61. Фуко: від археології знання до генеалогії влади

Мішель Фуко — фрацузький філософ та історик ХХ ст. Мішель Фуко найбільш відомий завдяки своїм критичним дослідженням соціальних інституцій, психіатрії, медицини, наук про людину, системи тюрем, а також завдяки своїм роботам з історії сексуальності. Творчість Фуко будується на засадах трьох Кантівських питань: Що можна знати Що слід робити Що є людина Згідно з цією послідовністю історія думки самого Фуко розподіляється на три періоди: — археологічний — генеалогічний — період естетик існування. У своїй творчості Фуко розвивав основний фонд ідей французького і європейського Просвітництва у реаліях західної культури другої половини ХХ сторіччя. Основний обєкт досліджень Фуко — вивчення неусвідомлюваного різних історичних епох, і цей інтерес зближує його з Франкфуртською школою. У шістдесяті роки Фуко розробляє концепцію європейської науки на засадах археології знання, у серцевині якої знання-мова. Усі відомі теорії науки і культури Фуко відносить до доксології. У 70-ті на перший план у його працях виходить тема знання-насилля, знання-влада. У 80-х у творчості філософа зявляється поняття субєкта і розглядається тема сексуальності, а разом із нею — питання етики, моралі, свободи. Фуко ставив такі завдання: Поновити археологію сучасних знань про субєкт Розшифрувати генеалогію сучасної влади і усієї сучасної західної цивілізації Написати особливу онтологію сучасності, яка мислиться сферою перехрещень інших онтологій: онтології субєкта по відношенню до себе, онтології субєкта у його відношенні до інших і інститутам у галузі влади, онтологію субєкта у його відношенні до істини у галузі знання.

62. Постструктуалізм і філософія до постмодерну Ліотар, Фуко, Лакан та ін.

Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970-1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. Французький філософ Ж.-Ф.Ліотар повернув поняття до вирішення філософських проблем. Саме щодо філософії зявилися сумніви в її здатності висвітлити питання світогляду в чіткій структурній єдності. Постмодернізм виражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу на предметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з боку предмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальні творчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з нерозумних на розумні. Постструктуралісти, такі як Фуко, прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін субєкт допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі несвідомою. Категорія субєкта вводить у питання ствердити Я як синонім усвідомленості; субєкт децентрує свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти субєкт; слід сказа-ти, що Дерріда і Фуко не мають теорії субєкта. Винятком є Лакан, який визнає субєкт у звязку з гегелівською філософською схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що структура і субєкт виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від субєктивної відмінності від неї. Широкомасштабна атака на субєкт у дійсності привязана до підриву поняття структури як такої.