Григорій грабянка і його літопис.

Літопис Григорія Граб’янки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII— початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Само­видця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва — досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєдную­ться характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачен­ня тих чи інших періодів життя України — і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Граб’янки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіо­графів. Найбільше Грабянка користувався літописом Са­мовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий і 674 р., довгий час служив свого роду підручником істо­рії і витримав близько ЗО видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских ко­ролів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поля­ка Самійла Твардовського «Громадянська війна», вида_: ною в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є прос­тим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вда лося встановити, що твір містить багато фактичних поми лок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літо­пис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літера­турну пам'ятку, а не як історичну, В ньому знайшли яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінан­ту того часу — риси барокко.

Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянки був чи не найпопулярнішим серед рукописної «козаць­кої» літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього ос­мислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо.; І хоч оригі­нал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків — на сьогодні, разом з ново­відкритими та реконструйованими, дослідники нарахо­вують їх понад 50.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказане ім'я автора твору, до того ж цей журнал швидко зробився бібліографічною рідкістю. Члени Київської Тимчасової комісії для розгля­ду давніх актів, готуючи в 1853 році до видання пам'ят­ку, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Грабянки в науковий обіг вперше. На жаль, видання 1854 року, за яким Р. Г. Іванченко і здійс­нив пропонований сьогодні читачеві переклад, виявилося останнім, твір до сьогодні не перевидавався.

Григорій Іванович Грабянка вчився у Киево-Моги-лянській колегії, володів принаймні кількома мовами — польською, латинською, німецькою. З 1686 р. він — на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р.— гадяцьким полковим суддею. Саме на цій посаді чи не найбільше виявилася неординарність постаті Григорія Грабянки. Мова йде перш за все про його стосунки з гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем. Милорадович був відомий сваволею, яку він чинив разом зі своїми поплічниками: постійними утисками простого народу, визискуванням козацтва, хабарництвом, здирством і навіть грабунками. З самого початку свого суддівства Грабянка різко ви­ступив проти полковникових утисків простого народу. Не бажав він миритися також і з несправедливим судочин­ством у гадяцькому полку, зокрема з втручанням Мило-радовича в полкове судочинство.

Діставши підтримку в населення, Григорій Грабянка звертався зі скаргами до генеральної старшини, але ос­тання не зважилася протистояти пихатому полковникові Милорадовичу, який був знайомий з самим Петром І. Грабянка і сам зазнавав постійних переслідувань з боку

визискувача та його поплічників, навіть вихід на вулицю був для нього зв'язаний з ризиком для життя. Хоч геть­ман і надіслав універсал, в якому радив полковникові бути коректнішим з полчанами, а передусім з Грабян-кою, переслідування тривали кілька років, припинилися ж тільки тоді, коли закінчився термін перебування Ми-гіорадовича на посаді гадяцького полковника. Як зазна­чав Микола Зеров, у цій ситуації Грабянка «постає перед нами як особистість дуже непересічна, наділена немалою часткою громадянської мужності, здатною кинути виклик безсоромному і сильному своєю відомістю царю сербину-полковнику Милорадовичу».

Стійкість, послідовність і чесність Грабянка виявив і в іншому епізоді: він брав участь у депутації представ­ників козацької старшини на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком до царя. Під Коломацькими чолобитними, що вимагали повернення козацтву старих прав і виборів, а не призначення гетьмана, підпис Грабянки — перший серед підписів гадяцького полку. Після передачі чолобит­них Грабянка, як і П. Полуботок та інші представники старшини, восени 1723 р. був ув'язнений до Петропавлів-ської фортеці, звідки його звільнили тільки після смер­ті Петра І — у лютому 1725 р. У цій історії Грабянка постає як один з найбільш послідовних і безкорисливих захисників автономії України в складі Росії і козацьких демократичних інститутів.

