людства дуже мало прикладів, коли один етнос, позбавлений різноманітних флюктацій, постійно мешкає в певних географічно-територіальних межах. Тому, не заперечуючи країнознавчий, територіальний підхід, "которьій при надлежащем профессионализме исследователя может бьіть поставлен во главу изучения истории",⁹³ Антонович, як національний історик, відводить йому другорядну роль. Але особливе заперечення викликала в нього підміна історії народу історією держави, характерна для адептів гегелівської історіософії в європейській історіографії і особливо в інтерпретації історії Росії, так званого "державницького напряму", представленого московською школою "великорусских" істориків.

Практично у всіх своїх лекційних курсах, роблячи історіографічні екскурси, Антонович відмічає їх головний методологічний промах -інтерпретацію "общерусский" історії "с вьїсотьі московской колокольни Иоанна Великого" і в ракурсі територіальних нарощувань і розбудови державної організації.⁹⁴ Такий односторонній, державницький підхід при написанні історії він вважає абсолютно антинауковим і недопустимим, оскільки "єсть народьі, никогда не составляющие государство и, однако ж, имеющие свою культуру и цивилизацию, что дает им полнейшее право на место в истории".⁹⁵ Державницький підхід до написання історії, вважає Антонович, унеможливлюється і тим, що народи, при певному збігу історичних обставин, можуть втрачати вироблені раніше державні форми, або на основі одного етносу з'являються кілька держав. Але навіть в ідеальному випадку, коли один народ складає державу, її історія не може підміняти історію народу, оскільки "излагая дела правительства, дела представителей власти в данное время, оно совершенно не касается жизни масс во всех ее проявленнях".⁹⁶ Написана з чисто державницьких позицій, декларує своє методологічне кредо Антонович, історія "не будет история, а биография лиц которьіе далеко не всегда могут бьіть вьіразителями жизни народа, так как в истории государства мьі видим только показную сторону, видим актеров на сцене, не зная того, что делается за кулисами".⁹⁷ Тому для Антоновича, наукова історія повинна займатися життям власне народних мас, що складають певну народність. "История, - пише він, - обьясняется фактами внутренней народной жизни и ее отношениями".⁹⁸

При такому методологічному підході до написання історії, який означив Антонович, сильно зростає роль науковця, як збудника національної самосвідомості, і він окреслює ті принципи, які має сповідувати кожний дослідник історичного минулого. На перше місце Антонович ставить об'єктивізм. "Я позволю, - зазначає він в одній із своїх вступних лекцій з методології, - остановить внимание на одно обстоятельство, относящееся к личности того, кто посвящает свой труд разработке отечественной истории, обстоятельство зто - непременная обязанность относиться по мере возможности более обьективно к предмету своих занятий".⁹⁹ Особливо потрібен об'єктивізм при дослідженні національної історії, оскільки саме тут він завжди трудніше дається. Антонович далекий від схвалення відомого положення Ф.Вольтера, згідно якого науково-об'єктивістську національну історію може створити лише стороння особа, представник іншого народу, але він все-таки визнає, що саме при її складанні навіть видатні європейські історики допускають "искажения и умьішленнне фактические погрешности для достижения национального зффекта".'⁰⁰ Наслідки такого явища в історичній науці надзвичайно пагубні, оскільки "всякое увлечение естественньїм чувством симпатин, которому поддается историк, затрудняет уяснение того народного самопознания, которое составляет важнейшую цель науки, оно ведет к народному самовосхвалению, или в противоположном случае, к отрицанию коренньїх основ народной жизни и, как крайний результат, доводит или до научного романтизма, состоящего в возведении в идеал известньїх отдельньїх моментов прошлой жизни народа".¹⁰¹ З наближенням історичних подій до сучасності досліднику національної історії особливо важко втриматися на об'єктивно-наукових позиціях.

Спостерігаючи сталу тенденцію в сучасній йому історіографії, Антонович приходить до невтішного висновку стосовно відношення істориків до предмету своїх досліджень, оскільки більшість із них керуються суб'єктивними мотивами. Вони вивчають і пишуть не просто ради наукової істини, а відповідно різних політичних теорій і провідних ідей. Пов'язаний із сучасністю суб'єктивний метод деформував французьку історичну науку в угоду політичним партіям, німецьку в ім'я слави германської раси, польську в угоду лжепатріотичній місіонерській ідеї. Така закономірність методологічна проявляє себе в повній мірі при розробці історії України, оскільки в ії основі лежить боротьба народу за свої одвічні ідеали, а це відкриває шляхи для ретроспективного аналізу з привнесенням не властивого духу часу ідеології. Тому, як вважав Антонович, лише "беспристрастное, провєренное критикою, основанное на добросовестном изучении исторической судьбьі народа, исследование способно принести пользу науке".¹⁰²

Застерігаючи від апологетизації національних принципів у наукових дослідженнях, Антонович водночас є противником нерозважливого історичного скептицизму, який приводить до "отчуждения от всего того, что составляет нравственное достояние народа в прошедшем и задаток его будущей жизни".¹⁰³ Позбутися цих крайнощів дослідник національної історії, вважає Антонович, зможе лише тоді, коли матиме тверезий критичний погляд на минуле, збудований на глибокому розумінні змісту епохи, а не на суб'єктивно-кон'юнктурному підході. "Нам кажется, - розвиває Антонович своє методологічне кредо історика, - что только писатель, не доверяющий умственньїм силам и духовному могуществу своего народа, может рег їасійта сопкешит остерегаться прикосновений к исторической традиции даже тогда, когда на оснований критических исследований он потерял доверие к ней".'⁰⁴ На його думку роль історика "не должна совпадать с ролью ни прокурора, ни адвоката; задача его не состоит в том, чтобьі вьізвать приговор обвинительньїй или оправдательньїй, а в том, чтобьі точно установить без предвзятьіх суждений характер данного исторического явлення и главное указать вьізвавшие его причиньї, чем и устанавливается по преимуществу историческое самопознание.. .".¹⁰⁵ Тому, однією з найважливіших рис кожного дослідника історії Антонович схильний вважати його готовність визнати свої помилки і негайно внести корективи у зміст своїх праць.

Постійно декларуючи примат об'єктивізму в історичному дослідженні і наголошуючи на особисті якості кожного дослідника національної історії, Антонович між тим далекий від наукового індиферентизму. "Требовать от историка, - стверджує він, -бесцветности, отсутствия личньїх убеждений по отноіоению к своей народности значило бьі унижать науку и вместе с тем требовать недостойного и невозможного".¹⁰⁶ Більше того, Антонович переконаний, що залишаючись об'єктивним, позбавляючись тенденційних думок і захоплень, історик не лише не відмовляється від права на особисті переконання та симпатії, але навпаки, пояснює і зміцнює їх на ґрунтовній фактичній основі, шляхом наукового аналізу. Таким чином, при науковій розробці вітчизняної історії її дослідник може на лише зберегти природні почуття любові до своєї Батьківщини, але й повинен розвинути їх на основі об'єктивної критики і знання. "Историк,- пише Антонович, - должен бьіть патриотом, но его патриотизм не имеет права оставаться слепьім пробуждением естественного чувства - ок должен бьіть сознательньїм убеждением вполне развитого человека",¹⁰⁷

Методологічні принципи Антоновича суттєво впливали і на характер методики історичного дослідження. Якщо відкинути популяризаторські твори і сфокусувати увагу на суто науково-академічних студіях, таких, наприклад, як "История Великого княжества Литовского", то можна констатувати, що його методичний стиль досить близько підходить до тих канонів історичного дослідження, які були вироблені німецькою історичною школою (Л.Ранке, Ф.Савін'їта ін.) і стали аксіомою європейської історичної науки другої половини XIX століття. Безпосередня заслуга в опануванні саме цієї методики пов'язана з М.Іванишевим, вихованцем Берлінського університету, під егідою якого пройшов процес становлення Антоновича як історика "Юго-Западной России". Згідно німецької історико-наукової традиції, метод історичного дослідження мав зводитись до троякого завдання; збирання джерел (евристична діяльність), аналіз і критика та вироблення концепції їх використання, яка проявляється в інтерпретації, комбінації, репродукції та синтезу. Цей методологічний стиль Бенедетто Кроче називав "історією ерудитів", оскільки прихильники такого підходу до написання історичних праць прагнули до "такого історичного викладу, коли будь-яке слово могло бути підкріплене джерелом і де не було нічого, окрім того, що є в джерелах, ретельно підібраних, але не інтерпретованих...".¹⁰⁸

Праць, збудованих на такому методологічному каноні, в послужному списку Антоновича не так уже й багато. Окрім згаданої монографії з історії Литовсько-руської держави, варто виділити його академічні студії з історії козаччини та гайдамацького руху, але саме вони мають з точки зору розвитку української історичної науки велике значення, оскільки торують нові шляхи в царині методики дослідження, вигідно виділяючись на фоні кращих здобутків тогочасної вітчизняної історіографії компоновкою матеріалу, технікою аналізу історичних джерел. При їх написанні Антонович дотримувався чіткої методичної формули: "Знакомство с историей - фактьі - обобщения и вьіводьі -критика и художественная обработка".¹⁰⁹

У плані джерельної евристики історик традиційно віддавав перевагу актовому матеріалу, справедливо зараховуючи його в розряд найбільш достовірних історичних свідчень. Саме широке залучення до академічних досліджень цієї категорії джерел позначилось на стилі праць Антоновича, які відзначаються лаконізмом та відсутністю претензій на художність викладу. Широке залучення істориком актового матеріалу можна вважати своєрідною методичною візією його досліджень. Воно обумовлене як методичними уподобаннями науковця, гак і тематичною спрямованістю його праць, більшість із яких лежить у площині соціальних явищ, для пояснення яких інших джерел просто бракувало. Окрім того, актові свідчення складали основу Київського центрального архіву, що відповідно детермінувало джерелознавчий діапазон лабораторії творчості Антоновича. Цю специфіку творчості Київських істориків, у тому числі й Антоновича, підмітив ще в 60-х роках М.Драгоманов, який відзначав, що широке впровадження актового матеріалу з провінційних архівів веде істориків "в самую глубь народной жизни, поскольку действующие лица зтих актов, - большей частью казаки, помещики, крестьяне, - словом, тот простой люд, которьш собственно "исполняет" историю, иначе сам народ".¹¹⁰

Водночас М.Драгоманов абсолютно справедливо зазначив і негативний аспект широкого впровадження актів, оскільки праці, написані переважно на їх основі, "носят реляционньій характер, и вообщс отличаются сжатостью, излишней краткостью общих вьіводов, излишней изолированностью задач и отсутствием сравнительного обобщения".¹"

Очевидно, що й сам Антонович прекрасно розумів односторонність методики історичного дослідження, збудованого на основі переважно актових свідчень. Він вважав, що "материал зтот не может доставить сколько-нибудь цельной картиньї; он уже по своєму существу отрьівочен и неполон; он не может служить для точного констатирования фактов; не возможно, желая изображать цельную картину жизни и делать о ней виводи, ограничиваясь исключительно архивньїм материалом".¹¹² Тому актовий матеріал у кращих розвідках Антоновича заповнюється свідченнями очевидців, мемуарами, записками, які несуть у собі менше вірогідності, але дають можливість пізнати прагнення людей та ідейний зміст епохи, що досліджується. "Если источник, - констатує з цього приводу історик, - уступает в отношении фактической точности сведениям архивньїм, то он дополняет несомненно свидетельства актов, представляя полную, живую и разнообразную картину народного бьіта и дает возможность оценить уровень общественного развития и отношение общественного мнения к собьітиям, происходившим в описьіваемое мемуаристом время. Позтому ми полагаем, что для полного и беспристрастного понимания каждого исторического момента необходимо при его изучении ознакомиться с записками современников".¹¹³

Важливим методичним положенням Антоновича відносно впровадження нарративів в історичному дослідженні є наголос на науковий аналіз історичного джерела. Перш, ніж приводити фразу із нарративу, потрібно встановити її змісту контексті і загальному зв'язку; звідки вона взялась, оскільки фрагментарна цитата може виказати думку, зовсім протилежну тій, яку мав повідомити дослідник. Тому, згідно Антоновичу, найважливішим при використанні історичних свідчень є "степень достоверности цитируемого источника".¹¹⁴

Слабкий бік методики Антоновича в підході до використання історичних джерел полягає у відсутності зовнішньої критики, на що справедливо вказують сучасні дослідники.¹¹⁵ Але це варто пояснювати не слабкістю методичної кваліфікації Антоновича, а залежністю її від його одвічної боязні суб'єктивних домішок з боку сучасного дослідника. Оскільки Антонович сповідував методичний принцип, згідно якого "исторические источники должна сами говорить за себя",¹¹⁶ то його праці практично не містять коментарів до джерел. Таке ставлення Антоновича до зовнішньої критики не мало негативних наслідків і майже не позначилось на характері його робіт, оскільки більшість із них має відношення не до політичної історії, де суб'єктивізм джерельних свідчень проявляє себе з особливою силою, а сконцентрована виключно на внутрішньому устрої: господарстві, побуті, громадських стосунках і т.д. Зовнішні події в працях Антоновича зачіпаються досить рідко, лише у випадку нагальної потреби ілюстрації внутрішнього життя. Для такого дослідження історії питання елементи зовнішньої критики джерел, переважно нарративного походження, не грають головної ролі. Робота Антоновича в цьому плані статична, а не динамічна, він характеризує стан, а не процес. Центр ваги лежить для нього в аналітичній роботі, де він демонструє свої методичні здібності і досягає значних успіхів. Інтерпретація текстів завжди інтенсивна і цікава, групування історичних свідчень для наукової аргументації логічне і послідовне.

Як історику-позитивісту, Антоновичу властиве апологетичне ставлення до твердо встановлених наукою історичних фактів, які він вважав за "анатомию исторического исследования".'¹⁷ Тому і завдання першочергове він бачив насамперед у тому, щоб "путем критики и продолжительного труда восстанавливать фактьі минувшей жизни...".¹¹⁸ Довільне поводження з фактами, на його погляд, не допустиме, оскільки поява навіть дрібного лжесвідчення може зіпсувати характер всього дослідження. "Мелкие неточности, - констатує

Антонович, - могут значительно умалить значение почтенного, в других отношениях, труда и подорвать, может бьіть, излишнее доверие к прочности данньїх, на которьіх основаньї вьіводьі автора".¹¹⁹ Історичне дослідження має ґрунтуватись на строго достовірних, перевірених наукою фактах. Завдання дослідника - з'ясовувати їх взаємозв'язок та причини історичних подій, викладаючи факти не лише в хронологічній послідовності, але й по мірі їх репрезентативності та характеру відтворення картини минулого. "Беспристрастное отношение к предмету занятий, - вважав Антонович, - обязьівает историка не обходить, не скрьівать и не насиловать фактов... оно заставляет его тщательно проверять добьітьіе из фактов вводьі и положення...".¹²⁰

Відповідно до його позитивістських уподобань, вчений віддає перевагу фактам внутрішнього, соціального звучання, оскільки вони чіткіші за політичні, відтворюють народні прагнення і мотиви дій різних груп населення. "История, - стверджує Антонович, - обьясняется фактами внутренней народной жизни и ее отношениями".¹²¹

Поборник фактологічної констатації в позитивістському розумінні, Антонович був прихильником двох методологічних принципів їх трактування. По-перше, кожен факт слід було розглядати як річ, що її можна було визначити через окремий акт пізнання чи дослідницький процес, і таким чином уся нива історично пізнаваного кроїлася до безкінечності на дрібніші факти. Тому такий методологічний підхід по суті перетворював Антоновича в майстра мікроскопічної деталі. Це відмічав і М.Драгоманов, який стверджував, що "ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти ... коли який князь або гетьман став правити, коли взяв яке місто і т.д."¹²²

По-друге, згідно методологічних настанов Антоновича, кожен факт годилось уявляти як незалежний не лише від усіх інших фактів, але й пізнавана, так що з історичної точки зору мали бути усунуті всі суб'єктивні елементи. Історик не повинен висловлювати ніяких своїх суджень щодо фактів - він тільки повинен сказати, які вони, ці факти, відкривати і констатувати їх відповідно знаменитої формули Л.Ранке "\Уіе ез ещепШсЬ §ЄАУЄ§еп" (як воно власне було). Такий методологічний підхід Антоновича по суті підміняв техніку історичного дослідження технікою знання індивідуальних фактів.

