2.4 Психологічні особливості дітей з синдромом гіперактивності

 Відставання біологічного дозрівання ЦНС у дітей з синдромом гіперактивності і, як наслідок, вищих мозкових функцій (переважно регулятивного компонента), не дозволяє дитині адаптуватися до нових умов існування і нормально переносити інтелектуальні навантаження. О.В. Халецька (1999) проаналізувала стан вищих мозкових функцій у здорових і хворих дітей у віці 5-7 років і прийшла до висновку, що виражених відмінностей у них не спостерігається. У 6-7-річному віці відмінності особливо яскраво виражені по таких функціях, як слухо-моторна координація і мова, тому доцільно з 5-річного віку проводити динамічне нейропсихологічне спостереження за дітьми з синдромом гіперактивності , використовуючи індивідуальні відновлювальні методики. Це дозволить подолати затримку дозрівання вищих мозкових функцій у даної групи дітей і запобігти формуванню і розвитку дезадаптаційного шкільного синдрому [22, с. 33].

Досить часто гіперактивні діти кмітливі і швидко «схоплюють» інформацію, володіють неординарними здібностями. Серед дітей з синдромом гіперактивності зустрічаються дійсно талановиті діти, але й випадки затримки психічного розвитку у цієї категорії дітей не є рідкістю. Найсуттєвіше полягає в тому, що інтелект дітей зберігається, але риси, що характеризують хворобу - неспокій, непосидючість, безліч зайвих рухів, недостатня цілеспрямованість, імпульсивність вчинків і підвищена збудливість, часто поєднуються з труднощами в придбанні навчальних навичок. Це веде до вираженої шкільної дезадаптації .

Виражені порушення в сфері пізнавальних процесів пов'язані з розладами слухового гнозису. Зміни слухового гнозису проявляються у нездатності правильно оцінити звукові комплекси, які складаються із серії послідовних звуків, неможливістю їх відтворити і недоліками зорового сприйняття, інфантильністю і неконкретністю мислення, на які постійний вплив мають одномоментні імпульси. Моторна дискордантність пов'язана зі слабкою координацією «очі-руки» і негативно позначається на здатності легко і правильно писати .

Спеціалісти відмічають у них порушення пам’яті, знижену розумову роботоздатність, збільшену втомлюваність . Основні характеристики уваги:

концентрація, переключення, стійкість, розподілення, об’єм — у них нижче норми. Об’єм оперативної пам’яти і мислення пониженний , дитина може утримувати і оперувати обмеженою кількістю інформації, більша частина якої забувається. Довготривала пам’ять слабка, так як часові зв’язки утворюються повільно [3, с. 7] .

Розлади короткочасної пам'яті можуть виявлятися в зменшенні обсягу запам'ятовування, підвищеному гальмуванню до сторонніх подразників, уповільненому запам'ятовуванні. При цьому посилення мотивації чи організація матеріалу дає компенсаторний ефект, що свідчить про збереження коркової функції щодо пам'яті .

Психологічні дослідження виявляють у більшості з них підвищену тривожність, внутрішню напругу, переживання відчуття страху. Такі діти в більшій степені, чим інші , можуть мати депресивний настрій, легко розчаровуватись із-за неудачі [Кошелева А.Д., Алексеева Л.С, 1997].

Дослідження Л.А. Ясюкова (2000) показують специфіку інтелектуальної діяльності дитини з синдромом гіперактивності, що складається з циклічності: довільна продуктивна робота не перевищує 5-15 хвилин, після закінчення яких діти втрачають контроль над розумовою активністю, далі протягом 3-7 хвилин мозок накопичує енергію і сили для наступного робочого циклу [23, с.44].

Потрібно відзначити, що стомлення володіє подвійною біологічною дією: з одного боку, воно є захисною реакцією від надзвичайного виснаження організму, з іншого - стомлення стимулює відбудовні процеси, розсуває кордони функціональних можливостей. Чим довше дитина працює, тим коротше стають продуктивні періоди і триваліший час відпочинку - поки не настає повне виснаження. Тоді для відновлення розумової працездатності буває необхідний сон. У період «відпочинку» мозок дитини перестає розуміти, осмислювати і переробляти інформацію, що надходить. Вона ніде не фіксується і не затримується, тому дитина не пам'ятає, що він в цей час робив, не помічає, що були якісь перерви в його роботі. Розумова втома більше властива дівчатам, а у хлопчиків вона проявляється до 7 років. У дівчаток також знижено рівень словесно-логічного мислення [23, с.37].

