4. Погляди науковців на загальні принцип иправа соціального забезпечення

Право соціального забезпечення не має кодифікованого нормативного акта (кодексу), а отже, немає закріплених у законі принципів галузі права. Вчені наводять різні системи принципів права соціального забезпечення.

Так, Т.З. Гарасимів розрізняє принципи права соціального забезпечення і правові принципи права соціального забезпечення. До системи принципів права соціального забезпечення, які визначають його сутність та закономірності розвитку (не закріплені у нормах права), належать: 1) усезагальність права на соціальне забезпечення як основного права людини; 2) визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком; 3) гарантії соціального забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму в державі; 4) переважна роль централізованого правового регулювання. Систему правових принципів (закріплених у нормативних актах) складають: 1) державні гарантії права на соціальне забезпечення; 2) диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні; 3) солідарна відповідальність суб'єктів права на соціальне забезпечення; 4) адресність соціального забезпечення в Україні.

Н.Б. Болотіна до загальних принципів цієї галузі права віднесла такі: всезагальність соціального забезпечення; рівність та заборона дискримінації; всесторонність; незменшуваність змісту й обсягу соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів; державна гарантованість; багатоканальність фінансового забезпечення; єдність та диференціація соціального забезпечення; обґрунтованість соціальних нормативів; збереження прав у галузі соціального забезпечення; захист законних сподівань, юридичної ясності, реальності прав, судового захисту права людини на соціальне забезпечення.

І.М. Сирота запропонував таку схему (систему) принципів правового регулювання соціального забезпечення: 1) соціальне забезпечення на умовах обов'язкового державного соціального страхування всіх громадян, які працюють; 2) різноманіття форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників (у всіх випадках втрати працездатності); 3) диференціація умов і норм соціального забезпечення залежно від характеру і тривалості трудової діяльності та розміру страхових внесків працівників; 4) забезпечення пенсіями та допомогами на рівні прожиткового мінімуму; 5) здійснення соціального забезпечення за рахунок коштів державних та недержавних страхових фондів; 6) здійснення соціального забезпечення органами державного управління; 7) охорона і захист прав і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.

До галузевих принципів права соціального забезпечення С.М. Синчук віднесла: 1) поширення права соціального забезпечення на всіх громадян незалежно від громадянства, форми та виду суспільно корисної діяльності; 2) здійснення забезпечення на рівні, не нижчому від встановлених у державі соціальних стандартів; 3) здійснення забезпечення в разі настання соціального ризику. Універсальність соціального забезпечення; 4) державна гарантованість права на соціальне забезпечення; 5) принцип справедливості та неупередженості; 6) принцип поєднання солідарної та індивідуальної відповідальності; 7) диференціація умов та обсягів соціального забезпечення; 8) принцип ефективності. Адресний характер соціального забезпечення.

5. Роль і значення загальноправових та міжгалузевих принципів у праві соціального забезпечення

Загальноправові принципи права сформульовані юридичною наукою і значна кількість з них зафіксовані в конституціях та поточних законах. Вони мають наднаціональний характер і стосуються права будь-якої цивілізованої держави. Ці принципи права служать конструкціями для побудови національного права. Далі на їх базі розробляється галузеве законодавство і формулюються галузеві принципи права й, зокрема, права соціального забезпечення. До основних загальноправових принципів належать:

1. Принцип соціальної справедливості. У ньому проявляється загальносоціальна суть права, прагнення до пошуку компромісу між особою і суспільством, громадянином і державою та відповідність між діями і їхніми соціальними наслідками. Правове регулювання має здійснюватися на засадах справедливості. Справедливість знаходить свій прояв у всіх сферах суспільного життя, інтегрує в себе економічні, політичні, моральні, правові й духовні аспекти. Вона містить вимогу реальної відповідності між становищем різних верств населення та їхньою роллю в суспільстві, між працею і винагородою і, в тому числі, в разі непрацездатності.