Ці методичні правила, які стали візією його кращих наукових досліджень, принесли певну користь українській історіографії, оскільки примусили істориків більш акуратно обходитися з дрібнішими матеріалами, уникати забарвлення своїми емоціями історичних сюжетів. Але водночас цей методичний стиль Антоновича підштовхував його епігонів до гіпертрофуючої фактографії, перетворював їх у майстрів дрібних деталей, опрацювання проблем дрібного масштабу. Відмова від узагальнень, власної інтерпретації відомостей з національної історії, властива Антоновичу та його послідовникам, створювала ілюзію, що українська історія може бути лише історією подій, а не Історією думки, з якої ці події постали.

Отже, неупереджений аналіз наукової спадщини Антоновича засвідчує наявність певної історіософської системи, прилаштованої ним до національного історичного процесу. Вона збудована на засадах, домінуючих у доктринах тогочасної Європейської історичної та філософської думки, об'єднує в своїй основі як ідеалістичні, так і позитивістські настанови, що свідчить не лише про еклектизм творчості Антонович, але і його творчий пошук. Головним мотивом історіософських узагальнень ученого є прагнення виділити провідну ідейну лінію в українському історичному процесі, навколо якої можна було приступити до загального синтезу національної історії. Стверджуючи положення про демократизм української нації, Антонович прагне показати тотожність і відмінності еволюції українського народу в порівнянні з поляками і росіянами, а отже виділити історію України в осібну наукову галузь, зі своїми методологічними принципами і специфікою дослідження. Історіософські засади творчості Антоновича логічно визначили характер його методологічних уподобань, які обумовлені як характером розвитку тогочасної європейської історичної науки, так і станом української історіоірафії середини XIX століття.

Дидактична спрямованість історичних досліджень була особливо характер­ною для представників так званого на­родницького напрямку в українській історіографії. Батьком цього напрямку був Микола Костомаров.

Ще до Антоновича він використову­вав метод критичного вивчення документів. Однак на відміну від майстра документальної школи Костомаров розумів завдання істо­ричного дослідження ширше, ніж просто досягнення об'єктивності висвітлення конкретних історичних фактів.

Мету писаної історії Костомаров убачав у відтворенні історичної канви народного життя в усіх його проявах. Його цікавила не лише й навіть не стільки вірогідність окремого акту, скільки цілісна кар­тина того чи іншого феномена в історії народу. Ось як Костомаров формулював своє наукове кредо в «Автобіографії»: «.. я задався дум­кою висунути на перший план народне життя в усіх його окремих видах... Російська держава складалася з частин, які доти жили вла­сним і незалежним життям, і довго після того життя частин давало­ся знати відмінними прагненнями в загальному державному ладі. Знайти і ухопити ці особливості народного життя частин Російської держави і складало для мене завдання моїх занять історією» [15]. Орієнтація історії на вивчення минулого певної людської громади, широких народних мас, а не національної еліти, була причиною, чому започаткований Костомаровим напрям українських історич­них досліджень дістав назву народницького.

Із методологічної точки зору в історичному народництві Косто­марова було дві примітні риси. По-перше, його концепція передба­чала спрямованість усіх історичних досліджень на чітко визначений об'єкт — «народне житття». По-друге, ця концепція мала на меті вивчення такого об'єкта під певним кутом зору, а саме ставила за мету висвітлення особливих, оригінальних рис історичного життя народів.

Народницька спрямованість історичних досліджень на той час не була, безумовно, чимось оригінальним. Тут Костомаров насліду­вав теми та ідеї західноєвропейського романтизму. Проте на грунті місцевого історичного матеріалу ці ідеї набули оригінального політичного забарвлення.

Вивчення Костомаровим історичного минулого Російської імперії уявнило, що воно не є монолітною історією, а складається з історій окремих народів. Тому метою історичного дослідження ста­вало вивчення не просто народного, а національного життя. Це су­перечило політичним інтересам Росії й тим стереотипам у тлума­ченні російської історії, які агресивно запроваджувалися через аб­солютно всі сфери культурного життя в імперії. Тому дослідження минулого одного з «російських» народів під кутом зору національ­ної самобутності було не просто оригінальною науковою позицією, а й політичною опозицією і водночас критикою певних історичних забобонів.

Для Костомарова, що ставив за мету своїх історичних студій до­ведення самобутності української історії, передумовою будь-якого судження про ту чи іншу подію минулого стає патріотична позиція. Зрозуміло, що історичне дослідження, спрямоване таким чином, у будь-якому історичному явищі вбачатиме прояв своєрідності певної національної традиції. Тому в таких працях навряд чи можна розра­ховувати на об'єктивність оцінок і аж ніяк не можна назвати їх су­то науковими.

Патріотична заангажованість історії — це та «оборонна» риса са­мовідчуття приниженої нації, яку Костомаров перебрав із ук­раїнських літописів й «Історії русів» і передав усім майбутнім поколінням українських істориків. Його мета — за допомогою на­укових засобів історії обфунтувати національну ідею, представлену так чи інакше, але завжди таку, що обфунтовує право українського народу на самовизначення. Після Костомарова це завдання стало визначальним практично для всіх українських історичних дослі­джень аж донині.

Внутрішня настанова Костомарова суперечлива: він прагнув, спираючись на критичне вивчення документів, здійснити ідеал на­укової історії, однак романтична тенденція в його дослідженнях бу­ла настільки потужною, що нерідко переважала наукову. Значною мірою це пояснюється тим, що історичні пошуки Костомарова, як вже було зазначено, мали характер політичного протистояння, що передбачає чіткість світоглядних позицій. Хоч би як, а національ­ний романтизм Костомарова відверто долає його позитивістську орієнтацію на об'єктивність.

Якщо історики XVIII — початку XIX ст. тільки орієнтувалися на науковий ідеал пізнання, то завершив цей шлях до позитивізму чіткою методологічною рефлексією Михайло Драгоманов.

Драгоманов був одним із тих українських істориків, науковий світогляд яких формувався безпосередньо під впливом позитивізму. Він зі студентських років студіює праці Конта, Міля, Спенсера та Бокля.

Під впливом філософських ідей цих авторів учений прийшов не тільки до акцептації позитивістського методу наукових досліджень, а й до усвідомлення необхідності теоретичного осмислення засад-ничих принципів цього методу.

Драгоманов був першим українським істориком, хто спеціально цікавився проблемами теорії історичного пізнання. Вже на початку своєї творчої кар'єри він пише статтю «Становище та завдання науки стародавньої історії» (Положение и задачи науки древней истории), де викладає засадничі принципи того методу, яким має намір керуватися в своїх історичних дослідженнях. Тут викладено ті принципи, які з часів Антоновича й Драгоманова стали методо­логічним сгейо українських істориків.

Згадану статтю Драгоманов починає вказівкою на стрімке на­громадження з 40-х років XIX ст. матеріалів давньої історії. Це було пов'язане з розширенням бази джерел. Якщо раніше базою історичних досліджень були переважно літератури класичних на­родів, то тепер джерелами визнаються також залишки матеріаль­ної культури: руїни споруд, археологічні знахідки скульптур, предметів побуту, написів тощо. З одного боку, на думку Драго­манова, це суттєво розширило можливості історичного дослідження і дозволило досягти більшої його об'єктивності, оскільки свідчення класиків часто хибували на упередженість оцінок і навіть викривлення фактів. З іншого боку, нові можли­вості історії вимагали нових підходів до її вивчення і нового ме­тоду дослідження.

Перша вимога, яку висуває Драгоманов до такого методу, — це його об'єктивність. Цей метод повинен звільнити історію від упере­дженості та суб'єктивності тлумачення історичних фактів. Виснов­ки істориків не повинні залежати від філософських і політичних поглядів і взагалі будь-якого роду «суб'єктивних тенденційностей». Вони повинні бути об'єктивно точні, відбивати істинний стан речей, представляти історичне минуле таким, яким воно було на­справді. Інакше кажучи, історик повинен користуватися таким методом, який би дав йому змогу показати історичну подію як вірогідний факт історії.

Не важко помітити, що тут гуманітарній науці накидається ідеал природничо-наукового знання. Тому другою вимогою Драгоманова до методу історичного пізнання є орієнтація на метод природничих наук, завдяки чому можна було б знайти такі ж об'єктивно чіткі критерії тлумачення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів, природничі науки.

Далі Драгоманов, посилаючись на ідеї Конта, Міля і Бокля, вка­зує на те, що метод, про який він пише, бувши настільки ж універ­сальним, як природничо-науковий, повинен бути спрямований не лише безпосередньо на пізнання історії, а й на пізнання суспільного життя загалом у його історичному аспекті. Тобто він має бути методом науки про суспільство або соціології. Він також твердив, що чимало самостійних досі наук мають стати розділами соціології.

Якщо історія повинна бути наукою, що грунтується на об'єктив­ному дослідженні фактів, і в цьому дослідженні орієнтуватися на природничо-науковий ідеал, то подібно до всякої точної науки во­на повинна прагнути віднайти логічний зв'язок низки явищ. Інши­ми словами, метод історії повинен служити пізнанню логічних пов'язань у ланцюгу історичних подій, усвідомленню історичних за­конів. «Історія, — пише Драгоманов, — повинна дати такі ж точні узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні і біологічні, тобто так звані закони».

Пізнання законів в історії здійснюється за таким самим прин­ципом, як і в науках природничих, тобто на підставі індукції. Уза­гальнення, щоправда, можливе лише при вивченні фактів одного роду. Тому Драгоманов висуває до свого методу ще одну вимогу: розкласифікувати історичні явища за родами й видами, а для цього йому необхідно замінити старий географічно-хронологічний прин­цип групування історичних матеріалів на логічний [16].

Логічний принцип систематизації фактів історії за родами й ви­дами вже іманентно містить вимогу порівняльного підходу до вив­чення історичних фактів.

Одним із фундаментальних принципів того соціологічного мето­ду, який описує Драгоманов у згаданій статті, є вимога моральної ко­рисності чи повчальності історії: вона має дати висновки, які б мали таке ж практичне значення, як висновки інших наук. І цю вимогу можна прив'язати до тих понять про повчальність, що висловлюва­лися античними мислителями — Цицероном, Діодором тощо [16].

Якщо до кінця продумати цю спробу привнесення морального елементу в історичне дослідження, вона виявить очевидну супе­речність настанові на об'єктивність і неупередженість історичної оповіді. Адже ця спроба робить дослідження певним чином заанга-жованим. Безумовно, тут можна заперечити, що Драгоманов, мов­ляв, зовсім не вимагає поступок щодо об'єктивності на користь якогось морального принципу, а лише каже про повчальну функцію історії, яка, відкриваючи свій фактичний, справжній зміст, покли­кана дати нам певний урок, навчити чомусь на позитивному чи не­гативному прикладі. Однак Драгоманов не випадково посилається на Цицерона та Діодора. Ідеться не про просту повчальність, а про виховну функцію історії.

Якщо ж історія покликана давати якісь моральні чи навіть про­сто життєві уроки, це означає, що до її тлумачення підходять під ку­том зору певних апріорних ціннісних настанов. Адже для того, щоб бути певним уроком, історичну подію слід проінтерпретувати в потрібному й цілком визначеному ракурсі. її треба витлумачити так, щоб вона була повчальною. Витлумачення події має розгортати­ся відповідно до тих принципів, які покликана підтвердити її рекон­струкція. Треба сказати, що вимогу об'єктивності історії не можна узгодити з орієнтацією її на виконання дидактичних функцій. Якщо історія хоче позбутися будь-яких упереджень (ідеал, що його прагне досягти Драгоманов за допомогою соціологічного методу), вона по­винна відмовитись від домагань вчити та виховувати.

Майже всі видатні українські історики прагнули за допомогою історичної науки обгрунтувати якусь ідею, переважно національну. Заявляючи про те, що будь-який доказ може грунтуватися тільки на об'єктивному незацікавленому вивченні фактів, ці історики кладуть в основу цього вивчення певне упередження або мету, яка вже містить певну витлумаченість об'єкта дослідження. Висловлюючи бажання неупереджено пізнавати історію, вони твердять, що яки­мось чином вже розуміють її.

Отже, можна сказати, що українська історична наука XIX —-початку XX ст. містила ті безумовно позитивні моменти, що зроби­ли спеціальним предметом дослідження історію української нації, та запровадила наукові методи вивчення цієї історії. Драгоманов подав перше в нашій історії обгрунтування методу історичного пізнання, який він слідом за Контом, Мілем, Спенсером і Боклем охарактеризував як позитивістський. Романтично-позитивістська візія визначила особливості всієї майбутньої української історії і, зокрема, одну з найважливіших її рис: суперечність між ідеалом науковості та прагненням обґрунтувати за допомогою історії певне абсолютне переконання.

М.ГРУШЕВСЬКИЙ

Романтично-позитивістська візія української історії стала також підвалиною історичних студій найвизначнішого історика України Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський, написавши так багато історичних праць, на жаль, не залишив послідовного викладу того методу, яким він керувався у своїх дослідженнях. Цей метод, як і для переважної більшості українських істориків, мусимо реконструювати за такими побічними ознаками, як лектура, ті чи інші поодинокі твердження, спосіб аналізу історичних подій, загальна структуризація історич­ного процесу тощо.

Грушевський обирає для своїх історичних студій пози­тивістський метод. Про це свідчать такі ознаки:

— по-перше, віра в можливість побудувати історію на грунті наукового методу, подібного до того, що діє в рамках природничих наук. Про це можна судити з самого характеру історичних досліджень Грушевського, а також з його постійних вимог «науко­вої обережності» та «строгого методичного досліду» [17, 17—18], під чим розумілося обачне використання індуктивного методу.

Грушевський ніколи не вважав, що в історії можна досягти знання такої ж міри точності, як у фізиці чи математиці, але водно­час він ніколи не піддавав сумніву можливість історії як науки, що повинна узагальнювати. Так, спроби Рікерта й Дільтея надати історії статус особливої наукової дисципліни зі своїм специфічним методом, що за самим способом утворення понять відрізнявся б від природничо-наукового, Грушевський рішуче відкидав [17, 40—43]. Для нього історія — позитивна наука. Нехай така, що відрізняється від природничої за мірою точності та специфікою досліджуваного предмету, але все ще та, що шукає в історичних подіях їх єдиний істинний фактичний зміст і загальні властивості.

Визнання головною метою історичного дослідження системати­зацію історичного знання та відкриття, на ґрунті методу індукції, певних закономірностей історичного процесу — друга ознака пози­тивістського методу Грушевського. Саме ця ознака дозволяє нам го­ворити, що, незважаючи на певні зміни в підходах до вивчення історії, які ми спостерігаємо в працях Грушевського протягом його творчого життя, метод історичного дослідження вченого завжди за­лишався позитивістським.

На початку наукової діяльності Грушевський переважно дотри­мується класичної позитивістської методи, перейнятої від ук­раїнських вчителів та тих, у кого її запозичили вони самі: Конта, Міля, Спенсера й Бокля. Зауважимо, що документалізм Антоновича в Грушевського переважає над соціологізмом Драгоманова. Гру­шевський ретельно вивчає й аналізує історичні джерела, але надзви­чайно обережно ставиться до узагальнень.

