1.1 Передумови та основні протистояння кін. XV- перш. Пол. XVI ст.

Японія – острівна країна яка розташована на далекому сході. Як і у більшості традиційних країн тут переважала традиційно-кастова система. Уся повнота політичної влади належала військовому стану, який створив систему військово-політичної диктатури – сьогунату. За цією системою сьогун – військовий диктатор призначався та отримував благословення від імператора Японії на управління державними справами. Сам імператор був релігійним уособленням єдності країн і політичною владою не наділявся.

Першим масштабним виступом народних мас на початку Х5 ст. було повстання 1428-1429рр. Воно сплахнуло у момент най більшої політичної і соціально-економічної дестабілізації в країні: епідемії, голод, смерть шьогуна Ашікага Йошімоті і імператора Шьоко у 1428р. бородьба за трон і посаду шьогуна , змова проти нового правителя Ашікага Йошінорі.

На середину XV ст. у Японії склалась досить напружена ситуація: сьогунат Асікага (від назви роду що його заснував ) почав слабнути, тим самим активізувались та посилились провінційні сюго (залежні васали) і ставали одноосібними даймьо (незалежними правителями). Ці даймьо почали створювати військові коаліції для захисту власних інтересів, це незабаром привело до смути Онін яка стала каталізатором розпаду Японії на феодальні провінції [16, с. 35].

Смута Онін або Війна Онін – збройний конфлікт в Японії періоду Муроматі між східною коаліцією під проводом Хосокави Кацумото з одного боку і західною коаліцією на чолі з Яманою Содзеном довкола визначення спадкоємця сьоґуна. Цей період названий за девізом імператорського правління «Онін», з якого почався 1467 рік. Хосокава першими напали на Ямана в травні 1467 р. театром військових дій стала столиця Кіото. Військові штаби обох сторін знаходились в будинках глав сімейств. До кінця 1467 р. війська Ямана залучивши війська із провінцій зуміли відтіснити Хосокаа на схід міста проте повністю розбити противника їм не вдалось [21, с. 59].

Початково смута мала характер регіональної війни за вплив на центральний уряд між Хосокавою і Яманою, а також їхніми ставлениками в столиці Кіото. Проте згодом, завдяки залученню воюючими сторонами регіональних володарів, вона переросла у все японську громадянську війну.

У продовж перших місяців 1468 р. не було великих сутичок, проте, як це не дивно, війні Онін судилося тривати ще дев'ять років. Обгорілі руїни, що залишилися на місці Секокудзі, були відбиті, і люди Хосокава вчинили вилазку, порушивши комунікації Ямана. З квітня військові дії перейшли в стан окопної війни: супротивники поглядали один на одного із-за барикад і з укріплених позицій. Ямана сподівалися уморити Хосокава голодом і, здавалося, були близькі до цього, оскільки контролювали сім з восьми ведучих в місто доріг. Але це не робило на ворога належного враження [9, с. 25]. Йшли місяці, час від часу то одна, то інша сторона здійснювали вилазки, Хосокава обстрілювали позиції супротивника з катапульт. За лінією оборони знатні самураї розважалися складанням віршів і постановкою китайських драм. Усі основні битви 1468 р. відбувалися на околицях міста, та в далеких провінціях які підтримували ту чи іншу коаліцію, а на головному фронті усе було відносно спокійно. Бородьба за Кіото велась зі змінним успіхом, та стихійно, однак значно послабилась в 1473 році коли Ямано Содзен і Хосокава Кацумото померли, а девятим сьогуном став Асікага Єсіхаса. У 1477 році західна армія залишила Кіото під керівництвом Оуті Масахісо. Цю дату прийнято називати завершенням війни Онін [5, с. 158].

У ході тривалих бойових дій столиця Японії була перетворена на пустку. Хоча смута закінчилася нічиєю і підписанням миру між Хосокавою і Яманою, вона засвідчила безпорадність роду сьоґунів Асікаґа та безсилля їхнього уряду у залагодженні конфлікту. Десятирічна війна сприяла стрімкому розвалу виконавчої вертикалі сьоґунату, вимиранню старої самурайської знаті, занепаду традиційних японських політико-соціальних цінностей а також розвитку самодостатніх державних утворень у регіонах, віддалених від центру. Завдяки смуті в Японії стартувала нова доба — «період воюючих провінцій» [17, с. 37].