У цьому віці починають звертати на себе увагу порушення мови. Слід зазначити, що максимальна вираженість синдрому гіперактивності збігається з критичними періодами психомовного розвитку у дітей.

У разі якщо регулююча функція мови порушена, мова дорослого мало коригує діяльність дитини. Це призводить до ускладнень в послідовному виконанні тих чи інших інтелектуальних операцій. Дитина не помічає своїх помилок, забуває кінцеве завдання, легко переключається на побічні або неіснуючі подразники, не може зупинити побічні асоціації .

Особливо частими у дітей із синдромом гіперактивності бувають такі мовні порушення, як затримка розвитку мови, недостатність моторної функції артикуляційного апарату, зайво уповільнена мова, або, навпаки, вибуховість, порушення голосу і мовного дихання. Всі ці порушення зумовлюють обмеженість словника і синтаксису, недостатність семантики . Відзначаються й інші порушення, наприклад, заїкання. Заїкання не має чітких вікових тенденцій, однак, найчастіше спостерігається в 5 і 7 років. Заїкання більш властиве хлопчикам і виникає у них набагато раніше, ніж у дівчаток. Крім заїкання автори виділяють і балакучість даної категорії дітей [4].

Підвищена переключеність з однієї діяльності на іншу відбувається мимоволі, без налаштування на діяльність і наступного контролю. Дитина відволікається на незначні звукові і зорові стимули, які іншими однолітками ігноруються [19,с.15].

Тенденція до яскраво вираженого зниження уваги спостерігається в незвичних ситуаціях, особливо коли необхідно діяти самостійно. Діти не виявляють завзяття ні під час занять, ні в іграх, не можуть додивитися до кінця улюблену телепередачу. Переключення уваги при цьому відсутнє [9]. Порушення уваги у дівчаток досягає максимальної виразності до 6 років і стає провідним порушенням в цьому віковому періоді [22, с.41]. Основні прояви гіперзбудливості спостерігаються в різних формах рухової розторможеності, яка безцільна, нічим не мотивована, безситуативна і звичайно не керована ні дорослими, ні однолітками [22, с.45].

Така підвищена рухова активність, що переходить в рухове розгальмування, є одним з безлічі симптомів, що супроводжують порушення розвитку дитини.

Результати досліджень показують, що рухові проблеми виникають вже в дошкільному віці. Крім того, відзначаються загальні труднощі в сприйнятті, що відбивається на розумових здібностях дітей, а, отже, і на якості навчання. Найбільш часто страждають тонка моторика, сенсомоторна координація і спритність рухів рук. Труднощі, пов'язані з утриманням рівноваги (при стоянні, катанні на ковзанах, роликах, двоколісному велосипеді), порушення зорово-просторової координації (нездатність до спортивних ігор особливо з м'ячем) - причини моторної ніяковості і підвищеного ризику травматизму .

Імпульсивність виявляється в неохайному виконанні завданні (незважаючи на зусилля, все робити правильно), в нестриманості в словах, вчинках і діях, (наприклад, вигук з місця під час заняття, нездатність дочекатися своєї черги в іграх або іншої діяльності), в невмінні програвати, зайвої наполегливості у відстоюванні своїх інтересів (незважаючи на вимоги дорослого). З віком прояви імпульсивності змінюються: чим дитина старша, тим імпульсивність стає більш вираженою і помітнішою для оточуючих [ 22, с.32].

Однією з характерних особливостей дітей з синдромом гіперактивності є порушення соціальної адаптації. Для цих дітей типовий більш низький рівень соціальної зрілості, ніж зазвичай буває в їхньому віці. Афективна напруженість, значна амплітуда емоційного переживання, труднощі, що виникають у спілкуванні з однолітками і дорослими, призводять до того, що у дитини легко формується і фіксується негативна самооцінка, ворожість до оточуючих, виникають неврозоподібні і психопатологічні розлади. Ці вторинні розлади збільшують клінічну картину стану, посилюють дезадаптацію і ведуть до формування негативної «Я-концепції» .