Ще молодим вченим він помічає, що висновки історії мають складнішу природу, ніж висновки точних наук. У третьому томі «Же-рел до історії України-Руси», відповідаючи критикові на закиди що­до браку узагальнень у першому та другому томах «Жерел», Гру­шевський зазначає, що синтетичні висновки йому заважає зробити недостатня опрацьованість матеріалу. Але в його виправданні перед вимогою «генералізацій» вже звучить сумнів: а чи взагалі можливе в історії врахування всіх факторів, що спричинили подію? «Я думаю, — пише Грушевський, — що мої розвідки служать живим протестом проти ... передчасних генералізувань. Як робилися такі "загальні ви­води"? Ловилося кілька припадкових виказів, їх а ргіогі уважано за показники загальних норм, і от на підставі кількох таких показників готові "середні цифри"... Я не роблю з того закид дослідникам, але спішитися з такими загальними виводами, маючи під руками вели­чезний матеріал, що кожною цифрою протестує проти таких гене­ралізацій... було б не науково. Можу отже запевнити шановного рецензента, що ані з недбальства, ані з браку синтетичної здібності здержуюся від загальних виводів, яких собі він бажає...» [9]. Втім, Грушевський не заперечує, що теорія повинна здійснювати синте­тичні висновки на підставі аналізу фактів. Він лише вказує на проблему надзвичайної складності відтворення повної картини при­чиново-наслідкових зв'язків історичного явища і, власне кажучи, ще зовсім не знає, що з цією проблемою робити. Як і раніше, він доскіпливо вивчає факти та через порівняння обережно прямує до узагальнень.

Цю настанову історик зберігає також після досить радикального переосмислення методу історичного пізнання, що відбулося в 1900-х роках XX ст.

У 1903 році Грушевський на запрошення очолюваної Максимом Ковалевським «Російської Високої Школи суспільних наук в Парижі» їде до столиці Франції читати курс української історії. Па­ралельно з читанням лекцій він знайомиться з останніми ідеями в сфері соціальних наук і після цього з особливою наочністю бачить необхідність оновлення методологічного інструментарію української історії. Це спонукає його до спеціальних соціологічних студій, а пізніше, після закінчення першої світової війни, до праці щодо створення Українського Соціологічного Інституту. Підсумком багаторічного вивчення соціології стала віденська праця Грушевсь-кого «Початки громадянства», де він викладає принципи генетичної соціології. Генетична соціологія в «Початках громадянства» висту­пає не просто як окрема дисципліна, а ще й як певний спосіб дослідження історичного матеріалу. Сутність цього методу полягає у тому, щоб пізнавати історичні явища, досліджуючи становлення їх, точніше — вивчаючи фактори, які на них вплинули. Оскільки найбільшу вагу для пізнання причинового ряду завжди мають його перші елементи, Грушевський особливу увагу звертає на вивчення первісного, примітивного суспільства й тих його рис, що спричини­ли подальший розвиток соціального життя.

У розділі «Соціольогічний закон чи рітм соціяльного житя?» Грушевський формулює деякі тези методу історичного дослідження, які досить принципово відрізняються від тих, що їх дотримувалися Антонович і Драгоманов і які, по суті, являють собою критику ос­танніх.

Грушевський зазначає передусім: вивчаючи будь-яке історичне явище, ми завжди маємо справу з такою кількістю різнорідних фак­торів, які впливали на його виникнення, що не можемо тішитися надією коли-небудь повністю охопити причиновий ряд цього явища.

З цього для Грушевського випливає, що знання, яких ми дося­гаємо в історичній і природничій науках, не однакові. У фізиці, ма­тематиці та подібних дисциплінах через аналіз і порівняння даних ми доходимо знання цілої низки причин, тому узагальнення мають тут характер необхідної каузальності, або закону. У соціальних науках досягнення математичної точності неможливе, бо неможливо цілком охопити каузальний ланцюг явища. Тому, на думку Гру-шевського, вченим, що досліджують суспільство, залишається через аналогії шукати певні «тенденції» суспільного розвитку, його типові особливості або лише закономірності соціального прогресу.

Фактори, які спричиняють соціальні явища, за своєю природою складніші, ніж суто емпіричні чинники, їх неможливо обчислити так само чітко. Під впливом Енгельса і Вундта Грушевський виокремлює три головні типи таких факторів: «біологічні», «економічні» та «психологічні» [4]. Саме психологічним факторам історик надає першочергового значення й твердить, що «генетичне» пізнання історичної події набуває завершеності тільки за умови з'ясування вольових і моральних мотивів її виникнення. У неувазі до психологічних факторів, що впливають на історичний процес, і, передусім, в ігноруванні елементів «доцільності та моральності» Грушевський бачить суттєвий недолік соціології й історії XIX ст.

Незважаючи на певний відхід від принципів класичного пози­тивізму, Грушевський і в «Початках громадянства» залишається пози­тивістом. Він визнає, що причиновий ряд соціальних явищ не може бути цілком охоплений людським пізнанням, але все ж не відмов­ляється від спроб відтворення цього ряду, нехай і не в повному обсязі.

Грушевський не відкидає головної настанови позитивістського дослідження: пошук закономірностей через об'єктивне відтворення фактів. Для нього метою наукового дослідження в соціальних (як у природничих) науках залишається відкриття загальних властивостей, повторень, сталості через аналіз вірогідного знання про явища. Соціологія, за Грушевським, не пізнає закони, проте для нього во­на все ще «наука про певні загальні й постійні тенденції і форми соціального розвитку». Грушевський застерігає істориків проти надмірної «генералізації», але вважає безсумнівною тезу про те, що історія повинна прагнути узагальнень і що саме в цьому полягає суть її пізнавального методу. Він наголошував, що будь-яка наука, — наскільки вона хоче бути наукою, — має завжди справу не з ок­ремим, а з загальним. Коли б історія людства взагалі й соціальна зо­крема була б тільки морем подій, які розвивались без внутрішньої неминучості та послідовності, звичайним випадком, то не можна бу­ло б думати про науку соціального розвитку. Певна внутрішня неми­нучість і загальність має в ній бути. І нарешті, Грушевський надає особливого значення психо­логічним факторам спричинення історичних явищ. Цим він вказує на морально-вольову зумовленість плину історичних подій, тобто визначеність історії мотивами, які не мають характеру природної необхідності. Однак така зумовленість, за Грушевським, не запере­чує доконечності й закономірності історичного розвитку. Спільна дія морально-вольових імпульсів створює зрештою певний «ритм» історії. Саме відтворення цього ритму, а не заглиблення в пережи­вання, Грушевський визнає завданням історичного дослідження. Відбір того, що становить властиву основу цього ритму, того, що має тенденцію до повторювання, до сталості, — це, власне, є за­вдання соціології, так само як історії і всіх соціальних наук.

Значний вплив на Грушевського мав Дюркгайм. Соціологізм Дюркгайма для Грушевського — це втілення найпослідовнішої на­укової позиції щодо способу дослідження соціальних феноменів. Водночас це є своєрідне вдосконалення методу, який він перейняв, слідом за своїми вчителями, в батьків позитивізму. Із методо­логічними ідеями Дюркгайма Грушевський познайомився під час перебування в Парижі 1903 року. Після цього вчений до кінця життя вважав дюркгеймівський метод найдосконалішим шляхом до­сягнення об'єктивного знання в соціальних науках .

Грушевський, особливо 20—30-х років, визнає, що метод Дюрк­гайма з соціологічної точки зору довершеніший, ніж метод Вундта. Однак він не може відмовитись від таких звичних і милих його душі спроб прояснення психологічних мотивів історичних дій. Його на­укова діяльність після «Початків громадянства» ніби поділяється на два відлами. В одному він більше наслідує Вундта, ніж Дюркгайма, в іншому — надає перевагу Дюркгаймові перед Вундтом. Перший віддам охоплює його праці з історії культури, другий — досліджен­ня з соціально-економічної історії та останні томи «Історії України-Руси».

Дев'ятий та десятий томи головної праці Грушевського — це зразок соціологічного методу Дюркгайма в дії . Опис соціальних структур зі спробою пояснення їх через них самих стає керівною ідеєю «Історії». Метою дослідження тепер чітко виступає суспільство, яким воно було саме по собі, описане на підставі отри­маних з аналізу джерел фактів.

Грушевський, згідно з думкою Дюркгайма, намагається зрозуміти українське суспільство в його засновках, описує його якомога докладніше й тільки тоді робить загальні висновки. У вступі до дев'ято­го тому Грушевський пише: «Фактичний зміст Хмельниччини збага­тився дуже, і загальний образ її представляється значно яснішим... я з свого боку старався не схематизувати, не спрощувати його штучно, щоб не нагинати під свої суб'єктивні сприймання...» [20, 6].

«Історія України-Руси», особливо останні її томи, — це надзвичай­но послідовна спроба здійснення ідеалу позитивістської візи історії.

Заглиблення в об'єктивну вірогідність факту дедалі більше пар-тикуляризує історію, і вона починає втрачати в Грушевського зна­чення єдиної системи. Умовно кажучи, надмірна прив'язаність до конкретних фактів повстає проти синтезу.

Але це результат внутрішньої суперечності позитивістської настанови Грушевського, а не наслідок якогось зовнішнього мето­дологічного впливу. Кумири позитивізму — факт, аналіз і синтез — завжди залишалися підвалинами теорії історичного пізнання Грушевського. Тільки факт, очевидно, був усе ж першим і найго­ловнішим кумиром. Він встановлював закони й спрямовував думку. І, як справжній кумир, він повставав проти порушення його волі.

Наступною ознакою, що характеризує позитивістський метод Грушевського, є його переконаність щодо еволюційного розвитку історії. Ідеєю еволюції пронизані практично всі історичні та політичні твори історика. Якщо в історичних працях ми виразно ба­чимо вираження прогресистської ідеї через саму схему реконст­рукції історичного прогресу й через часті безпосередні визначення еволюційного характеру тих чи інших перетворень, то в політичних працях переважно доводиться «прозирати» цю ідею за висловлени­ми твердженнями. Вона виступає тут своєрідним маяком, що ске­ровує корабель політичної думки мислителя. Іншими словами, ідея еволюції в політичних творах Грушевського міститься імпліцитно. І все ж у практичному застосуванні до розв'язання політичних про­блем вона висловлена категоричніше, ніж в історичних працях.

Візьмемо, наприклад, львівський збірник політичних есеїв «На­ша політика». Тут Грушевський дає розгорнуту критику різних аспектів галицької української політики початку століття: парла­ментарної, суспільної, економічної та культурної. Що найбільше та передусім не задовольняє Грушевського в цій політиці? Відверту відповідь ми подибуємо в статті «Малі діла». Історик називає ці риси «дідівське убожество» або «екстензивність». Він закидає гали­чанам їхній надмірний консерватизм, відставання від прогресу й байдужість до вимог часу. Сенс критики, що була розгорнута Гру-шевським у збірнику, по суті можна звести до однієї ідеї: різнобій ходи української політики та ходи прогресу людства. Звідси випли­ває головна рекомендація вченого галицьким політикам, висловле­на в статті «З нашого культурного життя»: утримувати національну культуру на висотах загальнолюдського поступу.

Через призму ідеї поступу розглядаються Грушевським і події української революції 1917 р. Він тлумачить їх як здійснення пев­ного історичного наміру як важливий етап у еволюційному розвит­кові української нації. При цьому опанування «новими умовами свободи» [21, 142] недвозначно проголошується тут здійсненням історичної доконечності. «Кінець кінцем, — пише Грушевський у статті «Роковини 7 листопада 1917», — раніше чи пізніше, національне українське відродження мусіло привести до здійснення постуляту української державності... Український народ, устами Центральної Ради, висловив постанову самому, власними силами переводити в життя ті політичні і соціальні принципи, які наперед вказала йому історія» [21, 149]. Ідея історичної доконечності ново­го кроку України до свободи ще більше посилюється переконанням у незворотності прогресивних перетворень, що відбулися. За слова­ми Грушевського, «що сталося, відстатися не може» — історія роз­вивається у певному напрямку і цей напрямок — еволюція.

Тут важливо зазначити, що, говорячи про еволюцію, Грушевський завжди має на увазі загальнолюдський прогрес. Отже, історик і тут відходить від партійної заангажованості. У статті «Історія і її соціаль­но-виховуюче значення» він рішуче виступає проти різного роду цен-тризмів в історичній науці та наполягає на універсалістському підході до історії. У шостому та сьомому розділах статті Грушевський накрес­лює приклад такого підходу. Історія тут дійсно відображена в загаль­нолюдському аспекті. Але особливо значущим є те, що картина всесвітньої історії уявнюється як еволюція людства [21, 127—132].

Еволюціонізм Грушевського — це не просто окремий погляд, а настанова, яка визначає будь-який погляд на історію та політику. Прогресистська свідомість диктує не тільки бачення історії, а й спосіб її пізнання. Історія в рамках такої свідомості пізнається як еволюція, де еволюція означає не конкретні історичні звершення, а суто логічний засновок.

Підхід до розгляду історії як прогресивного та поступального розвитку — чи не найхарактерніша риса позитивістського методу історичного дослідження. Грушевський поділяє прогресистський

погляд на історію, і це виступає ще одним підтвердженням характе­ристики використаного ним методу досліджень як позитивістського.

Окрім позитивістської методології, концепція історичного пізнання Грушевського має ще одну принципову особливість — во­на перейнята ідеєю народництва. Як і для Костомарова, народ, або, як часто висловлюється Грушевський, «маса народня», є для автора «Історії України-Руси» центральним об'єктом історичного дослі­дження й головним героєм історії. Саме народне життя й тільки воно, за Грушевським, дозволяє простежити тяглість української історії.

Як інші наші народники, Грушевський вважав, що історія Ук­раїни, крім усього іншого, має виконувати функцію патріотичного виховання. Для цього, на думку історика, вона повинна бути пред­ставлена, по-перше, як єдина, а по-друге, як народна. Перша озна­ка свідчила б про її цілісність і унікальність. Друга — про субстан­тивність (тобто про володіння певною субстанцією історичного життя). Обидві ознаки, за Грушевським, виявляли б національний характер української історії.

Прагнення обґрунтувати можливість історії української нації та побудувати її набуває в Грушевського характеру засадничого моти­ву досліджень. Хоч би як учений намагався бути до кінця об'єктив­ним, але історичний матеріал він відбирає та представляє так, щоб підтвердити положення про цілісність і унікальність української історії. Картина історичних подій розгортається в нього завжди як історія українського народу. Таким чином, ми й у Грушевського зустрічаємося з обґрунтуванням певного абсолютного твердження за допомогою засобів історії. Позитивізм і «народництво» — дві особливості методу історичного дослідження Грушевського, які без­посередньо вказують на його романтично-позитивістську візію історії. Погляди на метод дослідження вченого еволюціонують від класичного позитивізму контівсько-спенсерівського ґатунку до «соціологізму» Дюркгайма. Крім того, ці погляди не закриті від впливу на них деяких близьких до позитивізму філософських кон­цепцій, як, скажімо, «психологізму» Вундта.

Непорушними залишаються фундаментальні засади пози­тивістського дослідницького методу: вимога науковості, представлен­ня історичних подій як фактів, визначення одним із головних завдань дослідження систематизацію знання про факти на ґрунті індуктивно­го методу, розгляд історичного процесу як еволюційного розвитку.

Державницький напрям в українській історіографії

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюван-ням української національної історіографії, у рамках якої викристалізувались декілька напрямів: народницький або на­родно-демократичний, державницький та соціально-економіч-пий. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як позначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ­ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про­цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере­джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від­давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на­бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав­ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.

Вже говорилось, що М. Грушевський, піднявшись на вер­шину народницького напряму, водночас дедалі більше схиляв­ся до необхідності дослідження ролі держави, виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це зав­дання усвідомили його учні: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку позицію у своїх наукових дослідженнях прово­дили В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, М. Василен-ко, М. Біляшівський та інші історики.

Зупинимось докладніше на становленні державницького напряму української історіографії, характеристиці праць його чільних представників. Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика, члена НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського консерватизму. Закінчивши гімназію в Києві, вчився у Ягеллонському (Краків) та Женевському універси­тетах, а після повернення в Україну зосередився на науковій роботі. Вже в перших працях «Данило Братковський», «Гене­рал артилерії Великого князівства Литовського», «Шляхта на Україні» (1909) історик дослідив місце провідної верстви, зок­рема шляхти і козацтва в історії української державності, обґрунтував її роль у боротьбі за відновлення української держави.