У 1493 році, канрей (свого роду "перший міністр") Хосокава Масамото фактично вчинив переворот, змістивши Асікага Єсікі і зробивши сьогуном Асікага Єсідзумі. У 1507 р. сам Масамото був убитий своїми васалами Косай Мотонага і Якусідзи Нагатада, невдоволеними його деспотичною політикою. Стався розкол у будинку Хосокава – партія Хосокава Сумімото підтримувала Єсідзумі (сьогуна в Кіото), партія Хосокава Такакуні – Єсікі (зміщеного раніше Масамото). До 1500 р. багато прізвищ просто зникли. Сіба, Ямана, Хатакеяма і Іссікі, до кінця століття практично знищили один одного. Інші клани були зведені нанівець набагато менш видатними супротивниками [19, с. 201].

Близько 1490 р. Асікага Масатомо, брат Єсімаса, наказав своєму синові Тата прийняти духовний сан. Син відмовився і убив батька. Цей злочин був ідеальним приводом щоб помститися батьковбивці.

Маловідомий доти самурай на ім'я Ісе Сінкуро напав на Тата в його замку Хорігое, на північному краю півострова Ідзу. Він змусив Тата накласти на себе руки, тим самим забезпечивши собі владу над Ідзу(Додаток Б). Прийшовши так несподівано до влади, він поміняв ім'я, що було в звичаях самураїв, і став іменуватися Ходзе [25, с. 175]. Він не був жодним чином пов'язаний з колишньою лінією регентів Ходзе яка безслідно зникла в XIV столітті, але це ім'я все ж приємно звучало для солдатського вуха і натякало на зв'язок з аристократією. Пізніше він навіть спробував виправдати його, одруживши свого сина на дівчині, зі справжніх Ходзе. Потім він прийняв буддійське чернече ім'я Соун. Під ім'ям Ходзе Соуна ця примітна особа і увійшла до історії [15, с. 45].

Затвердившись в Ідзу, Ходзе Соун зосередився на схід, на провінцію Сагамі (Додаток Б, В) стратегічним ключем до якої було місто-фортеця Одавара. Соун без зусиль оволодів Одавара. Далі він завоював провінцію Мусасі і на один район сучасного Токіо. До 1518 р. він завершив завоювання Сагамі і збудував фортеці на півночні, що захищали його фланги, і тил. Ходзе Соун помер в 1519 р., надавши своєму синові Удзіцуна довершити завоювання Канто. Той скористався розбратами усередині могутньої сім'ї Уесугі, щоб захопити замок Едо, що стояв там, де зараз знаходиться імператорська резиденція в Токіо. Удзіцун зайняв оборону уздовж річки Суміда і протримався проти Уесугі до самої своєї смерті в 1541 р. Його син Удзіясу довів до кінця задум діда, повністю розгромивши війська Уесугі в нічній битві при Кавагое в 1545р [19, с. 204-206].

Ходзе Соун навіть шанувався як втілення військової доблесті, бо він залишив синові заповіт з двадцяти одного пункту, в якому висвітлював адміністративні сторони самурайського життя.

Заповіт закінчується пишномовним, але дуже доречним зауваженням: «В літературі і військовому мистецтві слід удосконалюватися постійно, що, втім, і так ясно. Древніше правило свідчить, що грамотність - це ліва рука, а військова справа – права» [12, с.56].

Найбільш постраждалим від обачливої войовничості Ходзе, були Уесугі, які на той час, коли Ходзе Соун напав на них, фактично самі розірвали на частини свій клан. Останнім з Уесугі, хто протистояв Ходзе, був Норімаса, який в 1551 р. втік з Канто в Етіго (Додаток Б, В), дику гірську провінцію на Хокурікудо. Тут він вимушений був просити захисту в одного зі своїх колишніх васалів, Нагао Кагетора. Як і Ходзе Соун, Кагетора розумів ціну відомому імені і добився, щоб Уесугі Норімаса його усиновив. У наступному, 1552 року, він став буддисьтским монахм і відтоді носив ім'я Уесугі Кенсін – одне з самих прославлених імен у військових анналах XVI століття. Ставши по усиновленню спадкоємцем сім'ї, що прийшла до занепаду, Уесугі Кенсін – зробив декілька кампаній проти Ходзе, проте найбільше він прославився завдяки ворожнечі з іншим сусідом, Такеда Сінгеном [17, с. 137].

