56. Поняття Соціального характеру в філософії Фромма.

Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий. В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський. За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування.Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу. Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює.Аналізуючи праці Фромма, можна простежити звязок концепції соціального характеру з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фромма ґрунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції соціального характеру, за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства.Постановка Фроммом проблеми соціального характеру як певної психологічної структури особистості, спроба зясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.

57. Шелер про природу людини та її місце у Всесвіті

Людина, її місце у світі, положення в бутті і відношення до бога — центральні питання філософії антропології. Філософія людини виходить при цьому з нетрадиційно-метафізичного визначення самої суті філософствування, що розуміється не просто як розгляд і аналіз буття як би ззовні, з позиції нейтрального спостереження, а як співучасть і співробітництво людини в житті світу, виконання зверхсвітових цінностей, причетністю до абсолютного, солідарність із всіма існуючим. Людина єдина істота у всесвіті, завдяки якому світ знаходить свою самосвідомість. Саме тому вивчаючи людину, філософська антропологія знаходить відповідь і на традиційне питання метафізики про те, що є абсолютно існуюче буття. Щодо буття можливі активна і пасивна позиції: світ має потребу в досконалості світу. Це одна зі старих дилем як філософії, так і релігії. Акт фі-лософствування М.Шелер розуміє як смиренність, готовність служити речам, світу і богу, людина активний співучасник світу і це дає підстави для самотрансцендування людини до бога, для обожнювання людини. На відміну від східно-православного розуміння цього процесу в дусі боголюдини, Шелер близький до концепції людинобожества. Людині, міркував М.Шелер, повинно бути зрозуміло як незалежний від біологічної природи дух, підпорядкований новому порядку і новій єдності, заснованому на любові. Людина може бути правильно зрозумілий лише в. світлі ідеї бога, як рух і перехід до божественного. Це визначає теоморфізм навчання про людину, що виразно проступає в заключній частині відомої роботи М.Шелера Місце людини в космосі. Людське пізнання йде не від емпірії, а від безпосереднього збагнення сутності. Подібність феноменології з богопізнання полягає в тому, що зверхвідчуття інтуїція відокремлює випадкове від необхідного, дозволяє вбачати в яке являє істотне. Звідси техніка феноменологічна редукції чимось нагадує апофатичну теологію; вона показує і знімає те, що сутність не є, а також аскетику: відмовлення від себе в імя бога, збагнення сутності є шлях до обожнювання людини.