В 1910-1912 р. В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», які об'єднані спільною назвою «2 сШеуі^ Икгаіпу». У цих пра­цях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєдна­ну спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.

Згодом, уже в добу Української революції, В. Липинський, перебуваючи в Австрії як посол Української держави і УНР, оприлюднив монографію «Україна на переломі. 1657-1659», яка безпосередньо присвячувалася історії створення Україн­ської держави в добу Козаччини, аналізу причин її кризи і занепаду. Під переломом історик розумів зміну орієнтирів ко­зацько-гетьманської держави після смерті Б. Хмельницького, спробу її провідників одірватися від Москви і унезалежнитись. Доба Хмельниччини в очах В. Липинського - це період козаць­ко-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланова­ного Москвою процесу поглинання України після Переяслав­ської ради. Возвеличуючи особу Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності, історик наголошував, що ідея власної держави виникла у гетьмана вже з перших днів Визвольної війни і наростала в процесі утвердження козацько­го правління. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).

Цікавими є погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він однозначно відкидав спроби дея­ких істориків і політиків оцінювати Переяслав як добровільне «возз'єднання» Русі, підкреслюючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я при­лучення України до Москви. Тактичну мету гетьмана він ув'язував з пошуком союзника для спільних дій і визволення з-під Польщі. Тобто йшлося про міждержавний союз із Моск­вою, аби відірватися від Польщі і унезалежнитись. Однак Москва ще з 1649 р. очікувала знесилення обох сторін, а коли стало очевидним, що козаки самі справляться, то надіслала грізні ноти Польщі. Участь російських військ у воєнних діях 1654-1655 рр. історик вважав малоефективною.

II. Липинський, будучи прихильником монархічно-гетьманської форми державного устрою України, виводив його ви­токи з доби Хмельниччини. Гетьман, як спадковий монарх, репрезентує державу на міжнародному рівні, забезпечує її йнторитет, правопорядок, дисципліну. Ідеальною формою державного правління історик вбачав у дуалістичній консти­туційній монархії, при якій гетьман як суверен української ниції, голова кабінету міністрів виступає носієм виконавчої пішли, а законодавчу владу представлятимуть дві палати: те­риторіальна (нижня) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки усіх класів і соціальних верств.

У серії «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський виклав епос політологічне бачення шляхів відновлення української державності. Він визначив п'ять засадничих підвалин, на яких Ноже відбутися цей процес: 1) аристократія; 2) класократія; :і) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; Ь) релігійний етос. Під аристократією він розумів кращих п редставників усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, вІЛьські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофе­ри); інтелігенції. Такий підхід до формування аристократії учений називав класократією. Принцип класократії видавався йому досконалішим від західного парламентаризму, який роз'єднує нації за партійною приналежністю, від постулатів ООЦІалізму, який сповідує класові пріоритети, від націо-им мігшу, що віддає пріоритет етнічним ознакам. Поняття нації П. Липинський ув'язував з територіальним патріотизмом. ІУ країнець, - писав він, - є всякий, хто хоче, щоб Україна пе­рестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас, вір постала і>/і,іпі держава Українська, а творцем України той, хто в святе її і по унезалежнення української колонії приносить все найкра­ще, що єсть у ньому і в тій культурі, з якої він до українства прийшов»¹. Історичні знання, на думку історика, сприяють еолідаризації всіх жителів України на ґрунті любові до рідної ІСМЛІ, незалежно від їх етнічного походження, соціально-кла-еоиої належності, віросповідання.

Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала •тне розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю та­ка влада мала б бути над партійною, тобто загальнонаціональ­ною. Важливо наголосити, що учений однозначно обстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до тра­дицій козацько-гетьманської державності України.

Нарешті, з іменем В. Липинського ув'язують концепцію «повнокласовості» українського суспільства. На його думку, українську націю, а значить і українську державу творить весь народ, усі його класи і соціальні групи на чолі з передовою верствою, її елітою.

Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Сте­пана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика, дійсного члена НТШ, громадського і політичного діяча, випускника Львівського університету, вихованця істо­ричної школи М. Грушевського. Досліджуючи історію Ук­раїни від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919) навіть найпростіші форми державності розглядаються як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.

На відміну від М. Грушевського, С. Томашівський дещо по-іншому трактував поняття «українська земля». Твердячи, що це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотиз­му чільну роль у творенні української нації.

С. Томашівський один з перших, хто дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині («Між Шлявцями і Замостями» (1913), «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914), «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915)) та ін. Аналізуючи похід Б. Хмельниць­кого на Захід, історик бачив його мету не в здобутті Галичини чи знищенні Польщі, а в тактичних міркуваннях, щоб не дати польським військам ослабити позицію гетьмана над Дніпром. Він зробив висновок, що національно-державницька свідо­мість Б. Хмельницького ясно визначилася під мурами Львова, а не після його повернення до Києва.

Як здібний учень М. Грушевського, С. Томашівський дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, розглядаючи її як головну передумову будь-якого історичного дослідження. У 1913 р. він підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, яка склала окремий том «Жерел до історії України-Руси». Ці джерельні свідчення дозволили уче­ному критично переглянути погляди польських істориків на постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху, оцінку воєнної кампанії.

Державницький світогляд С. Томашівського простежуєть­ся в його дослідженнях величі і трагедії І. Мазепи («Незвісний лист Мазепи до м. Львова» (1900), «Причинки до історії Мазе-пинщини» (1908)) та ін. Добре володіючи німецькою і швед­ською мовами, дослідник вперше використав зарубіжні джере­ла про події 1708-1709 рр., що дозволило йому розкрити наміри І. Мазепи не тільки утвердитись на Правобережжі, але й об'єднати і унезалежнити всю Україну.

Найбільш повно державницька концепція історії України викладена в праці С. Томашівського «Українська історія» (1919), події в якій доведені до 1569 р. У центрі уваги був аналіз впливу таких чинників на історичний розвиток Укра­їни, як набіги кочівників і боротьба із Степом; суперництво з Польщею, в центрі якого було протистояння Сходу і Заходу; опір Московщині на ґрунті контрасту Півдня і Півночі. Водно­час історик перебільшував регіональні відмінності Галичини і Наддніпрянської України, ставив під сумнів реальність її соборності, можливість єдиної національної ідеї для всієї України, гіперболізував роль церкви в державотворчому процесі.

До дослідників української історії, що зробили державниць­кий вибір уже з перших наукових дискурсів, відноситься вже згадуваний Мирон Кордуба - один із талановитих учнів М. Гру­шевського, автор ряду історіографічних досліджень. У працях «Перша держава слов'янська», «Суспільні верстви та політич­ні партії в Галицькому князівстві до половини XIII ст.» він переконливо доводив українськість княжих держав у Києві та Галичі, аналізував їх устрій і систему влади. Державницька спрямованість пронизує історико-географічні та історико-де-мографічні розвідки історика («Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та Долішнім Сяном в XIII ст.», «Тери­торія й населення України» та ін.). Особливу увагу М. Кордуба приділяв історії українсько-польських відносин ХУІ-ХУП ст., ролі Б. Хмельницького у Визвольній війні. Він був піонером дослідження дипломатичного хисту українського гетьмана.

До спадщини істориків державницького напряму, зокрема до праць Д. Дорошенка, ще повернемось у наступних лекціях, оскільки він стане домінуючим в історіографії української діаспори, в розвитку сучасної історичної науки в Україні. Дер­жавницький разом з іншими напрямами української історіо­графії сприяв піднесенню історичної, політичної, національної і державницької свідомості українського народу, консолідації української нації навколо державницької ідеї, служив науко­вою базою суспільного прогнозу і обґрунтуванню шляхів відновлення державної незалежності України.

Отже, українські історики державницького спрямування В. Липинський, С. Томашівський та ін., осмислюючи минуле українського народу, його потуги до власної національної дер­жави з часів Київської Русі, створювали моральну підтримку новому етапу загальноукраїнського національно-визвольного руху, який радикалізувався в роки Першої світової війни як на Наддніпрянщині, Слобожанщині, так і в Західній Україні. Звернення учених до тих сторінок історії українського народу, коли він мав свою державу, з'ясування історичної тяглості української державності, аналіз здобутків і прорахунків вітчизняних державотворців дозволяли винести повчальні уроки з історичного минулого, застерегти від повторення по­милок. Спираючись на осмислений наукою історичний досвід і уроки минулого, провідники українського руху окреслили конкретну програму відновлення національної держави в ході Української революції 1917-1920 рр.

МАРКСИСТСЬКА ПАРАДИГМА ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ.

Марксизм, філос, екон., соц. та політ, вчення Карла Маркса (1818-83) і Фрідріха Енгельса (1820—95), що дає діялек-тично-матеріялістичне пояснення істо­рії людства як висліду екон. розвитку та боротьби кляс. М. інтерпретує капі­талізм як проминальну соц.-екон. фор­мацію, після якої неминуче (через пере­ходову стадію соціалізму) наступає ко­мунізм. Капіталізм розвивається з при­ватної власности на знаряддя вироб­ництва й капітал, яким є надвишок про­дукції товарів понад кошти найму робо­чої сили, т. зв. «додаткова вартість». Він має зникнути, на думку Маркса, в на­слідок свого власного внутр. розвитку -зросту концентрації й монополізації ка­піталу в небагатьох країнах, пролета-ризації більшосте населення, криз пере­продукції, масового безробіття і ком. революції у найрозвинутіших країнах. М. оформився під впливом філософії Ґ. Геґеля й Л. Фоєрбаха, англ. політ, еко­номії і франц. «утопійного» соціялізму. Лоном народження М. були специфічні соц.-екон. та політ, умови Зах. Европи сер. 19 в. - швидкий і болючий ріст ін-дустріялізації, спонтанні міжнар. рево­люції 1830 й 1848, недорозвинутість ще дем. ладу в нац. роз'єднаній Німеччині, а також і тяжке особисте життя К. Мар­кса в умовах еміграції.

У початковому М. переважало праг­нення до побудови теорії у згоді з фак­тами, але поруч з тим характерним бу­ло й переконання, що майбутнє буде та­ким, яким його передбачає теорія. Тому початковий М. був гол. чином ідеоло­гічним, пропаґандивним рухом. ІІрактичною партійною політикою Маркс займався мало. Він вчив; що комунізм розвивається в надрах капіталізму та що пролет. революція наступає сама со­бою, як неминучий вислід цього проце­су. Ком. революцію Маркс передбачав як спонтанний акт більшости населення, а ком. лад — як клясову, пролет. дикта­туру, скеровану проти експлуататорсь­ких- кляс. В Англії й Америці, де вже існував в часи Маркса парляментарний устрій, він передбачав, що робітники прийдуть до влади через вибори.

М. став доктриною соц.-дем. роб. пар­тій щойно після смерти Маркса. Доки М. був тільки ідеологією, в ньому спів­існували й поєднувалися рев. й еволю­ційні елементи. Коли ж М. став засто- ' совуватись на практиці, у ньому настав по цій лінії розлам. Вже при кін. 19 в., з розвитком парляментаризму, проф­спілкового руху та критики М. в акад. колах, в соц.-дем. партіях став наро­стати ревізіонізм та нахил до реформіз­му. На захист ортодоксального М. ви­ступив тоді К. Кавтський, останній представник клясичного М. Після Жовт­невої революції в Росії, яку Кавтський гостро засудив за монопартійність, дик­татуру й терор, від соц.-дем. партій скрізь відкололися ліві рев. елементи, що стали звати себе комуністами. Кому­ністи стали поборювати ревізіонізм і ре­формізм, закидаючи соц.-дем. рухові зраду М.

Під впливом розвитку ком. руху М., як. політ, доктрина, швидко поширився у 20 в. В соц.-дем. русі М. ще якийсь час існував поруч з різними ревізіоні-стичними доктринами, але після другої світової війни соц,-дем. партії від нього відмовилися, вважаючи його застарі­лим. Нині політ. М. визнається тільки ком. партіями, хоч від початкового, ор­тодоксального М. вони теж відійшли дуже далеко. На відміну від партійного політ. М., М. як соц.-екон. та філос. наука залишився назагал мало визна­ним. В зах. ун-тах його критично й ко­ротко вивчають, але не як окрему дис­ципліну, а як частину заг. історії мину­лих філос. та соц.-екон. доктрин.

В СССР до 1930, поруч з партійним М.-ленінізмом КПСС, у різних, гол. чи­ном акад. колах і публікаціях співжи­ли й розвивалися також і незалежні досліди та інтерпретації М., а в Ін-ті Маркса й Енґельса велися наук, сту­дії над першоджерелами і було опублі­ковано багато нових, доти незнаних тво­рів Маркса й Енґельса. Після 1930 цей М. та досліди над першоджерелами бу­ли розгромлені, бо вони йшли врозріз із Сталіновим М. Майже всіх дослідни­ків та інтерпретаторів М. в 1930-их рр. розстріляно чи заслано (Д. Рязанов, І.

Рубін), а партійний М.-ленінізм став обов'язковою для всіх догмою. Однак вже в 1937—40 рр. Сталін виступив з ці­лим рядом кардинальних змін- і «попра­вок» в М. (теорія соціялізму, як окремої суспільно-іст. формації; «закон варто-сти» в економіці, спростування Маркєо-вого й Енґельсового «помилкового» осу­ду рос. царського імперіялізму тощо). Після війни клясичний М. та його пер­шоджерела згадуються все менше. Наук, досліджень М. й вільних дискусій над ним немає зовсім, а в політ, освіті вив­чається лише стисла, спрепарована пар­тією і часто змінювана «брошуркова» версія М.-ленінізму. На ділі, як у політ, практиці, так і особливо в екон., філос. та іст. науках визнаються й пропагу­ються погляди, що часто є цілком про­тилежні до Марксових. В ін. країнах сов. бльоку М. є ще в гіршому стані; лише в Югославії та почасти в Польщі є вільні, але явно ревізіоністичні дис­кусії, Китай пропагує крайньо лівий нео-М. з поважною дозою націоналізму. Як на їх час, Маркс і Енгельс мали знання про Україну порівняно добрі. В творах, що торкалися Польщі, Росії й панславізму, вони не раз відзначали, що українці щодо мови, культури, госп-ва й іст. традицій є окремим від своїх сусідів народом та що Росія підступ­но загарбала й поневолила Україну. Ро­сію Маркс і Енгельс вважали найреак-ційнішою державою в світі, гол. ворогом Европи, що стримує своєю загрозою роз­виток там дем. й пролет. революції, і тому відверто виступали за те, щоб Ні­меччина й ін. держави розгромили Ро­сію у війні. З тієї ж причини вони по­слідовно підтримували поль. рев.-виз-вольни^ рух та виступали за відновлен­ня незалежної Польщі. Однак, виходя­чи з своєї теорії про «іст. й неіст. нації» та обурюючися нерев. поставою гал. ук­раїнців у 1848-49, Маркс і Енґельс дов­гий час вважали українців нездатними на поступ і вважали, що вони, як і всі ін. слов'яни, крім поляків та почасти росіян, засуджені історією на зникнен­ня. Польща, на їхній погляд, мала б бу­ти визволена від Росії, Пруссії й Авст­рії та реставрована щонайменше в кор­донах 1772, що включали б Правобе­режну Україну, Білорусь і Литву; на­роди цих країн мали б поступово по-льонізуватися. Кримська війна викли­кала, однак, у Маркса й Енґельса сум­нів у тому, що Росію можна перемогти у війні, і вони стали покладати надії на дем. аграрні революції. У зв'язку з цим вони теж стали міняти свій погляд і на укр.-поль. відносини та почали критич­но оцінювати здатність Польщі утри­мати неполь. народи в своїх кордонах, особливо коли б ті народи переживали аграрну революцію. Вибух поль. пов­стання 1863 обнадіїв Маркса й Енґель-са в тому, що нац.-визвольний рух Поль­щі перетвориться на масову сель, рево­люцію, яка перекинеться на Україну і далі в Росію й т. ч. зруйнує Рос. Імпе­рію зсередини. Після невдачі поль. пов­стання вони у 1870-их рр. переключи­ли свою увагу й надії на можливості ре­волюції в самій Росії. Маркс вивчав рос. мову, і в цей час у них обох зміц­нилися зв'язки з рос. революціонерами, а також і з українцями. Під кін. свого життя Маркс, а особливо Енґельс після Марксової смерти помітно змінили свої погляди на нац. питання. Вже в 1880-их рр. Енґельс писав, що пролетаріят зможе розвиватися й перемогти лише після нац. визволення і створення само­стійних нац. держав, що в своїй зовн. політиці поневолені народи зобов'язані спочатку обстоювати свої нац. інтере­си, а щойно потім інтернаціональні.

