Історіософія й методологія історії в.Антоновича

В епоху романтизму в європейській історичній думці значного поширення набула філософія історії. За твердженням Бенедетто Кроче, тогочасна філософія історії - це "всі трансцендентні концепції історії, оскільки вони віддаляють факт від ідей, події від пояснення, дію від мети, світ від Бога".¹ Особливу популярність філософія історії отримала серед істориків тих народів, що знаходилися в менш привілейованих умовах політичного і культурного життя, ніж провідні європейські нації. У Польщі Цешковський в "Отче наш" доводив першість слов'ян, і насамперед поляків, в історичному минулому та майбутньому, а Джоберті на основі філософсько-апріорних узагальнень пророкував велику долю італійців. Перші кроки в цьому відношенні в 40-х роках XIX століття зробила й українська історико-національна думка. У "Книзі буття українського народу" М.Костомаров у містично-релігійній формі прагнув дати осмислення українського історичного процесу з метою довести, що "Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім",² однак це були лише ескізи до вироблення загальних положень щодо національного буття. Тому в українській історіографії превалює думка, що до М.Грушевського, ніхто свідомо не ставив перед собою завдання всебічно охопити український історичний процес, створити генералізуючу історіософську картину його еволюції.³ Дійсно, за винятком невеликого за обсягом вступу до "Бесід про часи козацькі на Україні" і фрагменту лекційного курсу з антропології під назвою "Три типи народні", опублікованого в галицькій "Правді" О.Кониським, Антонович ніде в концентрованому виразі не викладає своїх суджень. Але, володіючи неабиякими синтетичними здібностями і будучи епігоном схильної до філософських спекуляцій лелевелівської історичної школи, Антонович ніколи не полишав бажання окреслити ідейний зміст національного історичного процесу. Антонович, за твердженням М.Грушевського, як ніхто з відомих йому істориків "мав нахил до синтезу".⁴ На заваді була лише слабкість української історико-політичної думки і відсутність належної наукової бази для того, щоб обґрунтувати на основі історичних паралелей осьові лінії національного буття в минулому і сьогоденні. Цю роздвоєність у творчості Антоновича відмітив і С.Томашівський. "Спеціальні синтетичні здібності, - констатує він, - повинні були довести Антоновича до того, щоб охоплювати широкі історичні горизонти, щоб давати широкі огляди історичного процесу, усього національного життя, щоб створити одноцільний образ історичної минувшини України, а тим часом він обертався без усталу в усяких обмеженнях і щодо часу, і щодо місця, а у кінці стає археологом-системпиком".⁵

Розкидані по численних працях, лекційних курсах спостереження Антоновича відносно ключових проблем національної історії все-таки дають можливість реконструювати історіософські засади його творчості і окреслити ідейну лінію осмислення ним історії України. На основі численних спостережень, думок, апріорних побудов, які звучать відверто в працях чи виражаються в контексті окремих епізодів української історії, можна зазначити, що створення генералізуючої історіософської системи, прилаштованої до українського історичного процесу, було для Антоновича лише питанням часу.

Як і виключна більшість видатних істориків XIX століття, Антонович поєднав у своїй філософії історії компоненти німецького ідеалістичного історизму, що сприймався крізь призму польської романтики, і французького раціоналізму та раннього позитивізму.⁶ Такий симбіоз привів Антоновича до елементів національного ідеалізму, введення в систему історичної концепції категорії духовних "вартостей", які він постійно прагне поєднати з методичними принципами об'єктивістської доктрини наукового пізнання, запозиченими в