Правова справедливість полягає в тому, що вона у юридичній сфері має найбільш чіткий, формально визначений характер. Нормативні акти мають стояти на варті справедливості, бути засобом її прояву, закріплення, охорони і захисту. Принцип справедливості має нормативно-оціночний характер, закладений у зміст права соціального забезпечення і втілений, перш за все, у правах і обов'язках суб'єктів права.

Сціально-забезпечувальні правовідносини мають розподільчий характер. Критерії принципу справедливості забезпечують збалансованість усіх відносин розподільчого типу на рівні дежави, соціуму, колективу, групи

осіб чи окремих особистос­тей. З погляду справедливості оцінюються розмір внесків роботодавців, застрахованих осіб на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (ст. 21 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування). З цих позицій зіставляються страховий (трудовий) стаж і заробіток та розміри призначених пенсій, а також умови пенсійного за­безпечення різних категорій громадян. Принцип справедливості має пронизувати всі норми права соціального забезпечення.

2. Принцип рівноправності громадян. Він передбачає: а) рівність перед законом і судом; б) рівність прав і свобод людини і громадянина; в) рівність прав жінки і чоловіка; г) рівність громадян будь-якої національності. Рівність є матеріальною основою рівноправності. Принцип рівноправності закріплює рівний правовий статус усіх громадян, або, іншими словами, рівні конституційні права і єдину для всіх правосуб'єктність (ст. 21, 24 Конституції України). Завданням цього принципу є забезпечення створення рівних стартових можливостей громадян у всіх сферах їхньої життєдіяльності.

Гострими проблемами права соціального забезпечення є забезпечення рівних можливостей для людей з особливими потребами, зрівноваження прав чоловіків і жінок у матеріальному забезпеченні їх та впорядкування соціальних пільг і соціальних привілеїв, що надаються різним категоріям громадян. Ці проблеми неоднозначно вирішуються законодавством. Дуже великий розрив існує між мінімальною пенсією у солідарній пенсійній системі та максимальними пенсіями, що призначаються за різними законами.

Змінюється ставлення до пенсійних пільг, що надаються жінкам. Встановлення нижчого пенсійного віку для жінок за кордоном багатьма жінками розцінюється як їх дискримінація щодо чоловіків. Не відповідають принципу рівноправності так звані професійні пільги та привілеї. їх необхідно замінювати на підвищення заробітної плати і поступове підвищення розмірів пенсій. Принцип рівноправності на нинішньому етапі більше декларується, ніж гарантується.

3. Принцип гуманізму. Під гуманізмом розуміють систему ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. Соціальне законодавство базується на принципі гуманізму. Саме на основі цього принципу держава здійснює матеріальне забезпечення осіб, які зовсім не мають страхового (трудового) стажу або мають недостатній страховий (трудовий) стаж, порівняно зі встановленим законом. В Україні створена ціла мережа соціальних служб для осіб без визначеного місця проживання, безпритуль­них дітей, осіб, які зазнали насильства у сім'ї. Облаштовуються соціальні гуртожитки. Для утримання інвалідів, непрацездатних Міністерство праці та соціальної політики України має необхідну кількість будинків-інтернатів. Узято курс на надання соціального забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму. Розширюється перелік соціальних послуг, що надаються вразливим групам населення соціальними службами. Законодавством урегульовані порядок надання гуманітарної допомоги та благодійницька діяльність.

4. Принцип законності. Зміст законності найчастіше розглядається в трьох аспектах: 1) як комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави; 2) з позицій вимоги загальної поваги до закону й обов'язкового його виконання всіма суб'єктами права; 3) під кутом зору вимоги безумовного захисту і реального забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку в цілому від будь-якого свавілля. Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення має здійснюватися саме на принципі законності. Це означає

верховенство закону в системі нормативних актів, що стосуються матеріального забезпечення і соціального захисту населення. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ст. 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: 1) види пенсійного забезпечення; 2) умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; 3) пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 4) джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; 5) умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; 6) організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Закони не по­винні суперечити Конституції України, а підзаконні акти — поточному законодавству. Не відповідає цьому положенню практика Кабінету Міністрів України, постановами якого корегуються розміри соціальних виплат, встановлених законом;