На Наддніпрянщину й у Галичину М. проник у кін. 1860-их рр. безпосередньо з Европи, а не з Росії. Першим вченим марксистом-економістом не лише на Ук­раїні і в усій Росії, але, здається, і в цілому світі був М. Зібер, українофіл-драгоманівець, проф. Київського Ун-ту. Він 'зустрічався з Марксом і Енґельсом у Лондоні, йото працю про ■ Д. Рікардо, в якій він позитивно говорить і про Мар­кса, Маркс читав в оригіналі й прихиль­но цитував. Зібер, а також ряд ін. проф.-економістів у Київському та Хар­ківському ун-тах, хоча й більш критич­но настроєні, ніж Зібер, читали лекції про М. вже при кін. 1860-их рр. Учень Зібера і його приятель на еміграції С. Подолинський також зустрічався й ли­стувався з Марксом і Енґельсом. Його перу належить перший марксистський твір укр. мовою «Ремесла й хвабрики на Україні» (1880). Був знайомий з Марксом також І. Фесенко. В контакті з Подо-линським М.. Павлик та І. Фра/нко по­пуляризували М. поруч з ін. соц. док­тринами в Галичині. У 1879 Франко зробив перший переклад укр. мовою ча­стини Марксового «Капіталу» й Енґель-сового «Анти-Дюрінґа», хоч видати їх не зміг.

Переклади з Маркса й Енґельса рос. мовою поширювалися на Україні з поч. 1870-их рр. У 1875 в Одесі виникла пер­ша в Росії марксистська орг-ція «Пів-денно-Російський Союз Робітників», на чолі з Є. Заславським. Особливо швидко поширився М. на Україні в 1880-90-их рр., коли ряд в-в (в Одесі — 7, у Києві — 4 і т. д.) видали багато перекладів з Маркса й Енґельса рос. мовою, розсила­ючи їх по всій Росії. При кін. 1880-их рр. у різних містах України виникли студентські й роб. гуртки, що були під

впливом М. У 1892 р. у Львові й Чер­нівцях почали друкуватися різні брошу-. ри Маркса й Енґельса укр. мовою, а в 1902 вийшов у Львові перший укр. пе­реклад «Ком. Маніфесту».

На кін. 19 в. припадає розвиток т. зв. «леґального М.» на Україні, носіями яко­го були економісти і соціологи Б. Кістя-ковський, С. Булгаков, М. Ратнер та ін.; їхні публікації й дискусії, що швидко перетворювалися на ревізіонізм, мали всеімперське, значення. Брали участь у дискусії над М. також і чільні укр. ліберали (Т. Рильський, Н. Косовський). В Росії з-поміж українців активним ін­терпретатором М. був народник С. Кри­венко, проти якого полемізував Ленін, а М. Ковалевський листувався з Марк­сом і Енґельсом та багато інформував їх про Росію. «Леґальним марксистом» всеімперського маштабу був М. Туган-Варановський, який пізніше став одним з перших відомих у світі критиків М.

Сам Маркс відзначав, що з усіх країн його твори виявилися найпопулярніши-ми в Росії, отже і на Україні. Однак за­цікавлення М. на Україні носило скор­ше осв. характер; політ. М. зформував-ся тут пізніше, ніж у Росії та Европі, не носив масового характеру і розви­вався за зах.-евр. зразками, тобто май­же без жадного помітного впливу з боку рос. ленінізму. Укр. соц.-дем. партії й орг-ції, що створилися,, починаючи з 1904 («Спілка», УСДРП, УСДП), з самого поч. стояли на позиціях дем. реформіз­му й ревізіонізму, а не пролет. револю­ції. Так само серед рос. марксистів на Україні (РСДРП) весь час аж до 1917 пе­реважав меншовізм, а не большевізм.

В укр. нац. питанні укр. марксисти стояли спочатку за автономію, а після 1917 — й за самостійність, хоч Ю. Ба-чинський в 1895 був першим, хто марк­систською теорією обґрунтовував потре­бу самостійної укр. державности. Л. Юркевич з позицій М. полемізував у нац. питанні проти Леніна. Колоніяль-не становище України в складі Рос. Ім­перії з позицій М. аналізував М. Порш. Слід однак відзначити, що погляди Мар­кса й Енґельса на нац. питання взагалі, а укр. питання зокрема, не були як слід відомі аж до 1920-их рр. і навіть пізні­ше.

З вибухом першої світової війни укр. М. зах.-евр. ґатунку став переживати кризу. Після поразки визвольних зма­гань та відходу укр. соц.-дем. діячів на еміґрацію, а також під впливом реакції на большевізм, який компромітував М. своєю монопартійною диктатурою й те­рором, М. цього ґатунку на Україні май­же цілком зник. Укр. соц.-демократи на еміграції підтримують ще й досі зв'язки з зах.-евр. соц. рухом, але, як і цей останній, більше на авторитет М. не по­силаються.

М. ленінського напрямку був прине­сений на Україну з Росії, але поширив­ся він тільки після приходу большеви-ків до влади. Ком. Партія України (КПУ) постала у 1918 майже виключно з рос., а не укр. середовища, а малочи-сельні ліві відламки УСДРП, що приєд­налися до КПУ в 1918 чи що в 1920 ра­зом з рештками боротьбістів, їцо не ввій­шли до КПУ, створили Укр. Ком. Пар­тію (УКП), перейшли на позиції рев. М., лише щоб пристосуватися до больш. оточення й могти в нових умовах про­довжувати політ, боротьбу за укр. інте­реси. Боротьбісти ж, хоч і пішли на співпрацю з КПУ, а в 1920 влилися до неї, марксистами ні в програмі, ні з сво­го сел. походження ніколи не були. На Зах. Україні рев. М. народився дещо спонтанніше — в антивоєнних студент­ських «драгоманівках» 1916—18, а далі в Ком. Партії Зах. України (КПЗУ), але чисельних прихильників не мав і після 1928 також занепав.

По другій світовій війні на еміґрації в значній мірі на позиціях М. стояла лі­виця Укр. Рев.-Дем. Парти з її місячни­ком «Вперед» (1945—59), в якому обсто­ювано погляд, що сов. систему й рос. імперіялізм найвлучніше критикувати, коли вказувати на факт; що вони супе­речать М. До дещо подібного висновку, але лише тактично, приходили й деякі підпільні публіцисти й керівники ОУН на зах.-укр. землях у 1946-50.

Джерельних наук, дослідів над М. в УССР досі майже не було; мало й було ориґінальних інтерпретативних робіт з М. Як винятки можна назвати механі­стичну інтерпретацію Марксової теорії трудової вартости І. Дашковським в ранніх 1920-их рр. та інтерпретації фі­лософії М. в помітно геґельянському ду­сі В. Юринцем на поч. 1930-их рр. На­томість застосування М. як методи до вивчення історії України (школа М. Яворського), історії укр. філоС, екон. й політ, думки (П. Демчук, Д. Бованен-ко, В. Беркович) та до теорії нац. пи­тання (школа М. Скрипника) мало біль­ше значення й впливало на політ, ситу­ацію в УССР. Пізніше, коли в 1933-34 всі ці течії були знищені Москвою, їх офіц. обвинувачено в спробі створити й. розвинути «самобутній укр. М.».

Марксистські наук, кадри в УССР бу­ли об'єднані спершу в очолюваному М. Скрипником Укр. Ін-ті Марксизму та Ленінізму (1922-31), де велися назагал вільні досліди й дискусії, видавався ж. «Прапор марксизму». Потім УІМЛ було перетворено на Всеукр. Асоціацію Марксо-Ленінських Ін-тів (1931—36), яка мала вже чисто партійні завдання поборюва­ти позапартійних укр. науковців та на­в'язувати марксо-ленінську цитатологію всім наукам. У 1937—38 і цю установу було розгромлено й з цього часу всі дос­ліди над М. в УССР припинено. Завдан­ням заснованого 1939 Укр. Філіялу Ін-.ту Маркса-Енґєльса-Леніна при ЦК ВКП(б) (з 1956 назва - Ін-т історії партії ЦК КПУ - Філіял Ін-ту Марксизму-Лені-нізму при ЦК КПСС) було лише збері­гання та публікація документів з історії КПУ і Жовтневої революції й переклад творів Маркса, Енгельса, Леніна й Ста­ліна укр. мовою.

З 1938 існують т. зв. ун-ти марксизму-ленінізму — вечірні партійні школи для пропагандистів, в УССР з дворічним тер­міном навчання. У 1963 їх було 41 з 80 000 слухачів. Вони існують в містах, слухачами є гол. партійні апаратчики, а також журналісти, письм. тощо. Ці «ун-ти» однак не вважаються наук, установами.

На еміґрації першоджерельними наук, дослідами над М. займався Р. Роздольський, який нині вважається одним з чільних знавців екон. писань Маркса в світі, а також П. Феденко, В. Голубничий та ін.

Масове в-во творів Маркса й Енґель-са укр. мовою розвинулося у 1920-их рр. спочатку в укр.-амер. т-ві «Космос» з осадком у Берліні, а далі — в держ. з-вах УССР. «Капітал» Маркса вийшов впер­ше укр. мовою в 1927—29 за ред. А. Рі-нщького. В 1958 ЦК КПУ постановив перекласти і вперше видати до 1965 р. укр. мовою ЗО тт. творів Маркса й Ен-ґельса з 2-го рос. вид.; воно, однак, не є повним. Цілий ряд творів Маркса й Енгельса залишаються не перекладени­ми ще й на рос. мову.

Література: Антонович Д. Карл Маркс і українці. Дзвін, ч. 3. К. 1913; Дрнцов Д. Енгельс, Маркс і Ляссаль про «неіст. нації», ЛНВ, чч. 2—3. К. 1914; Гру шевський М. З починів укр. соц. руху. Відень 1922; Гер­ма й з є О. Укр. соціялісти та основополож­ники наук, соціялізму. Життя й Революція,

4. 1—2. X. 1925; Прокопович Т. Фрідріх Егґельс про Україну. Червоний Шлях, чч. 7—8, X. 1927; Річицький А. Карл Маркс, його життя і діяльність. Берлін 1927; Я в о р -с ь к и й М. Нариси з історії рев. боротьби на Україні. X. 1928; Гаврилюк В. Нац. питання у Маркса й Енгельса. X. 1930; Бер-в и ц ь к и й О. та ін. Діялектичний матерія-лізм. X. 1932; Юринець В. Філософська ґенеза Маркса. X. 1933; Сборник к пятидеся-тилетию смерти К. Маркса. X. 1933; Фе­денко П. Укр. гром. рух у XX ст. Подє-бради 1934; Степанова Є. Фрідріх Ен-ґельс. К. 1957; Шморгун П. Распростра-нение марксизме на Украине. Вопросьі Исто-рии КПСС, ч. 4, М. 1957; Голубничий В. Енгельс про Україну 1 українців. Вперед, ч.

5. Мюнхен 1957; Бистренко П. З історії поширення марксизму і створення перших соц.-дем. орг-цій на Україні. К. 1958

МАРКСИЗМ-ЛЕНІНІЗМ —наука про най­більш загальні закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, про матеріальні основи, суспільні сили, шляхи і форми переходу людства від класового суспільства до безкласового, від ка­піталізму до комунізму, про перемогу соціалізму і будівництво комуністич. суспільства; ідеологія, революц. світогляд робітн. класу, комуністич. і робітн. партій. Основоположниками марксизму е К. Маркс і Ф. Енгельс, їх геніальним продовжу­вачем — В. І. Ленін, з ім'ям і діяльністю якого пов'язана ціла революц. епоха в житті людства, який творчо розвинув марксистське вчення в но­вих істор. умовах. М.-л.— цілісна, струнка си­стема філософських, економіч. і соціально-політ. поглядів, наук, світогляд пролетаріату та його комуністич. партії, теоретична основа комуніс­тич. будівництва в СРСР та ін. соціалістич. краї­нах, наук, база стратегії і тактики міжнар. кому­ністич. і робітн. руху. Нерозривними складовими частинами М.-л. є марксистська філософія (діа­лектичний та істор. матеріалізм), політ, економія і наук, комунізм.

Виникнення марксизму в 40-х рр. 19 ст. було зу­мовлене всім ходом історії. З розвитком капіта­лізму і загостренням його внутр. суперечностей

на арену самостійної політ, боротьби вийшов ро­бітн. клас — найпослідовніша революц. сила в іс­торії людства. В процесі боротьби створювалися перші орг-ції робітн. класу, які намагалися ви­робити програму, обгрунтувати мету боротьби. В ЗО—40-х рр. у ряді зх.-європ. країн відбулися масові виступи пролетаріату: чартистський рух в Англії, повстання ліонських робітників у Фран­ції, сілезьких ткачів у Німеччині. Найгостріші соціальні суперечності й найбільш зрілі класові виступи пролетаріату мали місце в Німеччині, яка внаслідок цього стала центром світового ре­волюц. руху. Марксистське вчення з самого по­чатку мало інтернац. характер. К. Маркс і Ф. Ен­гельс на основі теоретич. узагальнення суспільної думки і досвіду класової боротьби відкрили осн. закономірності суспільного розвитку, створили струнке вчення про зміну суспільно-економіч. формацій, науково довели неминучість заміни капіталізму соціалізмом, визначили всесвітньо-істор. роль пролетаріату як могильника старого ладу і творця нового, комуністичного суспільст­ва. В ідейно-теоретичному відношенні виникнен­ня марксизму було підготовлене попереднім роз­витком суспільної та природничо-наук. думки. Вчення К. Маркса, відзначав В. І. Ленін, «виник­ло як пряме й безпосереднє продовження вчення пайвидатніших представників філософії, політичної економії і соціалізму» (Твори, т. 19, с. 3). Осн. теоретич. джерелами марксизму були класична нім. філософія, англ. політ, економія і франц. утопічний соціалізм. Але марксизм був не просто критичною переробкою попередніх знань, а революц. переворотом у науці, особливо в філософії, політ, економії, в галузі соціально-політ. поглядів. Уперше основи свого нового вчен­ня К. Маркс і Ф. Енгельс виклали в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848). Філософською основою М.-л. є діалектичний та історичний матеріалізм, створенням якого К. Маркс і Ф. Енгельс здійснили революц. пере­ворот у філософії, органічно поєднавши матеріа-лістич. теорію з діалектич. ідеєю розвитку і по­ширивши матеріалізм на сферу пізнання людсько­го суспільства. Домарксівські матеріалісти свої теорії не пов'язували з діалектикою і залишалися ідеалістами в галузі суспільних відносин, а до­марксівські діалектики ідею розвитку обмежува­ли сферою людської думки, відриваючи діалекти­ку від матеріального світу. К. Маркс і Ф. Енгельс рішуче подолали ідеалізм і метафізику своїх фі­лософських попередників і створили якісно нове, справді наук, філософське вчення. Осн. філософськими творами марксизму є праці «Тези про Фейєрбаха», «Злиденність філософії», «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг», <Діалек-тика природи», «Людвіг Фейєрбах і кінець кла­сичної німецької філософії» Ф. Енгельса, спільна праця К. Маркса і Ф. Енгельса «Німецька ідео­логія» та ін.

