Етика марксизму

Основоположники етики "практичного гуманізму" — К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895). їхнє етичне вчення нерозривно поєднане з соціально-політичним. Основні праці, що містять етичні ідеї, — це рання праця К. Маркса "Економічно-філософські рукописи 1844 року", а також написані спільно: "Маніфест комуністичної партії", "Німецька ідеологія", "Роз­виток соціалізму від утопії до науки" та ін. Основні ідеї етики марксизму пов´язані із суспільним життям. Розкриваючи за­кони становлення моралі в історії людства, вони бачать її на­слідком суспільно-історичного процесу, на відміну від представ­ників філософського раціоналізму та емпіризму кінця XVIII — першої половини XIX ст., що розглядали мораль як результат природно-історичного процесу. Здавалося б, поняття "природа людини" іманентне поняттю "суспільна людина", однак акцент на суспільності людини визначив розуміння її природи саме як суспільної. Моральність, як бачимо, розкрилася як здобуток людської історії. Джерела, що зумовлюють її становлення, — це суспільна людська діяльність.

Мораль розкрилася не як певна незмінна величина, а як яви­ще, що розвивається, змінюється і, зрештою, набуває в історич­ному поступі більш досконалих форм. Ф. Енгельс писав, що "уявлення про добро та зло так сильно змінювалися від народу до народу, від віку до віку, що часто прямо суперечили одне другому".

Були визначені чинники, що детермінують зміну уявлень Про цінності життя: це інтереси людей. Вирішальну роль відіграють матеріальні інтереси, або, інакше кажучи, соціально-класові, їм підпорядковуються політика, право, законодавство, релігія, мораль. Це не означає, що у середовищі панівних класів відсутні порядність, моральна доброчесність. Мова йде про до­мінування інтересів, а винятки лише підтверджують правило. До того ж моральна доброчесність у середовищі панівних кіл Поширюється переважно на своїх і не осягає "чужих", тобто Представників інших суспільних кіл.

Класики марксизму обґрунтували поняття соціально-еконо­мічних формацій, кожній із яких властивий свій тип мораль­ності та свої етичні ідеї, що осмислюють зміст і перспективи морального життя свого часу. Велика увага приділена аналізу первіснородових, рабовласницьких, феодальних моральних сто­сунків. Щодо капіталістичного суспільства, то проблема розвит­ку моральності в умовах вільної конкуренції посідає особливе місце в соціально-економічній теорії марксизму. У буржуазному суспільстві будь-які форми моральних зв´язків, що зберігали­ся, скажімо, при феодалізмі, руйнуються. Стосунки набувають позам орального, суто ділового характеру, оскільки посередни­ком між людьми виступають гроші. Описуючи вплив грошей у буржуазному суспільстві, Маркс та Енгельс говорять, що гроші "перетворюють вірність на зраду, любов на ненависть, ненависть на любов, чесноту на порок, порок на доброчесність, раба у пана, пана у раба, глупість у розум, розумуглупість" [8, с 138]. Інакше кажучи, вони революціонізують стосунки, ос­кільки підміняють собою моральні цінності. Критика соціаль­них та моральних засад буржуазного суспільства — один із важливих аспектів погляду класиків марксизму на сучасне їм суспільство. Вони зосереджують увагу на перспективах, які бачать у безкласовому суспільстві, до якого, на їх думку, люд­ство неминуче повинно прийти. В обґрунтуванні перспектив суспільства майбутнього вони спираються на мораль пролетаріа­ту як таку, що позбавлена класової обмеженості. Вона утвер­джує людину у її людських якостях, а не її соціальний статус. На цій підставі класики марксизму підтримували робітничий рух у країнах Західної Європи, що саме в 40—70-х роках XIX ст. набув особливо широкого розмаху. В робітничому русі вони ба­чили джерело соціального та морального оновлення людства.

У вченні Маркса пролетаріат постає класом, що покликаний виконати історичну місію духовної перемоги над "міщан­ством". Підстави для цього він бачить у "колективізмі пролета­ріату": моральних зв´язках людей, об´єднаних спільністю долі. Місія усунення суперечностей між сутністю та існуванням, згідно з Марксом, покладена історією на пролетаріат як на найбільш свідомий клас суспільства, інтереси якого не обме­жені інстинктом приватної власності [7, с 30—34].

В абсолютизації класового фактора, зокрема моральних чес­нот пролетаріату, приховувалося слабке місце марксизму. Зго­дом у практиці пролетарської революції в Росії ці слабкості наочно засвідчать про себе.

6.

Західна етична думка XX століття

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сутності моралі було зведено до завдань класової боротьби пролетаріату, до революційної стратегії й тактики. У рамках соціалістичною суспільства етична наука майже не розвивалася до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обґрунтування нормативної етики радянського суспільства; розробка теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професійної етики.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, масовому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито заявляв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для yсіx»; «Ми повинні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували міркування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 pp.), навколишній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 pp.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Дж. Л'юї, Ч. С. Пірс, У. Джеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зводить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі складає досягнення користі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

У межах неопозитивізму існує суб'єктивно-ідеалістична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Айєр та ін.), яка заперечує об'єктивні засади моралі: особистість сама визичає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які їі дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним виконанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдосконалення.

Теологічне обгрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К. Барт, Р. Нібур, П. Тілліх та ін.), який стверджує, що моральність - це звернення та любов до Бога всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль - лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900-1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець ХХ ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.