Такеда Сінген, або Харунобу, як його звали до того, як він прийняв бддисьтським монахом і поголив голову в 1551 р., - одна з найяскравіших осіб в історії Японії. Він народився в 1521 р. Його перші агресивні дії були спрямовані проти власного батька, який хотів позбавити його спадку на користь молодшого брата. Харунобу повстав, ув'язнив батька, доручивши його охорону одному з сусідів, і таким чином отримав у володіння провінцію Каі (Додаток Б). Потім він розширив свою територію за рахунок області Сінано (Додаток В), якою тоді володів Муракамі Єсікіе. Коли Муракамі був розбитий в 1547 р., то попросив допомоги у найближчого сусіда, яким виявився Уесугі Кенсін.

Так почалася прославлена у військовій історії серія воєн між Кенсіном і Сінгеном. У їх зіткненнях є одна примітна риса. П'ять битв було проведено на одному і тому ж місці, на рівній ділянці землі в Сінано(Додаток Б), званому Каванакадзіма, де зливаються річки Сайгава і Тікумагава: в 1553, 1555, 1557, 1561 і 1564 рр. Четверта битва при Каванакадзима в 1561 р. була справжньою, великою і кривавою битвою [11; с. 43].

Коли в Такеда Сінген не був зайнятий війною з Кенсіном – процесом, він розумно і справедливо управляв своїми володіннями. З військової точки зору він був майстерним полководцем, що підтвердилося у кінці його життя, коли він воював з могутнішими суперниками. Він настільки покладався на свою тактичну майстерність, що в ту епоху не звів жодної фортеці, вважаючи за краще зустрічатися з ворогом у чистому полі. Це вимагало суворої дисципліни і хорошої організації, і Сінген був серед перших, хто прищепив ці доброчесності піхотинцям-асігару, здатним зробити масу проблем навіть самому кращому полководцеві. І у цьому, і у багатьох інших військових перетвореннях Сінген залишався новатором. Його підтримувала команда з 24 здібних генералів, таких, як Баба Нобухару і Ямамото Канцке [25, с. 245].

Ідеали Сінгена були накреслені на його прапорах золотими ієрогліфами: "Твердий як гора, атакує як полум'я, нерухомий як ліс, швидкий як вітер" – цитата з "Мистецтва війни" китайського автора Сун-цзи.

Його підхід до ведення війни частково диктувався зовнішніми обставинами. Його кампанії, що базувалися на ресурсах гірських провінцій Каі і Сінано, повинні були носити наступальний характер, зводившись до стрімких набігів з гір на рівнину. Труднощі з транспортом за межами Каі змушували Сінгена обмежуватися короткими кампаніями, зазвичай в три – чотири дні, максимум – в сорок-п'ятдесят днів. Виконання поставлених завдань в такі короткі терміни вимагало значних ресурсів, і людських, і матеріальних.

Загалом виходила армія в 45 000 чоловік. Сінген був в змозі контролювати і утримувати таке військо, оскільки його управління було розумним, хоча і трохи патріархальним. Багато в чому його методи управління випередили свій час, оскільки він дозволяв селянам вносити податі не лише рисом, але і грошима. Це дозволило йому замінити звичайні тілесні покарання грошовими штрафами, що поліпшило його стосунки з селянами [29, с. 51 - 60 ].

Успіх Такеда Сінгена полягав, по суті, в тому, що він міг утримувати велику армію асігару, навчених основам військової справи, і в той же час у разі війни не відривати селян від сільськогосподарських робіт. У цьому він досяг успіху більше, ніж хто-небудь з сучасників. Ходзе Удзіясу (онук Соуна, 1515­1570) набирав рекрутів без всяких обмежень. Якщо наступні його приписи, видані в той час, коли він воював з Уесугі Кенсіном, виконувалися, то це сильно підривало сільське господарство, та економіку :

1. Усім чоловікам, включаючи осіб самурайського стану, наказано явитися і записатися в дванадцятий день цього місяця. їм належить принести з собою рушницю, спис або який-небудь інший вид зброї, якщо воно у них є, не побоюючись за наслідки.