Марксизм принципово по-новому підійшов до розв'язання глобальних філософських і суспіль-но-політ. питань, поставлених розвитком науки і суспільної практики, і дав на них справді наук, відповіді. Він вперше дав єдино правильну від­повідь на осн. питання філософії, з'ясувавши його суть як проблеми відношення духу до при­роди, свідомості до буття. Первинність природи, буття — матеріального і вторинність духу, сві­домості - ідеального марксизм довів, виходячи з факту матеріальної єдності світу. Світ єдиний у своїй матеріальності, і матерія, існуючи в прос­торі, часі і вічному русі, в процесі свого розвитку породила життя і його найвищу форму — мислячу істоту, людську свідомість. Марксизм довів безпідставність усіх ідеалістич. концепцій, які пер­винним оголошують ідеальне відчуття, дух, свідомість, ідею, бога тощо.

Діалектичний матеріалізм містить і якісно нову теорію діалектики як науки про найзагальніші закони розвитку об'єктивного світу й відоб­раження їх у людській свідомості. К. Маркс і Ф. Енгельс, поєднавши матеріалістичну теорію з діалектич. методом, створили цілісну й глибоку концепцію розвитку, відкрили наявність заг. об'єктивних законів, що діють у природі, суспіль­стві і людському мисленні, основними з яких є за­кони переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей і заперечення запере­чення. Діалектико-матеріалістичне вчення про пізнання теж якісно відрізняється від усієї по­передньої гносеології. Марксистська гносеологія виходить з того, що процес пізнання є відображен­ням (хоча складним і суперечливим) дійсності в людській свідомості, і тому наші наук, знання про реальний світ мають об'єктивний зміст. Знан­ня перевіряються, уточнюються і розвиваються в процесі суспільної практики, завдяки чому складається все правильніша картина світу і за­конів його розвитку. Марксизмові належить істор. заслуга в з'ясуванні значення і ролі суспільної практики як джерела, основи, мети і критерія істинності пізнання. Марксизм вперше в історії подолав споглядальність філософії, нерозривно з'єднав теорію з суспільною практикою. «Філосо­фи,— писав Маркс,— тільки по-різному пояс­нювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» (М аркс К. і Ен­гельс Ф. Твори, т. 3. с. 4). Тому марксизм, що формувався в практиці революц. боротьби, став могутньою зброєю не тільки пізнання, а й перетворення світу.

Істор. заслугою марксизму є створення історично­го матеріалізму як науки про закономірності і рушійні сили розвитку людського суспільства. Як відзначав В. І. Ленін, уже сама по собі ідея матеріалізму в соціології була геніальна ідея (див. Твори, т. 1, с. 117). Поширенням матеріа­лізму на сферу суспільних явищ К. Маркс і Ф. Енгельс усунули хиби попередніх істор. теорій. Домарксівські соціологи в кращому випадку роз­глядали лише ідейні мотиви діяльності людей і не аналізували причин появи цих мотивів, не ба­чили об'єктивних закономірностей розвитку су­спільних відносин і їхніх матеріальних коренів. Лишаючи поза увагою розвиток матеріального виробництва, вони не охоплювали дії мас населен­ня — осн. рушійної сили соціального розвитку, обмежуючись дослідженням ролі видатних осіб в історії. «Марксизм,— писав В. І. Ленін,— указав шлях до всеосяжного, всебічного вивчення процесу виникнення, розвитку і занепаду су­спільно-економічних формацій, розглядаючи су­купність всіх суперечливих тенденцій, зво­дячи їх до точно визначуваних умов життя і виробництва різних класів суспільства, усува­ючи суб'єктивізм і довільність у виборі окремих „провідних" ідей або в тлумаченні їх, розкриваю­чи к о р є н і без винятку всіх ідей і всіх різних тенденцій у стані матеріальних продуктивних сил» (Твори, т. 21, с. 38).

Осн. ідеї матеріалістич. розуміння історії вперше було викладено в спільній праці К. Маркса і Ф. Енгельса «Німецька ідеологія», а їхнє класич­не формулювання — в передмові «До критики по­літичної економії». З виходом «Капіталу», де на основі матеріалістич. розуміння історії дано наук, пояснення функціонування і розвитку капіта-лістич. суспільної формації, істор. матеріалізм, за висловом В. І. Леніна, став «синонімом суспільної науки» (Твори, т. 1, с. 120). Марксизм відкрив у способі виробництва матеріальних благ матеріальну основу суспільного життя і визначив закономірності його розвитку. Осн. ідея істор. матеріалізму — ідея про природно-істор. процес розвитку суспільно-економічних формацій. «В су­спільному виробництві свого життя,— писав К. Маркс,.— люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Су­купність цих виробничих відносин становить еко­номічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична над­будова і якому відповідають певні форми су­спільної свідомості. Спосіб виробництва мате­ріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили сус­пільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або що є тільки юридичним виразом останніх — з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Із зміною економічної осно­ви більш або менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові» (М аркс К. і Ен­гельс Ф. Твори, т. 13, с. 6—7). Підкреслюючи на противагу ідеалізмові матеріальну зумовле­ність суспільно-істор. процесу, марксизм на від­міну від вульгарного матеріалізму не заперечує і ролі ідей, політ, та ін. орг-цій, надбудови в ці­лому, надає величезного значення революц. теорії. Істор. матеріалізм озброює марксистсько-ленін­ські партії, всі революц. сили знанням об'єктив­них законів розвитку суспільства, ролі нар. мас як вирішальної сили у реалізації законів історії, служить теоретич. знаряддям революц. перебудо­ви суспільства.

Економічне обгрунтування революц. боротьби і перемоги робітн. класу дано в марксистській політичній економії. Економічне вчення мар­ксизму викладено в таких працях, як «Капітал», «До критики політичної економії», «Наймана праця і капітал», «Теорії додаткової вартості», «Злиденність філософії», «Критика Готської програми* К. Маркса, «Анти-Дюрінг», «Лохо-дження сім'ї, приватної власності і держави* Ф. Енгельса та ін. Наріжним каменем економіч. вчення марксизму є теорія додаткової вартості. К. Маркс у «Капіталі» показав, що «на службі у капіталіста робітник не тільки відтворює вартість своєї оплаченої капіталістом робочої сили, але зверх того виробляє ще додаткову вар­тість, яка спершу привласнюється капіталіс­том^ далі за певними економічними законами роз­поділяється серед всього класу капіталістів в ціло­му і утворює те джерело, з якого виникає земельна рента, прибуток, нагромадження капіталу,— сло­вом всі ті багатства, які споживаються або нагро маджуються нетрудящими класами» (М а р к с К. і Енгельс Ф. Твори, т. 19 с. 113). Теорія додаткової вартості розкриває механізм капіта-лістич. експлуатації, виявляє найглибшу основу класового антагонізму між пролетаріатом і бур­жуазією.

Аналізуючи економіч. закони розвитку бурж. суспільства, К. Маркс і Ф. Енгельс особливу ува­гу звертали на наук, обгрунтування неминучої загибелі капіталізму, заміни його вищим суспіль­ним ладом — соціалізмом. З марксистської еко­номіч. теорії безпосередньо випливає висновок про неминучість соціалістич. революції. Властиве капіталістич. ладу загострення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відноси­нами, між суспільним характером виробництва і приватновласницьким присвоєнням його резуль­татів загострює всі суперечності капіталізму і є об'єктивною передумовою соціалістич. револю­ції. Економ, вчення марксизму в поєднанні з діа-лектико-матеріалістич. філософією є теоретич. основою наукового комунізму — теорії і програми революц. робітн. руху, вчення про закономірності революц. переходу від капіталізму до комунізму, шляхи і методи побудови комуністич. суспіль­ства. Осн. ідея наук, комунізму — ідея істор. неминучості комуністич. перебудови суспільства. Гол. працями основоположників марксизму з пи­тань наук, комунізму є «Маніфест Комуністичної партії» і «Німецька ідеологія» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Капітал», «Громадянська війна у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бона-парта», «Критика Готської програми» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса та ін. Важливе місце в теорії наук, комунізму займає вчення про диктатуру пролетаріату, класи і класову боротьбу. К. Маркс відзначав, що те нове, яке він вніс у розуміння класової боротьби, зводиться до того: «1) що існування к л а -с і в зв'язане тільки зпевними історич-і а з а м и розвитку вироб­ництва, 2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату, 3) що ця диктатура сама є тільки перехід до знищення всяких класів і до су­спільства без класів» (М а р к с К. і Енгельс Ф. Твори, т. 28, с. 400). Осново­положники наук, комунізму не лише обгрунту­вали всесвітньо-істор. місію робітн. класу як со­ціальної сили, покликаної повалити капіталізм і побудувати комуністич. суспільство, а й визна­чили найважливіші принципи стратегії і тактики класової боротьби пролетаріату. На всіх етапах революц. руху вони вважали за необхідне забез­печити здійснення керівної ролі робітн. класу на чолі з його політ, партією в усьому визвольно­му русі, поєднання боротьби за кінцеву мету руху з розв'язанням найближчих економіч. і політ, завдань робітн. класу, встановлення міцного сою­зу пролетаріату з широкими верствами трудящих і насамперед з селянством, з'єднання класового руху пролетаріату з підтримкою боротьби за демо-кратич. свободи, за нац. визволення пригнобле­них народів, вірність пролетарському інтернаціо­налізму, вірність принципам наук, комунізму і гнучкість тактики. Марксизм розкрив взаємо­зв'язок класової боротьби трудящих з боротьбою за мир, проти загарбницьких воєн, мілітаризму. Засновники наук, комунізму підкреслювали, щоміжнар. принципом нового суспільства «буде — м и р, бо у кожного народу буде один і той са­мий володар — п р а ц яі» (М арксК. і Ен­гельс Ф. Твори, т. 17, с. 7). К. Маркс і Ф. Енгельс розробили теорію соціа­лістичної революції як єдино можливого засобу завоювання пролетаріатом політ, влади і органі­зації будівництва комуністич. суспільства, об­грунтували ідеї про різноманітність форм здій­снення соціалістич. революції, про стадії ста­новлення нового суспільства: про соціалізм як перехідний період від капіталізму до комунізму, про комунізм. Істор. заслугою К. Маркса і Ф. Енгельса є обгрунтування необхідності класової організації пролетаріату, розробка основ стратегії, тактики і організаційної бу­дови революц. партії робітн. класу, яку вони справедливо вважали найвищою формою класо-

вої орг-ції і керівною силою пролетаріату. Зарод­ком пролетарської партії був створений К. Марк­сом і Ф. Енгельсом Союз комуністів — перша міжнар. комуністич. орг-ція. Лозунгом усього міжнар. комуністич. і робітн. руху вони проголо­сили принцип класової єдності: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!к К. Маркс і Ф. Енгельс з'єд­нали революц. теорію з робітн. рухом. «Доктрина Маркса,— писав В. І. Ленін,— зв'язала в одно нерозривне ціле теорію і практику класової бо­ротьби» (Твори, т. 12, с. 83). Своєю практичною революц. діяльністю основоположники марксизму сприяли переходу робітн. руху від стихійності до свідомої боротьби. Видатним досягненням була ді­яльність створеного ними 1864 Міжнародного То­вариства Робітників — Інтернаціоналу 1-го, який ідейно підготував робітн. клас до першої в історії людства спроби створення пролетарської д-ви — Паризької комуни 1871. В останній чверті 19 ст. марксизм став панівною течією в міжнар. робітн. русі, в більшості капіталістич. країн створювали­ся масові політ, партії пролетаріату. Ідеї марк­сизму, оволодівши масами, стали великою мате­ріальною силою.

Марксизм як справжня наука, як творче рево­люц. вчення формувався і завойовував маси в не­примиренній ідеологіч. боротьбі проти бурж. тео­ретиків та опортунізму в робітн. русі. Дальший творчий розвиток марксизму в нових істор. умовах пов'язаний з теоретичною і практич­ною діяльністю В. І. Леніна і створеної ним Кому­ністич. партії. Ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму і пролет. революцій, епохи краху колоніалізму і перемоги нац.-визвольних рухів, епохи переходу людства від капіталізму до со­ціалізму і будівництва комуністич. суспільства. В. 1. Ленін підніс марксизм на новий, вищий ступінь на основі творчого узагальнення всього досвіду світового визвольного руху і наук, знань, нагромаджених після К. Маркса і Ф. Енгельса, збагатив і конкретизував всі складові частини марксизму — філософію, політ, економію і наук, комунізм. Ленінський етап у розвитку марксист­ської філософії пов'язаний з працями В. І. Лені­на Матеріалізм і емпіріокритицизму, «Філо­софські зошити», «Про значення войовничого ма­теріалізму», «Що таке ,,друзі народу" і як вони воюють проти соиіал-демократів?», «Що роби­ти?* та ін.

К. Маркс і Ф. Енгельс, створюючи діалектико-матеріалістичну філософію, гол. завданням ста­вили розробку питань матеріалістич. діалектики і матеріалістич. розуміння історії, оскільки їм доводилось утверджувати свої погляди, долаючи метафізичний матеріалізм та ідеалістичний підхід до соціальних явищ. В епоху В. І. Леніна на пер­ший план у філософії марксизму вийшли пробле­ми пізнання, бо революція в природознавстві, яка відбувалася в кін. 19 — на поч. 20 ст., гостро ставила проблеми гносеології, і саме в цій галузі бурж. філософи почали свої атаки на марксизм. Спекулюючи на складностях процесу пізнання, на ще не розв'язаних проблемах науки і користую­чись ідеалістич. хитаннями частини природо­дослідників, які не зрозуміли революції в приро­дознавстві і ломку традиційних уявлень про бу­дову і фіз. властивості матерії сприйняли як крах матеріалізму взагалі, бурж. філософи-ідеалісти оголосили матеріалізм спростованим. В Росії частина соціал-демократів, яка після поразки ре­волюції 1905—07 стала на шлях ідейного розброду, під впливом бурж. ідеології намагалася підмі­нити діалектич. матеріалізм махізмом, неокан-тіанством тощо. В. І. Ленін відстояв і розвинув теоретичні основи марксистської партії, викрив ревізіоністів і бурж. фальсифікаторів марксизму. Він показав класові й гносеологічні корені махізму і т. з. «фізичного» ідеалізму, проаналізував суть і причини кризи в природознавстві і переконливо довів, що новітня наука, яка виникла внаслідок революції в природознавстві, не тільки не спро­стовує, а, навпаки, підтверджує, збагачує і сама -«народжує» діалектико-матеріалістичне світо­розуміння.