єдність (загальність) законності в соціальній сфері. Вона полягає не лише в поширенні дії нормативних актів на територію всієї країни як унітарної держави, айв однаковому тлумаченні та застосуванні їх. Нормативних актів у сфері соціального захисту населення надзвичайно багато, і вони мають бути узгоджені між собою. На рівні регіонів можуть прийматись акти про надання додаткових пільг і соціальних виплат, але ними не можна зменшувати кількість пільг та розмір виплат, що встановлюються на загальнодержавному рівні;

доцільність законності. Виступає критерієм оцінки ефективності досягнення мети і завдань, яку держава ставила при прийнятті нормативних актів. Наприклад, завданням законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування є встановлення гарантій щодо захисту прав та інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші

види соціального захисту. Доцільність законності витікає, перш за все, з цінності самого права як виразника свободи, рівності, справедливості як засобу забезпечення природних прав людини і, в тому числі, права на соціальне забезпечення;

реальність законності. Означає досягнення фактичного виконання правових приписів суб'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин. Мало прийняти нормативний акт, слід добиватися неухильного виконання його норм. Органи соці­ального захисту мають діяти відповідно до своєї компетенції. Певні обов'язки лежать і на фізичних особах, наприклад, сплата застрахованими особами страхових внесків. Реальність законності перевіряється у правозастосовній діяльності. На прак­тиці слід відстежити, які норми лише проголошені (задекларовані), а які постійно впроваджуються в життя.

5. Принцип поваги до прав людини. Цей принцип свідчить про те, що природні права людини становлять ядро правової системи держави. Природні права — це сукупність даних людині від Бога (природи) прав, що належать їй з дня народження і стосуються її життя, свободи, безпеки, розвитку та ін., тобто це такі права, які не можуть бути вилучені, обмежені чи скасовані, а обов'язок держави полягає в гарантуванні та забезпеченні їх. Право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, вважається природним правом людини. При забезпеченні цього права органи соціального захисту населення зобов'язані поважати й інші права людини, зокрема, на життя, її гідність, свободу та особисту недоторканність і недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в її особисте і сімейне життя, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання та ін. Насамперед, цього принципу повинні дотримуватися соціальні працівники, які здійснюють догляд немічних людей. Правила внутрішнього розпорядку будинків-інтернатів не можуть містити положень зневажливого ставлення до підопічних, особливої уваги потребують підопічні психоневрологічних інтернатних закладів.

6. Принцип гарантованості державного захисту соціальних прав людини. Він є продовженням принципу законності. Загальними умовами гарантування цих прав виступають: 1) економічні умови (ступінь організованості в економічній сфері, ритмічна робота всього господарського організму, постійне зростання продуктивності праці й обсягу виробництва, стійка грошова система тощо); 2) політичні умови (стійка легітимна влада, що має підтримку народу і здатна забезпечити реалізацію прийнятих правових приписів та гарантувати стабільний роз­виток суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу з анти-суспільними проявами); 3) ідеологічні умови (рівень загальної, політичної і правової культури населення, за якою повага до закону є особистим переконанням не лише пересічного громадянина, а й державного службовця, законодавця, усіх працівників соціальних служб); 4) соціальні умови (соціальна стабільність, упевненість громадян у непорушності їхніх соціальних прав і свобод, віра в завтрашній день. Цьому сприяє постійне підвищення життєвого рівня людей, збільшення соціальних виплат, розробка і реалізація спеціальних програм боротьби з бідністю, скорочення кількості безробітних, сприятлива демографічна ситуація, охорона здоров'я та ін.); 5) правові умови (стабільність законодавства, його повнота, високий рівень юридичної техніки, використання законодавцем правових засобів, методів, способів і типів правового регулювання, принципи, на яких будується законодавство). Юридичними гарантіями забезпечення соціальних прав є засоби виявлення правопорушень у сфері соціального захисту населення, засоби попередження правопорушень (узгодження соціальних програм з вищими органами, громадськими організаціями), засоби при­пинення правопорушень (наприклад, скасування незаконного рішення), заходи захисту і поновлення порушених прав, усунення наслідків правопорушень, а також юридична відповідальність. Важливою гарантією захисту соціальних прав є мож­ливість оскарження в суді будь-яких дій працівників органів соціального захисту населення, можливість пред'явлення позовів, демократичний порядок встановлення в судовому порядку обставин, що мають юридичне значення для надання соці­ального забезпечення.

