2.Висвітлить боротьбу Київської Русі з кочовими народами. Хто із князів відзначився в цій боротьбі?

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.

У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.

Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.

Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки.

З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів.

У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході.

За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками.

Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом".

У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

3.Охарактеризуйте діяльність княгині Ольги

Ольга була дружиною князя Ігоря. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Близько 955 прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією. 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним. Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання — чи може дочка одружуватись з батьком. Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава I, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.