Великим вкладом В. 1. Леніна в розвиток мар­ксистської філософії є дальша розробка осн. пи­тання філософії і визначення поняття матерії. ■«Матерія,— писав В. І. Ленін,— є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими від­чуттями, існуючи незалежно від них» (Твори, т. 14, с. 112). В. І. Ленін показав, що єдиною влас­тивістю матерії, з якою пов'язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об'єктивною реаль­ністю. В. І. Ленін збагатив також матеріалістичне розуміння осн. форм буття матерії — руху, прос­тору і часу, розкрив осн. риси, всезагальні, фун­даментальні властивості матерії — відображення і невичерпність, безконечність вглиб. Його поло­ження про невичерпність матерії стало заг. прин­ципом природничонаук. пізнання. В. І. Леніну належать всебічна розробка марксистської теорії пізнання як теорії відображення в свідомості людини об'єктивно існуючого світу, глибокий аналіз діалектики процесу пізнання. В працях В. І. Леніна знайшли дальшу розробку також осн. закони і категорії матеріалістич. діалектики. Теорію істор. матеріалізму В. І. Ленін розробляв у тісному зв'язку з практикою революц. боротьби, соціалістич. будівництва і боротьби проти опорту­ністів і ревізіоністів. Він всебічно дослідив діа­лектику суспільного розвитку, розвинув далі осн. принципи, закони і категорії істор. матеріаліз­му, збагатив марксистське вчення про суспіль­но-економічні формації, про взаємодію еко­номіки і політики, про роль ідеології в суспільному розвитку, про співвідношення су­спільного буття і суспільної свідомості, об'єктив­них і суб'єктивних факторів історії, істор. необ­хідності і свідомої діяльності людей, про роль в історії нар. мас, політ, партій і видатних осіб. Величезний вклад вніс В. І. Ленін у розвиток марксистської політ, економії. В праці «Імперіа­лізм, як найвища стадія капіталізму» він роз­робив учення про імперіалізм як найвищу стадію капіталізму, докладно проаналізував його еко-номіч. і політ, сутність, закони і тенденції розвит­ку, зробив висновок, що велика концентрація виробництва в умовах держ.-монополістич. капі­талізму створює матеріальні передумови соціа­лізму, а загострення соціальних суперечностей в епоху імперіалізму ставить на порядок ден­ний соціалістич. революцію, визначив імперіалізм як переддень соціалістич. революції. В. І. Ленін відкрив закон нерівномірності еконо-міч. і політ, розвитку капіталістич. країн в умо­вах імперіалізму, зробивши з цього геніальний висновок, що революц. ситуація, а, значить, і можливість пролет. революції і будівництва соціалізму не обов'язково мають виникнути в най­розвинутіших капіталістич. країнах і тим більше в усіх разом, а в тій з них, де найбільш загостри­лися соціальні суперечності. В. І. Ленін довів, що прорив ланцюга імперіалізму — пролет. ре­волюція — відбудеться саме в цій слабкій ланці, тобто в кількох або навіть одній, окремо взятій країні. Виходячи з цього, В. І. Ленін обгрунтував положення про різноманітність держ. форм дик­татури пролетаріату і темпів соціалістич. пере-

творень, про можливість мирного співіснування д-в з різним соціальним ладом. В. І. Ленін творчо розвинув і здійснив на практиці найважливіші ідеї наук, комунізму про соціаліс­тич. революцію, диктатуру пролетаріату, керівну роль робітн. класу і його авангарду — Комуніс-тич. партії — в усіх революц. перетвореннях, роз­робив осн. проблеми соціалістич. будівництва і переходу до комунізму, створив основи політ, економії соціалізму. Ленінське вчення про пере­ростання бурж.-демократич. революції в соціа­лістичну, розроблене на противагу догматич. схе­мам меншовиків, стало важливим надбанням творчого марксизму. І досі зразком тактики для всіх революц. сил є осн. положення цього вчення: про гегемонію пролетаріату в бурж.-демократич. революції, про революц.-демократичну диктатуру пролетаріату і селянства, про ставлення до ін. класів і партій, про тактику пролет. партії в пе­ріоди піднесення і спаду революції. Величезне значення для міжнар. революц. руху має розвиток В. І. Леніним марксистського вчен­ня про диктатуру пролетаріату. В працях «Дер­жава і революція*, «Про державу», «Пролетар­ська революція і ренегат Каутський» та ін., на­писаних у період підготовки і проведення Вели­кої Жовтн. соціалістич. революції та в перші роки соціалістич. будівництва, коли особливо актуаль­ним було питання про зміст і форми політ, влади пролетаріату, В. І. Ленін захистив від перекру­чень і уточнив стосовно до нових умов марксист­ське вчення про державу. На основі аналізу нових соціальних фактів він показав, що в перехідний період від капіталізму до соціалізму держ. влада має бути по суті лише диктатурою пролетаріату, форми якої можуть бути різноманітними. В Радах робітн. депутатів, які виникли в результаті істор. творчості пролетаріату Росії, В. І. Ленін відкрив новий тип д-ви, одну з форм диктатури пролета­ріату, яка в умовах рос. дійсності була єдино можливою і дійовою. Розкриваючи істор. значення Рад, В. І. Ленін вказував, що «якби народна творчість революційних класів не створила Рад, то пролетарська революція була б у Росії справою безнадійною» (Твори, т. 26, с. 77). В. І. Ленін всебічно розробив питання про характер і завдан­ня диктатури пролетаріату, в якій він вбачав гол. знаряддя побудови соціалізму. Створена В. І. Леніним Рад. д-ва на практиці показала себе могутнім інструментом розвитку соціаліс­тич. планового г-ва, формування соціалістич. ви­робничих відносин, соціалістич. культури і ви­ховання нової людини, знаряддям охорони громадських і особистих інтересів, нового пра­вопорядку, захисту соціалістич. завоювань і підтримки міжнар. революц. і нац.-визвольного рухів.

В. І. Ленін вчив, що пролет. демократія є новий тип і вища форма демократії, що диктатура про­летаріату в мільйон раз демократичніша від будь-якої бурж. демократії, бо вона означає демокра­тію для трудящих, тобто для величезної більшості населення, початок епохи справжнього народо­владдя. Досягнення реальних демократичних сво­бод В. І. Ленін пов'язував насамперед з ліквіда­цією експлуатації, політ., духовного і нац. гноб­лення. Політ, свободи — слова, преси, зборів тощо — він завжди тлумачив з класових, парт, позицій. В. І. Ленін розглядав їх як умови кла­сового єднання, згуртування мас для революц. боротьби і будівництва нового суспільства, під­креслюючи одночасно, що марксистське розумін­ня політ, свобод виключає «свободу» організації контрреволюц. сил і антикомуністич. пропаганди. В. І. Ленін розкрив соціальну основу диктатури пролетаріату, розробив принципи і структуру устрою і управління пролет. д-ви. В. І. Ленін докладно розробив ідею союзу робітн. класу з трудящим селянством та ін. верствами трудово­го народу як соціальної бази диктатури пролета­ріату. В працях «Розвиток капіталізму в Росії», «Аграрна програма соціал-демократії в першій російській революції 1905—1907 років», «Аграр­не питання і „критики Маркса"», «Про коопера­цію» та ін. дано теоретичне обгрунтування політи­ки партії в сел. питанні, показано необхідність зміцнення союзу робітн. класу з селянством на всіх етапах революції і соціалістич. будівництва. Керівною і спрямовуючою силою в системі дик­татури пролетаріату, підкреслював В. І. Ленін, є Комуністична партія, яка здійснює управління соціалістич. будівництвом через органи держ. влади і масові орг-ції трудящих, основними з яких є профспілки, що їх він називав школою комуніз­му. В. І. Ленін попереджав, що будь-які спроби ослабити керівну роль партії в суспільстві криють у собі розв'язування антисоціалістич. стихії, за­грозу реставрації капіталістич. ладу. В. І. Леніну належить розробка на основі узагальнення вели­чезного досвіду революц. руху стрункого вчення про пролет. партію нового типу (праці «Що ро­бити?», «Крок вперед, два кроки назад» та ін.). Згідно з ленінським вченням партія є авангард робітн. класу, його організований загін, найвища форма політ, орг-ції, покликана згуртувати ро­бітн. клас, ідейно озброїти його і очолити боротьбу за революц. перебудову суспільства. В. І. Ленін підкреслював, що без революц. теорії не може бути і революц. руху, що роль передового борця може виконати тільки партія, озброєна передо­вою теорією.

Велика Жовтнева соціалістична революція 1917, здійснена під безпосереднім керівництвом В. І. Ле­ніна, знаменувала початок нового етапу всесвіт­ньої історії — етапу переходу людства до кому­ністам, формації. В центрі уваги після перемоги Великого Жовтня стали теоретичні і практичні питання соціалістич. будівництва й перспектив розвитку світової революції. В працях «Чергові завдання Радянської влади», «Про „ліве" хлоп'я­цтво і про дрібнобуржуазність», «Великий почин», «Економіка і політика в епоху диктатури проле­таріату», «Про продовольчий податок», «Про коо­перацію», «Про нашу революцію», «Як нам реор­ганізувати Робсельінспекцію», «Краще менше, та краще» та ін. В. І. Ленін обгрунтував план побудови соціалістич. суспільства. Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав створення високорозвинутої соціалістич. індуст­рії як матеріальної бази соціалізму, переведення на соціалістичні рейки мільйонних мас дрібних товаровиробників шляхом колективізації сіль­ського господарства, а також здійснення культур­ної революції. В. І. Ленін розвинув далі мар­ксистське вчення про перехід від капіталізму до соціалізму, про дві фази комуністич. формації, їхні особливості і заг. закономірності, дав наук, розв'язання корінних проблем планування і управління соціалістич. економікою, обгрунтував значення наук.-тех. прогресу, зокрема електри­фікації, для створення нових продуктивних сил, визначив шляхи формування комуністич. став­лення до праці, переходу до здійснення принци­пів комуністич. розподілу благ, знищення класів і формування соціально однорідного суспільства, відмирання д-ви.

Величезна заслуга належить В. І. Леніну в до­слідженні національного питання, розробці і здійсненні національної програми КПРС, ос­новними принципами якої є право націй на

самовизначення і їх рівноправність, згуртуван­ня робітників і трудящих різних національностей у боротьбі за демократію і соціалізм, тісний політичний, військ, і госп. союз народів, що бу­дують соціалізм, забезпечення фактичної рівності націй шляхом всебічного розвитку їхньої еконо­міки і культури. В. І. Ленін підкреслював непри­миренність пролетарського інтернаціоналізму і бурж. націоналізму. В. І. Ленін був ініціатором створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік — багатонац. соціалістич. д-ви, що яв­ляє собою добровільний союз рівноправних і су­веренних республік, об'єднаних на принципах пролет. інтернаціоналізму, єдності економіч. і по­літ, організації суспільства, на спільності ідей­ного і культурного життя. В. І. Леніну належить геніальне передбачення розпаду світової капіта­лістич. системи через відпадіння від неї все нових і нових д-в у результаті здійснення соціалістич. і нац.-визвольних революцій і перетворення дик­татури пролетаріату з сили національної на ін­тернаціональну.

В. І. Ленін обгрунтував і розвинув далі мар­ксистську ідею про можливість некапіталістич. розвитку раніше відсталих народів, приділив ве­лику увагу проблемі нац.-визвольних революцій, гарантію успіху яких він вбачав у активній учас­ті трудящих мас у революц. боротьбі і будівни­цтві нового суспільства, в союзі робітн. класу з селянством, у розгортанні широкої демократії, в підтримці нац.-визвольної боротьби світовою системою соціалізму і міжнародним робітничим рухом.

Величезну увагу В. І. Ленін приділяв забезпечен­ню єдності і міжнар. згуртованості робітн. класу. «Капітал є сила міжнародна,— говорив він.— Щоб її перемогти, потрібен міжнародний союз робітників, міжнародне братерство їх» (Твори, т. ЗО, с. 263). З його ініціативи було засновано Комуністичний Інтернаціонал, який з'єднав у всесвітньому масштабі М.-л. і міжнар. робітн. рух. В. І. Леніну належить також геніальний прогноз про перетворення соціалізму на вирі­шальну суспільну силу істор. розвитку. Він вка­зував, що з появою соціалізму обличчя світу ви­значається протиборством «двох способів, двох формацій, двох господарств —• комуністичного і капіталістичного» (Твори, т. 31, с. 408). Істор. досвід підтвердив правильність створеного К. Марксом і Ф. Енгельсом і розвинутого далі В. І. Леніним революц. вчення М.-л., в якому органічно поєднано наук, об'єктивність і класову партійність, принципову оцінку суспільних явищ і процесів з позицій робітн. класу. З перемогою соціалістич. революції й побудовою соціалізму М.-л. перетворюється в ідеологію всього соціа­лістич. суспільства. У сучасну епоху він став для всіх революц. сил методологією революц. мислен­ня і революц. дії, прапором міжнар. комуністич. і робітн. руху, здобув всесвітньо-істор. перемогу. «Весь досвід світового соціалізму, робітничого і національно-визвольного руху,— говориться у Зверненні міжнародної Наради комуністичних і робітничих партій „Про 100-річчя з дня наро­дження Володимира Ілліча Леніна",— підтвер­див міжнародне значення марксистсько-ленін­ського вчення. Перемога соціалістичної револю­ції в групі країн, виникнення світової системи соціалізму, завоювання робітничого руху в краї­нах капіталу, вихід на арену самостійної суспіль­но-політичної діяльності народів колишніх ко­лоній і напівколоній, небачене піднесення антиімперіалістичної боротьби — все це доводить історичну правоту ленінізму, який виражає корінні потреби сучасної епохи» (Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. До­кументи і матеріали. К., 1969, с. 299). В наш час комуністичні і робітн. партії втілюють у життя і творчо розвивають марксистсько-ленін­ське вчення на основі будівництва соціалізму і комунізму та боротьби проти капіталізму і ім­періалізму. Величезний внесок у дальший розвиток М.-л. належить КПРС. Ведучи непримиренну боротьбу проти правого і «лівого» ревізіонізму, вона постійно дбає про творчу розробку революц. теорії, про розвиток усіх складових частин мар­ксистсько-ленінського вчення — філософії, політ, економії, наук, комунізму. Важливими докумен­тами творчого М.-л. є істор. рішення XX (1956), XXI (1959), XXII (1961), XXIII (1966) і XXIV (1971) з'їздів КПРС, документи міжнар. Нарад представників комуністич. і робітн. партій (1957, 1960, 1969), Тези ЦК КПРС до 150-річчя з дня народження К. Маркса і 100-річчя з дня наро­дження В. І. Леніна та ін. теоретичні і політ, до­кументи КПРС і міжнар. комуністич. руху. Теоретич. аналіз, обгрунтоване визначення осн. змісту і характеру сучас. епохи — видатне наук, надбання нинішнього етапу розвитку М.-л. У тео­ретич. документах КПРС і міжнар. комуністич. руху глибоко розкрито суть і закономірності сві­тового революційного процесу, визначено осн.його сили, якими є народи, що будують соціалізм і ко­мунізм, робітн.клас капіталістич. країн,що очолює боротьбу нар. мас проти влади монополій, нац.-визвольний рух пригноблених народів і народів країн, що розвиваються. На основі аналізу сучас. суспільного розвитку М.-л. показує, що соціальні революції були і залишаються об'єктивним за­коном розвитку класово-антагоністич. суспіль­ства. Хоча кожна революція має свої особливості, породжені своєрідністю істор., нац. умов, специ­фікою розстановки і співвідношення класових сил, шлях будь-якого народу до соціалізму ле­жить тільки через революц. руйнування капіта­лістич. ладу і експлуататорських відносин вза­галі.