В 1730 р. Григорій Грабянка стає гадяцьким полков­ником. Документальні матеріали дають підстави твер­дити, що і на цій посаді він виявив себе справедливою, непримиримою до хабарництва і утисків простого наро­ду людиною. Загинув Грабянка близько 1737 р. під час кримського походу проти татар.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних інозем­них істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом зна­менитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираю­чись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корис­ливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спо­нукує його не залишати в попелі загиблими славетні ді­яння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдав­ніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поді­лити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у дру­гій, найбільш розлогій,— про саму війну, а в третій лі­тописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Гра­бянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи ней народ потомками першого сина Яфе-тового Гомера. Грабянка твердить, що козари розсели­лися по всій Європі, а лише згодом були завойовані ін­шими народами. За цією версією, європейською прабать­ківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх пред­ками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельниць­кого. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київ­ською Руссю, Грабянка оповідає, як _на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому пов­стали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмель­ницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинає­ться друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козаць­ких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жов­тими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Зба­раж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабян­ка не обмежується описами битв,— перед читачем у дру­гій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Ро­сією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина най­більш напружена й патетична. В третій частині Грабян­ка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмель­ницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних запи­сів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяж­ною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні за­слуги— визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єд­нання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від при­роди розумний і в науці мови латинської вправний». В уста Хмельницького Граб’янка вкладає велику кількість Промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана - до реєстрових козаків із закликом переходити на бік по­всталих та інші його промови побудовані за всіма прави­лами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Граб’янка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор ви­тримує посмертну характеристику Богдана в руслі тра­диційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Граб’янка — прихильник ав­тономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходя­чи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостя­ми. Всі постаті у Граб’янки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого. Ска­жімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і У справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий,вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкла­дає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказ­ного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цьо­го чоловіка сам бог народив на подив світові... ви ж — тупоголові — і цього не жалієте віддавати смерті!» Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького пол­ковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше по­жили, то могли б старого Хмельницького справи наслі­дувати». Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що ук­рав не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думка­ми лях», «ворог всеруський», «супостат і явний, зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».

Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а лі­тературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступ­ною для широкого загалу. В першу чергу він розрахо­вує на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Украї­ною автономії було нагадати про колишню козацьку сла­ву. В процесі виконання цього завдання літописець від­творив осіб і предмети не такими, якими вони були на­справді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно. І. Я. Франко вказував, що «Влас­не в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Велич-ка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболин-ський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здіб­не будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод-

ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція біль­ше літературна, аніж історична, була... головною заслу­гою козацьких літописів». У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія, що поступово стає одним з чинників у розвитку націо­нальної самосвідомості українського народу.

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучас­ну термінологію, назвати барокковим історичним рома­ном. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Ав­тор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні пе­рекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмель­ницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору ми зустрічаємо такі властиві для бароккових художніх тво­рів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використанням прийомів контрасту, смакування натураліс­тичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані мета­фори, нанизування епітетів і т. д.

Відповідно до свого завдання — звеличення Хмель­ницького і його доби — Граб’янка написав свій твір склад­ною, сильно стилізованою під церковнослов'янську укра­їнською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, ав­тор прагнув досягти високого, патетичного стилю розпо­віді, в яку все ж проникли народнорозмовні елементи. Важкий, риторичний стиль Грабянки, вживання архаїзо­ваного синтаксису і лексики значно утруднюють сприй­няття твору читачем кінця XX ст., і тому потребують до­несення у сучасних формах. Йдеться тут не про переклад з однієї мови на іншу, а про переклад з староукраїнської Мови на нову. Над перекладачем тут тяжить оригінал, Його не можна калькувати, залишаючи авторський поря­док слів у реченні чи ускладнену його побудову, а треба Знайти спосіб відтворити все за правилами сучасної гра-їіатики. Ці труднощі Р. Г. Іванченку вдалося подолати, його переклад, з максимальною точністю відтворюючи оригінал, разом з тим не є стилізованим і архаїзованим. Думається, що ця спроба Р. Г. Іванченка має викликати гостре зацікавлення у широкого читацького загалу.