Наведений перелік загальноправових принципів не є вичерпним. Крім цих принципів, у праві соціального забезпечення діють принципи, що стосуються кількох галузей права, які прийнято називати міжгалузевими. До них належать:

1. Принцип участі громадських об'єднань, які представляють інтереси вразливих груп населення та застрахованих осіб, у розробці, прийнятті, здійсненні рішень з питань соціального забезпечення і захисту їхніх прав. Соціальна політика держави ефективно здійснюється, коли в накресленні її основних напрямів та втіленні їх у життя беруть участь представники громадських організацій інвалідів, ветеранів війни і праці та ін., а також професійних спілок. Вони часто є ініціаторами внесення змін до нормативних актів, прийняття нових, скасування тих, що не відповідають вимогам сьогодення, на їхню вимогу збільшують розміри соціальних виплат, надають одноразові допомоги до певних свят. Суб'єкти загальнообов'язкового державного соціального страхування (застраховані особи, страхувальники і страховики) здійснюють управління страховими фондами. Цей принцип стосується права соціального забезпечення, адміністративного, конституційного, трудового права.

2. Принцип багатоканальності фінансування соціального забезпечення. Витрати на соціальні програми вимагають участі в їх фінансуванні практично всіх: держави, роботодавців, за страхованих осіб, органів місцевого самоврядування, благо дійних організацій тощо. Порядок збору і розподілу коштів регламентується нормами адміністративного, фінансового права, права соціального забезпечення. Саме на основі їх змісту і сформульований цей принцип.

3. Принцип цільового використання коштів, що виділяються на соціальне забезпечення. Цей принцип закріплений в усіх законах, які стосуються окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також в інших нормативних актах, які регулюють порядок акумулювання і використання коштів зі спеціальних соціальних фондів. Створено систему державного і громадського нагляду й контролю за використанням цих цільових фондів. Як принцип адміністративного, фінансового права, права соціального забезпечення він сприяє раціональному й ефективному використанню коштів на соціальні потреби.

Принцип сприяння зайнятості і працевлаштування населення. Його зміст розкривається фахівцями адміністративного і трудового права та права соціального забезпечення на підставі відповідного законодавства. Так, у ст. З—5 Закону України "Про зайнятість населення" закріплені принципи державної політики зайнятості населення і державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності. Ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачені види забезпечення та соціальні послуги, що надаються безробітним. Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (розділ IV) визначено порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів.

5. Принцип соціального захисту населення від ризиків перехідного до ринкової економіки періоду, від погіршення екологічної ситуації, урбанізації тощо. Цей принцип спрямований на розв'язання таких проблем: 1) стабільності трудових відно­син, підвищення соціальних гарантій у сфері оплати праці, відтворення робочої сили, включно з питаннями тривалості робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, гарантій для осіб, що суміщають роботу з навчанням, гарантій працівникам при розгляді їхніх трудових спорів (трудове право); 2) державної підтримки, охорони і захисту приватної власності, підтримки підприємництва та ін. (цивільне право); 3) забезпечення житлом і, зокрема, соціальним, поліпшення житлових умов (житлове право); 4) державної підтримки інституту шлюбу, сім'ї, встановлення у законодавчому порядку прав і обов'язків батьків, дітей, подружжя та ін. (сімейне право); 5) створення сприятливого екологічного середовища для нормальної життє­діяльності людини (екологічне право); 6) створення економічно обґрунтованої і всебічної системи матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання пільг та компенсацій певним категоріям осіб, які є непрацездатними, несуть підвищені витрати, є малозабезпеченими (право соціального забезпечення). Під кутом цього принципу розглядаються також такі питання, як: 1) забезпечення гідного життя і вільного розвитку людини; 2) заборона примусової праці; 3) право на охорону здоров'я; 4) право на захист від бідності тощо. їх інколи розглядають як окремі міжгалузеві принципи права.