У дітей з синдромом порушені відносини з однолітками і дорослими. У психічному розвитку ці діти відстають від однолітків, але прагнуть керувати, ведуть себе агресивно і вимогливо. Імпульсивні гіперактивні діти швидко реагують на заборону або різке зауваження, відповідають різкістю, непослухом. Спроби стримати їх приводять до дій за принципом «відпущеної пружини». Від цього страждають не тільки оточуючі, але й сама дитина, яка хоче виконати обіцянку, але не дотримується цього [9]. Зацікавленість грою у таких дітей швидко проходить. Діти з синдромом гіперактивності люблять грати в деструктивні гри, під час гри не можуть зосередитися, конфліктують з товаришами, незважаючи на те, що люблять колектив. Амбівалентність форм поведінки найчастіше проявляється в агресивності, жорстокості, плаксивості, істериках і навіть чуттєвій тупості. Зважаючи на це у дітей з синдромом гіперактивністі мало друзів, хоча ці діти екстраверти: вони шукають друзів, але швидко втрачають їх [23, с.38]. Соціальна незрілість таких дітей проявляється в перевазі побудови ігрових відносин з дітьми молодшого віку. Складно складаються відносини з дорослими. Дітям важко дослухати пояснення до кінця, вони постійно відволікаються, особливо при відсутності зацікавленості. Ці діти ігнорують як заохочення з боку дорослих, так і покарання. Похвала не стимулює хорошу поведінку, зважаючи на це заохочення повинні бути дуже обгрунтованими, інакше дитина буде вести себе гірше. Однак необхідно пам'ятати, що гіперактивній дитині для зміцнення впевненості в собі похвала і схвалення дорослого необхідні .

Дитина з синдромом не здатна освоїти свою роль і не може зрозуміти, як вона повинна себе вести. Такі діти ведуть себе фамільярно, не враховують конкретні обставини, не можуть пристосуватися і прийняти правила поведінки в конкретній ситуації [23, с.41].

Підвищена збудливість є причиною труднощів в придбанні звичайних соціальних навичок. Діти погано засипають навіть при дотриманні режиму, їдять повільно, все гублячи і розливаючи, в результаті чого процес прийняття їжі стає джерелом щоденних конфліктів у сім'ї .

Гармонізація розвитку особистості дітей з синдромом гіперактивності залежить від мікро і макрооточення. Якщо в родині зберігаються взаєморозуміння, терпіння і тепле ставлення до дитини, то після лікування синдрому всі негативні сторони поведінки зникають. В іншому випадку, навіть по лікуванні патологія характеру залишиться, а може, й посилитися . Поведінка таких дітей відрізняється недостатністю самоконтролю. Прагнення до самостійних дій («Я так хочу») виявляється більш сильним мотивом, ніж будь-які правила. Знання правил не виступає значущим мотивом власних дій. Правило залишається знаним, але суб'єктивно не значущим .

Емоційний розвиток дитини відстає від нормальних показників даної вікової групи. Настрій швидко змінюється від піднесеного до депресивного. Іноді виникають безпричинні напади злості, люті, гніву, не тільки по відношенню до оточуючих, але й до себе самого. Для дитини характерні занижена самооцінка, низькі самоконтроль і довільна регуляція, а також підвищений рівень тривожності [22, с. 19].

Спокійна обстановка, напрями дорослих призводять до того, що діяльність гіперактивних дітей стає успішною. Особливе велике значення відіграють емоції, які мають виключно дуже сильний вплив на діяльність цих дітей. Емоції середньої інтенсивності можуть її активізувати, однак при подальшому підвищенні емоційного фону діяльність може бути повністю дезорганізована, а все тільки що засвоєне - зруйновано . Таким чином, старші дошкільнята з синдромом гіперактивності демонструють зниження довільності власної активності як однієї з основних складових розвитку дитини, яка зумовлює зниження і незрілість формування у розвитку наступних функцій: уваги, орієнтації, слабкості нервової системи.