2.1 якщо стане відомо згодом, що хоч би одна людина в області сховалася і відхилилася від цього заклику, ким би він не був, керівником цією областю або селянином, він буде обезголовлений.

3. Усім чоловікам, від п'ятнадцяти до сімдесяти років, належить явитися; відхилитися не дозволено буде навіть мавпячому поводиреві [12, с. 38-41].

Далі слідує декілька пунктів про те, що рекрутам слід начистити зброю і зробити паперові прапори, і альтернативні накази на випадок, якщо в призначений день буде погана погода. Тим, у кого немає зброї, велено явитися з сапами і серпами; навіть буддійські ченці покликані "виконати свій борг". Документ закінчується суворими попередженнями і обіцянками нагород. Для такого пана усі люди були солдатами.

Острів Кюсю, що розташовувався на південь від володінь Мори, до середини XVI ст. був поділений між трьома могутніми кланами - Рюдзодзи на північному заході, Отомо на північному сході і Сімадзу на півдні (Додаток В). Останні почали кампанію по завоюванню усього острова в 1556 р. захопивши провінцію Осумі в Хюга (Додаток Б) зіткнувшись з кланом Ито. Столиця Іто, замок Садовара, був узятий в 1578 р., і Сімадзу впритул присунулися до меж Бунго (Додаток Б). Правителями Бунго з XII ст. були Отомо. Глава роду, Отомо Сорін (1530-1587) приєднав до своїх володінь північ провінції Хюга і Будззн і з 1558г. по 1561г. провів декілька кампаній проти Морі, що володіли замком Модзі на північному краю Кюсю. Проте Сорін не зміг добитися спокою у своїх володіннях - васали сім'ї Отомо були ненадійні і багато разів зраджували йому. У 1578 р. армії Сімадзу (30 тис.) і Отомо (більше 50 тис.) зустрілися на річці Мімігава. Тавара Тікатака, командувач військом Отомо атакував Сімадзу. Його військо, втративши безліч командирів, мерзнули і відступили, Сімадзу Єсіхіса (1533-1611) зупинив своїх самураїв і ударив у фланг Отомо. Ті були розбиті і бігли. Отомо Сорін повернувся в рідну провінцію Бунго (Додаток Б) [19, с. 175].

Ще одним ворогом Сімадзу залишався Рюдзодзі Таканобу. Він доклав руку до падіння будинку Отомо, відібравши у них в 1579 р. провінцію Тікуго (Додаток Б), і розправлявся з дрібними самурайськими кланами північного заходу Кюсю. Коли загроза нависла над Аріма Харунобу, той призвав на допомогу Сімадзу. Усього три тисячне військо союзників обкопалося на піщаній косі Окітанавате. 25 тис. воїнів Рюдзодзі наступали на них трьома колонами, коли несподівано були атаковані з флангу кораблями Аріма, озброєними португальськими гарматами. Одна з колон була зім'ята, але інші продовжили наступ. Однак група самураїв Сімадзу увірвалася у ворожий табір і узяла голову Таканобу. Почалася паніка, солдати Рюдзодзі почали масово втікати. Сімадзу стали владиками майже усього Кюсю [18, с 140].

Острів Сікоку завоювала сім'я Тесокабе (Додаток Г), дрібних землевласників з Тоса. Тесокабе Мототіка (1539-1599) до 1573 р. захопив усю провінцію Тоса, в 1579 р. розбив армію клану Доі, а наступного року – Коно, відомих ще з епохи Намбокуте, приєднавши до своїх володінь область Іє (Додаток Б). У 1582 р. Мототіка приєднав Ава, а в 1583 р. останню провінцію, Санукі, ставши одноосібним правителем острова(Додаток Б, Г) [22, с. 60].

Таким чином, до середини XVI століття політична роздробленість в Японії була сильніша, ніж коли-небудь за всю історію цієї країни. Ніякого центрального уряду більше не було, а воєначальники безперервно воювали за свої маленькі царства то укладаючи союзи, то зраджуючи один одного. Між ними були затиснуті декілька сотень менш значних сімей, зайнятих в основному такою поважною справою, як крадіжку чужих земельних володінь. Проте впродовж другої половини XVI ст. безперервні війни, які вели різні даймьо, створили великі феодальні утворення. Ці утворення дали початок процесам які у подальшому об’єднали Японію.