6. Закріплення загальноправових і міжгалузевих принципів у законодавчих актах. Характеристика принципів соціальної справедливості, рівноправності, гуманізму, законності в праві соціального забезпечення

При прийнятті законів у сфері соціального забезпечення законодавець прагне закріпити в них нормативно-правові принципи, на підставі яких фізичним особам надаються окремі види матеріального забезпечення. Як правило, це ті основні засади, які належать до загальноправових, галузевих, окремих правових інститутів чи їхніх груп принципів права. Так, у ст. 5 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування закріплені принципи, що стосуються всіх п'яти видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (див. 1.4.2). Ці принципи конкретизовані в законах з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" цей вид страхування здійснюється за принципами: 1) законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного пен­сійного страхування; 2) обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності; 3) права на добровільну участь у системі загальнообов'язкового пенсійного страхування осіб, які відповідно до закону не підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; 4) заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію; 5) рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат і виконання обов'язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; 6) диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості

страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу); 7) солідарності та субсидування в солідарній системі; 8) фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів; 9) спрямування частини страхових внесків до Накопичувального фонду для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії й одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з ураху­ванням інвестиційного доходу; 10) державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених законом; 11) організації управління Пенсійним фондом на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави і на засадах гласності, прозорості та доступності його діяльності; 12) обов'язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов'язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених законом; 13) цільового та ефективного використання коштів загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; 14) відповідальності суб'єктів системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за порушення норм закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.

У Законі України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", зазначені такі принципи: 1) паритетність держави, пред­ставників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку; 2) своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком; 3) обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян-суб'єктів підприємницької діяльності; 4) надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав; 5) обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків; 6) формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; 7) диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; 8) економічна заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці; 9) цільове використання коштів страхування від нещасного випадку (ст. 5).

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, здійснюється за принципами: 1) законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; 2) обов'язковості страхування осіб та добровільність їхнього страхуван­ня у випадках, передбачених законом; 3) державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав; 4) обов'язковості фінансування Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності витрат, пов'язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг, в обсягах, передба­чених законом; 5) формування та використання страхових коштів на засадах солідарності та субсидування; 6) цільового використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та втратами, зумовленими народженням і похованням; 7) паритетності в управлінні Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності представників держави, застрахованих осіб та роботодавців; 8) відповідальності роботодавців і Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за реалізацію права застрахованої особи на матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що надаються за законом (ст. 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням").

Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами, що зазначені у ст. 2 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", а саме: 1) надання застрахованим особам державних гарантій реалізації своїх прав; 2) обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно, а також громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності; 3) цільового використання коштів страхування на випадок безробіття; 4) солідарності та субсидування; 5) обов'язковості фінансування Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття витрат, пов'язаних з наданням матеріаль­ного забезпечення в разі безробіття та соціальних послуг в обсягах, передбачених законом; 6) паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців; 7) диференціації розмірів виплати допомоги у зв'язку з безробіттям залежно від страхового стансу і тривалості безробіття; 8) надання на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом, допомоги у зв'язку з безробіттям та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації; 9) за­конодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.

Надання соціальних послуг ґрунтується на принципах: 1) адресності та індивідуального підходу; 2) доступності та відкритості; 3) добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг; 4) гуманності; 5) комплексності; 6) максимальної ефективності використання бюджетних та по­забюджетних коштів суб'єктами, що надають соціальні послуги; 7) законності; 8) соціальної справедливості; 9) забезпечення конфіденційності суб'єктами, які надають послуги, дотримання ними стандартів якості, відповідальності за дотримання етичних правових норм (ст. З Закону України "Про соціальні послуги")