КПРС і братні партії збагатили і конкретизували стосовно до сучас. умов марксистсько-ленінське вчення про соціалістич. революцію, що характе­ризується як справа всіх трудящих, здійснювана народом при провідній ролі робітн. класу — осн. рушійної сили соціалістич. революції. Керівним ядром робітн. класу є комуністич. партія, яка ви­конує велике завдання організації мас, забезпе­чує єдність волі і згуртованість їхніх дій. Міжнар. солідарність робітн. класу всіх країн з нац.-визвольним рухом проголошена непоруш­ним законом сучас. революц. боротьби, яка роз­вивається під лозунгом «Пролетарі всіх країн і пригноблені народи, єднайтеся!». Аналізуючи розмах і зміст сучас. класової бороть­би, КПРС і братні партії розкрили тісний зв'я­зок боротьби за соціалізм з боротьбою за демо­кратію, переплетення демократич. і соціалістич. завдань, визначили боротьбу за мир, демократію, нац. незалежність, соціалізм як нерозривні ланки єдиного процесу. Виходячи з ленінської думки про те, що особливості в розвитку країн соціаліз­му «можуть стосуватися тільки не найголовнішо­го» (Твори, т. ЗО, с. 88), КПРС і братні партії з'ясували ряд закономірностей, що характеризу­ють шлях до соціалізму і соціалістич. лад у будь-якій країні. Шлях усіх країн до соціалізму має такі найважливіші спільні віхи, як соціалістич. революція в тій чи іншій формі, злам старої держ. машини, встановлення тієї чи іншої форми диктатури пролетаріату, що вступив у союз з ін. верствами трудящих, ліквідація експлуататор­ських класів; усуспільнення засобів виробництва і утвердження соціалістич. вироби, та ін. суспіль­них відносин; культурна революція. З досвіду розвитку соціалістич. країн визначено осн. риси вже побудованого соціалізму: влада трудящих при авангардній ролі робітн. класу і керівництві суспільним розвитком з боку марксистсько-ленін­ської партії, суспільна власність на засоби ви­робництва і на її основі — плановий розвиток усього нар. г-ва на вищому тех. рівні в інтересах всього народу, здійснення принципу «від кожно­го — по здібностях, кожному — по його праці», виховання всього народу в дусі ідеології наук, комунізму, здійснення принципів пролетарського, соціалістич. інтернаціоналізму в зовн. політиці. Розвиток і зміцнення світової системи соціалізму, вчать КПРС і братні партії, є найцінніший внесок народів соціалістич. країн у заг. революц. справу комуністів і в антиімперіалістичну боротьбу нар. мас усього світу. Перед лицем запеклої боротьби імперіалізму проти світової системи соціалізму міжнар. Нарада братніх партій (1969) висунула надзвичайно важливе положення: «Захист со­ціалізму — інтернаціональний обов'язок кому­ністів» (Міжнародна Нарада комуністичних і ро­бітничих партій. Документи і матеріали. К., 1969, с. 273).

Справжня рівноправність, взаємне поважання суверенітету поєднуються у відносинах країн сві­тової системи соціалізму з товариською взаємо­допомогою, соціалістич. солідарністю, з спільною боротьбою за спільні цілі та ідеали. Нарада брат­ніх партій підкреслила, що такі відносини між країнами соціалізму виникають не автоматично, що для їхнього створення і розвитку, для подо­лання певних складностей і суперечностей, що ча­сом мають місце в цій справі, потрібна принципо­ва інтернаціоналістська політика соціалістич. дер­жав, їхніх правлячих партій. Нарада звернула увагу на те, що відхід від соціалістич. інтернаціо­налізму, заміна його націоналізмом, шовінізмом не мають нічого спільного з М.-л., завдають шко­ди інтересам світової системи соціалізму в цілому, інтересам революц. процесу в усьому світі. Визнаним надбанням М.-л. є розробка КПРС науково обгрунтованого плану побудови комуніс­тич. суспільства, визначення осн. завдань і умов поступового переростання соціалізму в комунізм, створення матеріально-технічної бази комунізму, формування комуністич. суспільних відносин і виховання нової людини.

Гол. зусилля КПРС спрямовує на створення матеріально-тех. бази комунізму шляхом дальшо­го могутнього піднесення продуктивних сил на основі використання досягнень сучас. науково-технічної революції, механізації та автоматизації виробництва, невпинного підвищення його еко-иоміч. ефективності. Партія добивається найефек­тивнішого використання економіч. законів соціа­лізму в справі побудови комунізму. В рішеннях ХХЙ і наступних з'їздів КПРС обгрунтовано необхідність і визначено шляхи піднесення с.-г. вироби, до рівня індустріального вироби., підви­щення рівня усуспільнення колгоспного вироби., зближення колгоспно-кооперативної форми влас­ності з загальнонародною і подолання на цій основі соціальпо-економіч., культурно-побутових відмінностей між містом і селом, між індустріаль­ною і с.-г. працею. КПРС накреслила і здійснює програму стирання істотних відмінностей між розумовою і фіз. працею на основі широкого роз­витку нар. освіти, підвищення культ.-тех. рівня трудящих, застосування досягнень наук.-тех. про­гресу. Найважливішою складовою частиною про­грами комуністич. будівництва є дальше підви­щення матеріального і культурного рівня життя трудящих, що становить необхідну передумову розвитку людських здібностей і розквіту особи як найвищої цінності.

В процесі комуністич. будівництва КПРС перед­бачає вдосконалення всієї системи суспільних відносин соціалістич. суспільства. Значна увага приділяється дальшому вдосконаленню економіч. відносин, методів і форм керівництва г-вом. Одночасно з вирішенням економіч. завдань ко­муністич. будівництва успішно розв'язуються і соціально-політ. завдання. В процесі комуністич. будівництва держ. і кооперативно-колгоспна влас­ність розвивається в напрямі створення єдиної комуністич. власності, а класова структура су­спільства — в напрямі до соціальної однорідності; відбуваються й підвищення економіч. і культ, рівня життя всіх народів СРСР, дальший роз­квіт і зближення соціалістич. націй, розширення їхнього взаємного спілкування, взаємозбагачен­ня культур.

У рішеннях XX—XXIV з'їздів партії знайшло свій дальший розвиток марксистсько-ленінське вчення про диктатуру пролетаріату, соціалістич­ну державність і демократію, про розвиток наро­довладдя. В процесі комуністич. будівництва до управління суспільством залучаються дедалі ширші маси трудящих. З повною, остаточною перемогою соціалізму держава диктатури проле­таріату стає політ, організацією всього народу при керівній ролі робітн. класу. Вона збережеться до повної перемоги комунізму на всій землі, оскільки матиме своїм завданням організовувати будівництво комунізму, підтримувати нормальні міжнар. відносини, забезпечувати соціалістич. правопорядок всередині країни і гарантувати її безпеку ззовні.

Зростання обсягу і складності завдань комуністич. будівництва зумовлює підвищення ролі КПРС як спрямовуючої і керівної сили рад. суспільства, організатора і політ, вождя всього рад. народу. Великого значення в розв'язанні всіх завдань комуністич. будівництва КПРС надає марксист­сько-ленінській ідеології. Партія постійно дбає про органічне поєднання госп.-політ, та ідейно-виховної роботи, приділяє велику увагу теоре­тичному осмисленню практичної діяльності, міц­ному засвоєнню всіма комуністами основ комуніс­тич. ідеології, вдосконаленню системи політ, освіти. Законом життя і діяльності партії є ленін­ські принципи, основними з яких є принципи де­мократичного централізму, колективності керів­ництва, особистої відповідальності керівника за доручену ділянку роботи, підвищення активності комуністів у виробленні і здійсненні політики партії, розвитку критики і самокритики. Партія суворо засудила культ особи, який призводив до порушень ленінських норм парт, і держ. життя, соціалістич. законності і демократії, рішуче від­кинула суб'єктивізм, який підміняв наук, підхід до явищ суспільного життя необгрунтованими оцінками і вольовими рішеннями. КПРС і братні марксистсько-ленінські партії ве­дуть непримиренну боротьбу проти всіх форм бурж. ідеології і особливо проти гол. ідейно-політ. знаряддя імперіалізму — антикомунізму, під прапором якого об'єднались всі вороги соціаль­ного прогресу: пром.-фін. олігархія і вояччина, фашисти і реакційні клерикали. З метою боротьби проти комунізму імперіалісти створили мережу спец, орг-цій і установ. У багатьох капіталістич. країнах існують «наук.-дослідні» ін-ти і центри, де т. з. «марксологи», «ленінологи», «радянологи» і т. п. розробляють наклепи на М.-л., на соціаліс-гич. країни, на комуністич. і робітн. партії. Прак-ті,пп.пппіт іяргшпгіч та психологічна Форми

антикомунізму тісно пов'язані між собою й під­порядковані одній меті — дискредитувати теорію і практику М.-л., підготувати грунт для реставра­ції капіталізму в соціалістич. країнах, перешко­дити поширенню ідей М.-л. серед трудящих ка­піталістич. країн, розкласти комунізм зсередини, нейтралізувати його ідеологічно. З цією метою широко пропагується, зокрема, необхідність мно­жинності ідеологій, «деідеологізації» марксиз­му. Ці «теорії» часто беруть на озброєння і опор­туністично-ревізіоністські елементи, твердячи про можливість мирного співіснування ідеологій. М.-л. відкидає опортуністичну тезу про мирне співіснування в галузі ідеології, неухильно дбає про збереження ідейної чистоти революц. теорії. Міжнар. комуністич. рух розвивається в боротьбі проти реформізму, всіх видів опортунізму та ревізіонізму, які означають політ, капітуляцію перед класовим ворогом, відступ з пролет. позицій, підміну марксизму бурж. і дрібнобурж. концеп­ціями. М.-л. відкидає також догматизм і сектант­ство, які ведуть до відриву партії від мас, до роз­колу міжнар. комуністич. руху, утруднюють роз­виток марксистсько-ленінської теорії і зміцнення єдності всіх революц. сил.

Марксистсько-ленінське вчення являє собою наук, основу керівництва будівництвом соціалізму і ко­мунізму, ідейну підвалину і прапор боротьби міжнар. комуністич. руху, всієї боротьби за со­ціальне і нац. визволення.

Комуністич. партія Рад. Союзу, підкреслив Ге­неральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв у Звітній доповіді Центрального Комітету КПРС XXIV з'їздові партії, «неухильно керується марксистсько-ленінською наукою, найпередові-шою, найреволюційнішою наукою сучасності, ро­бить усе для її дальшого розвитку. Теоретичне осмислення явищ суспільного життя, його голов­них тенденцій, дає партії змогу передбачати хід суспільних процесів, виробляти вірний політич­ний курс, уникати помилок і суб'єктивістських рішень» (Брежнєв Л. І. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXIV з'їздові Ко­муністичної партії Радянського Союзу. К., 1971, с. 115).

М.-л. довів свою життєвість на всіх етапах класо­вої боротьби робітн. класу, здобув великі перемо­ги в минулі і сучасну епохи. Він став не тільки теорією і програмою світового комуністич. і ро­бітн. руху, але й прапором соціального прогресу всього людства. Істор. перемоги М.-л. здобув у непримиренній боротьбі з відвертими і прихо­ваними ідейними ворогами. Ідеологи буржуазії твердять про застарілість марксистської теорії, непридатність її для зх. цивілізації, відмирання. Ревізіоністи і опортуністи в робітн. русі намагали­ся й намагаються підмінити марксизм бурж. ідео­логією або дрібнобурж. націоналізмом. Але М.-л., будучи об'єктивно вірним відображенням дійс­ності, методом її пізнання і революц. перетворен­ня, йде в ногу з життям, здобуває все нових при­хильників, розвивається і збагачується відповід­но до наук, прогресу й соціальної практики тру­дящих мас.

ИСТОРИЗМ, принцип подхода к действительности как изменяющейся во вре­мени, развивающейся. Принцип И. первоначально был выдвинут и разрабаты­вался в филос. системах Дж. Вико, Воль­тера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дидро, Г. Фихте, Г. Гегеля, А. Сен-Симона, А. И. Гер­цена. В 18 и 1-й пол. 19 вв. его развитие шло в форме философии истории, к-рая возникла в борьбе с бессодержательным эмпиризмом историч. науки средневе­ковья и провиденциализмом теологии. Философия истории просветителей 18 в. рассматривала человеческое общество как часть природы; заимствуя из естество­знания понятие причинности, она выдви­нула идею «естественных законов» исто­рии, единства историч. процесса (И. Гер-дер), разработала теорию прогресса как движения от низшего к высшему (франц. материалисты) и т. д. Взгляд на историю общества как на внутренне закономерный, необходимый процесс развивали предста­вители нем. классич. идеализма. Однако и они привносили эту необходимость в историю извне, из области философии. Высшим этапом развития принципа до­марксистского И. была философия Геге­ля; по словам Ф. Энгельса, «он первый пытался показать развитие, внутреннюю связь истории...» (М а р к с К. и Эн­гельс Ф., Соч., 2 изд., т. 13, с. 496). Огромную роль в утверждении прин­ципа И. сыграли успехи конкретных наук — науки об обществе (напр., А. Бар-нав, франц. историки периода Рестав­рации) и естествознания (И. Кант, Ч. Лайель, Ч. Дарвин). Принципу И. до К. Маркса было чуждо понимание развития как борьбы внутр. противоре­чий, что приводило к господству эволю­ционизма.

Осн. смысл философско-историч. кон­цепций неокантианства (Г. Риккерт, В. Виндельбанд), крочеанства (Б. Кро­не), философии жизни (В. Дильтей), экзистенциализма (К. Ясперс), прагма­тизма, неопозитивизма (К. Поппер), неогегельянства, а также теорий после­дователей этих концепций в сфере кон­кретных наук — т. н. «исторической школы» в политич. экономии, «позитив­ной школы» в истории и др., состоит как раз в отрицании возможности подхода к объективной действительности с точки зрения раскрытия закономерного про­цесса её развития, в подмене принципа И. релятивизмом. Ограниченно пони­мают И. представители и тех бурж. кон­цепций истории, к-рые сводят процесс развития к чередованию одних и тех же «циклов» (А. Тойнби), к серии не свя­занных друг с другом «стадий роста» (У. Ростоу) и т. д.

Последовательно принцип И. был раз­работан К. Марксом, Ф. Энгельсом и В. И. Лениным. Выражая сущность марк­систского понимания этого принципа, В. И. Ленин писал: «...Не забывать ос­новной исторической связи, смотреть на каждый вопрос с точки зрения того, как известное явление в истории возник­ло, какие главные этапы в своем раз­витии это явление проходило, и с точки зрения этого его развития смотреть, чем данная вещь стала теперь» (Поли. собр. соч., 5 изд., т. 39, с. 67). Отличит, черта марксистского И. состоит в том, что он распространяется на все сферы существо­вания объективной действительности — природу, общество и мышление. «Мы знаем только одну единственную науку,— писали К. Маркс и Ф. Энгельс,— науку истории. Историю можно рассматривать с двух сторон, ее можно разделить на историю природы и историю людей. Однако обе эти стороны неразрывно свя­заны; до тех пор, пока существуют люди, история природы и история людей взаим­но обусловливают друг друга» (Соч., 2 изд., т. 3, с. 16, прим.).

Марксистский И. исходит не просто из движения объективного мира, не про­сто из его изменяемости во времени, но именно из его развития. Такой подход означает, что объект должен рассматри­ваться, во-первых, с точки зрения его внутр. структуры, причём не как ме-ханич. множество отд. элементов, связей, зависимостей, а как органич. совокуп­ность этих структурных составляющих, как внутренне связанное и функциони­рующее целое, как система; во-вторых, с точки зрения процесса, т. е. следующих друг за другом во времени совокупности историч. связей и зависимостей его внутр. составляющих; в-третьих, с точки зрения выявления и фиксирования качеств, из­менений в его структуре в целом; нако­нец, с точки зрения раскрытия законо­мерностей его развития, законов перехо­да от одного исторического состояния объекта, характеризующегося одной структурой, к другому историческому состоянию, характеризующемуся другой структурой.

В соответствии с принципом И., раз­работанным марксистско-ленинской фи­лософией, процессы развития объектив­ного мира должны рассматриваться в том виде, в к-ром они протекали в дейст­вительности. Иными словами, марксист­ский И. совпадает с высшей науч. объек­тивностью, исключает искажения дейст­вительной истории, допускаемые бурж. наукой, архаизацию настоящего и модер­низацию прошлого. Любое явление, лю­бой предмет могут быть поняты и пра­вильно оценены лишь при условии рас­смотрения их в конкретных историч. условиях и связях. «Весь дух марксиз­ма,— писал В. И. Ленин,— вся его си­стема требует, чтобы каждое положение рассматривалось лишь (а) исторически; (Р) лишь в связи с другими; (у) лишь в связи с конкретным опытом истории» (Поли. собр. соч., 5 изд., т. 49, с. 329). Для совр. науки — естественной (био­логия) и социальной (социология, антро­пология, лингвистика, этнография), рав­но как и для филос. и логико-методоло-гич. осмысления процессов, происходя­щих в совр. науч. знании, характерны дальнейшее развитие принципа И., его сближение с др. принципами и прежде всего такими, как структурно-функцио­нальный и системный подходы, обогаще­ние его содержания элементами указан­ных принципов и методов.

Б. А. Грушин.