6.Поясніть чому князь Ярослав увійшов в історію як Мудрий

Ярослав Мудрый (около 978—1054), - Великий Князь Киевский, сын Князя Владимира I Святославовича. Именно при Ярославе государство Киевская Русь достигло наивысшего могущества. Киев превратился в один из крупнейших городов Европы, соперничавший с Константинополем. При Ярославе Мудром Русь достигла широкого международного признания - с семьей киевского князя стремились породниться крупнейшие королевские дворы Европы. Прозвище "Мудрый" Ярослав получил за составление свода законов - Русская Правда.

После смерти бездетного брата Мстислава в 1035 г. Ярослав стал единоличным правителем огромного государства. Большое значение имело завершение христианизации населения. Уговорами и силой Ярослав Мудрый добился утверждения христианства. Было завершено создание церковной иерархической организации. В 1037 г. константинопольский патриарх образовал Киевскую метрополию, таким образом, Киев стал церковным центром.

Когда вокруг не осталось соперников, Ярослав, что называется, поумнел и прослыл Мудрым. Таковым, кстати, ни современники, ни летописцы его не величали, а эпитет придуман Карамзиным. В общем-то, Карамзин не ошибся. Сын Владимира Святого, сначала новгородский, а затем и киевский князь Ярослав Владимирович действительно оказался мудрым, оказался достойным продолжателем дела своего великого отца и стал одним из выдающихся деятелей русской истории.

Он быстро уразумел, что подлинное могущество государства достигается вовсе не в беспрестанной гражданской войне, а путем мира и стабильности. Активную энергию, скопившуюся в массах, следует направлять не на агрессию друг против друга, а на хозяйственное процветание, оборотистую и взаимовыгодную торговлю, дружбу с соседями, основанную на внушительной военной силе, на укрепление веры и духа, поощрение строительства, искусств и ремесел. В этом и состоит истинная государственная мудрость.

Ярослав Мудрый был известен как образованный человек, знавший несколько иностранных языков и имевший богатую библиотеку. При нем Киевская Русь достигла наивысшего могущества. Киев превратился в один из крупнейших городов Европы, соперничавший с Константинополем.

7.У чому історичне значення прийняття християнства Київською Руссю?

Прийняття християнства — акт надзвичайно великої ваги, найголовніше досягнення Володимира Великого. Пригадаємо, що до цього християнство пустило вже глибоке коріння у Києві. Його проникнення на Русі почалося задовго до офіційного запровадження. Ще київський князь Аскольд, здійснивши відомий нам похід на Візантію у 860 р., повернувся християнином. За князя Ігоря частина князівських дружинників прийняла християнство, оскільки при укладанні договору у 944 р. з візантійцями одна частина присягалася за християнським обрядом, а інша — за язичницьким: на зброї, богами Перуном і Велесом. Нарешті, княгиня Ольга прийняла християнство у 957 р. Можна припустити, що чимало християн було і в оточенні Святослава. За нього влада офіційно не підтримувала християнство, але й не переслідувала його послідовників.

Отже, до офіційного визнання державною релігією християнство встигло проникнути в широкі верстви українського суспільства і знайти послідовників, насамперед серед знаті.

На час правління князя Володимира склалися нові політичні, соціальні і духовні умови. Завершення формування державності, адміністративна реформа, проведена Володимиром, зміцнили Київську Русь. Натомість, на черзі постала реформа ідеології. Язичництво вже пережило себе, і Володимир Святославович це розумів. Адже було очевидним, що потрібна нова ідеологія, яка могла б об’єднати різноплемінну Київську державу, підняти авторитет князівської влади.

І такою ідеологією могла стати одна із світових релігій, яка проповідувала поклоніння єдиному богові: іслам, іудейство чи християнство.

Після довгих роздумів Володимир зупинив свій вибір на візантійському православ’ї. За цим вибором стояли конкретні політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією.

Перша релігійна реформа Володимира Святославовича на основі язичництва

На початку свого князювання Володимир намагався пристосувати язичницьку релігію до нових завдань, які стояли перед ним. У 980 р. з метою зміцнення держави він хотів об’єднати божества різних слов’янських племен і неслов’янських народів і забезпечити єдиний для всієї держави культ.

«Повість минулих літ» оповідає, що у Києві, на горі перед княжим теремом, Володимир збудував нове капище, на якому було виставлено найголовніших язичницьких богів, головним з яких був Перун. Поруч стояли зображення Дажбога, Стрибога, Симарига, Хорса і Мокоша. Так Володимир хотів об’єднати народи своєї держави. Але, як виявилося згодом, язичницька релігія була непридатною для державного об’єднання.

Хрещення Русі 988 р.

У 988 р. на Русі склалися сприятливі умови для прийняття християнства. У Візантії спалахнула громадянська війна. Проти імператорів співправителів Василія й Костянтина повстав Варда Фока. Імператори попросили допомоги у київського князя. Володимир не відмовив, але зажадав за це руки сестри Василія і Костянтина Анни. Але, позбувшись небезпеки з допомогою руського війська, візантійці стали зволікати з виконанням умови і, щоб якось виправдатися, стали домагатися від Володимира прийняти християнство. Але і після хрещення Володимира Візантія не збиралася виконувати свої зобов’язання. І лише після того, як Володимир Святославович пішов воєнним походом і після тривалої облоги здобув візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. Володимир повернув місто Візантії як викуп за наречену.

У 988 р. Володимир, повернувшись до Києва з молодою дружиною, проголошує християнство державною релігією Київської держави і енергійно запроваджує нову віру.

Історичне значення запровадження християнства у Київській державі

Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у внутрішньому житті держави. Нова віра піднесла значення князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила зв’язок між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви князь знайшов потужну ідеологічну опору, яка освячувала його владу і підтримувала його в управлінні державою.

Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові суспільних відносин, господарського життя.

Церква справляла великий вплив на культурно-освітнє життя, його піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль.

Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підняла їхні стосунки на новий рівень.

Прийняття християнства народом, країною, державою, так само як і окремою людиною, — це не один лише вияв бажання у суто побутовому відношенні; це й не політичне або ідеологічне рішення, продиктоване національними інтересами або шуканням особистої вигоди. Ні, процес входження у світ Господа Ісуса Христа, у віру в Нього як Спасителя — це таємничий акт, в якому логічні докази, розрахунки відходять на далекий план. Земне життя можна прожити і без віри в Бога. Але в сумлінні людини закладений нездоланний поклик до вічності, до збереження своєї особистості — навіть після фізичної смерті.

Християнство, на відміну від усіх інших релігій, не є релігією агресивного наступу, експансії.

Написано і видано чимало книжок про акт хрещення в Києві 988 р., де з різних боків аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з поганською вірою і запровадити християнство східного (православного) віровизнання. У цих працях загалом правильно і слушно вказується на політичні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі. Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце саме релігійний мотив акту хрещення, потім — естетичний (посли князя, відвідавши різні країни, найбільше уподобали у Візантії красу православного обряду). Хроніка нічого не пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах Воло¬димира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики, економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь — Візантія було б спрощенням проблеми.

Християнство доби Київської Русі дало багато прикладів благочестя, подвижництва і мучеництва за Христа. Боротьба з язичництвом не була такою простою і переможною, як це може здатися на перший погляд. За віру полягло багато мучеників, серед них сини князя Ярослава Мудрого — Борис і Гліб.

Здавалося, що їй покладе край навала в середині ХІІІ ст. жахливої Золотої Орди монгольського хана Батия. Цей хан знищив, розвалив нашу стародавню державу — Київську Русь. Але церква вижила і до самого сформування Запорізької Січі.