7.3. Боротьба гетьмана петра дорошенка за незалежність і територіальну цілісність української держави

У середині 1660-х років Українська держава внаслідок міжстар- шинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. Її фаталь­ний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. Характе­ризуючи тодішню ситуацію, історик М.Костомаров з болем відзна­чав: « Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищи­ла надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виник­ла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникла воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадсь­кого добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремни­ми. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяж­ким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжко­го шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, свя­те, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу ввалсали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе само­го, погубивши інших...» І все ж серед цього безладу й зневіри знай­шовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх україн­ських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко, син козацького полковника на ім'я Дорофій, онук слав­ного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у війні з крим­ськими татарами у 1628 р.

Зміцнення позицій

П.Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині. Здобув ґрунтовну освіту, ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, добре знав поль­ську й латинську мови, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647 р. разом із Б.Хмельницьким вирушили на Запоріжжя. В ході Національної революції виконував валсливі до­ручення, в т. ч. дипломатичного характеру, посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії, зокрема, в останній час займав поса­ду черкаського полковника. Після втечі П .Тетері до Польщі у серпні 1665 р. П.Дорошенка було обрано гетьманом (1665—1676). У бо­ротьбі за гетьманську булаву він переміг двох небезпечних супер­ників — брацлавського полковника Василя Дрозденка та енер­гійного медведівського сотника Степана Опару.

Вважаючи своєю головною метою визволення й об'єднання всі х українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний геть­ман змушений був виходити з тогочасних несприятливих для себе реалій. Україна була розколота на дві частини, кожну з яких кон­тролювали відповідно Московія і Польща, та надзвичайно спусто­шена, зокрема, Правобережжя втратило щонайменше 65—70 % свого населення. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьман­ську владу на Правобережній Україні, заручитися підтримкою на­роду, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Правобе- рвжжі ₇ П.Дорошенко за підтримки київського православного мит­рополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ: 1) відно­вив скликання козацьких рад, надіючись таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) щоб не бути заручником частої зміни настроїв козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне наймане вій­сько т. зв. сердюків (з турецької — відчайдухи), що стало його осо­бистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю; 3) для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лі­нію і почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи щодо утвер­дження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів й урядовців; 5) проводив енергійну коло­нізацію спустошених окраїн Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому прикордонні. Гетьман ак­тивно підтримував заходи митрополита Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату, котрий міг би стати важливим політичним чинником утвердження незалежної держави.

Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз'єднання козаць­кої України, намагався добитися поступок щодо виведення з україн­ської території польських залог, скасування унії, повернення пра­вославній церкві захоплених храмів і майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, адже на- прикін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запро­поновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні — серпні 1666 р., коли, кори­стуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського полку проти московської політики та вла­ди І.Брюховецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Воєнні дії проти Польщі

Восени 1666 р. правобережний гетьман, очевидно, отримавши перші звістки про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір звільнити все Право­бережжя, щоб де-факто вивести його за рамки Андрусівських пе­ремовин і таким чином перетворити на базу для боротьби за об'єд­нання розшматованої України, він насамперед вирішив не допус­тити розташування у Брацлавщині 6-тисячного польського війська і 19 грудня в бою під Браїловом за допомогою татар вщент розгро­мив його, а далі розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одно­часно П.Дорошенко активізував переговорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на протекторат останнього за умови ви­знання Української держави та згоди надати військову допомогу.

Розрив із Польщею прискорив укладення Андрусівського пере­мир'я, яке викликало нову хвилю народного невдоволення як у Правобережній, так і в Лівобережній Україні. За таких умов ІІ.До- рошенко запропонував скликати загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому склас­ти свої повноваження і визнати владу новообраного керівника єдиної Української держави. Однак з цим не погодилися І.Брюхо­вецький та більшість лівобережної старшини. Тому П.Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він во­сени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Уперше після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спро­бу включити до складу Української держави західноукраїнський регіон. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайців на Тер- нопольщині, де 24-тисячне козацьке військо разом із кількома де­сятками тисяч татарської орди та 3 тис. турецьких яничарів, маю­чи п'ять десятків гармат, оточили 15-тисячне регулярне польське військо й кілька тисяч озброєної челяді. Близько двох тижнів три­вала облога. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика І.Сірка, який, відмовляючись визнати П.Дорошенка геть­маном України, разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл бра­ти ясир з українських земель. П.Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. У той же час Польща змушена була визнати автономію Правобережної України, встановивши українсько-польський кордон пор. Горинь.

Возз'єднання Козацької України

Зазнавши невдачі у справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 р. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій: 1) сприяння реальному об'єд­нанню всіх українських земель, включаючи Перемишль, Ярослав,

Львів, Галич, Володимир; 2) вивід московських воєвод та інших урядників з України; 3) відмова від збору податків на українських землях; 4) підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького; 5) визнання гетьманом обох боків Дніпра П.Дорошенка. Звичайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусів- ського перемир'я.

У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П.Дорошенка. В результаті антимос- ковського повстання на Лівобережна, більша його частина була звільнена від московського війська. Рішучішими стали дії Туреч­чини, яка заявила про згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою та­тар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Після вбивства І.Брюховецького Ко­зацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз'єднаної Україн­ської держави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Діючи рішуче, він взяв під свій контроль майже все Лівобережжя, розмі­стив у найважливіших містах свої залоги. Практично все україн­ське суспільство підтримувало його дії, спрямовані на відновлення незалежної соборної Української держави. Митрополит Тукаль- ський розпорядився, щоб в українських церквах поминали не мос­ковського царя, а « благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися зі втратою україн­ських земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на Брацлавщину, тому 18 липня був змушений поки­нути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігів­ського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобереясжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорі­зький писар П.Суховій. Його підтримувало Запоріжжя, незадово- лене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцноїУкра- їнської держави воно втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з наказним гетьманом Д .Мно­гогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава зно­ву розпадається на два гетьманства.

Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближен­ня з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Гене­ральну старшинську раду, в якій взяли участь також представни­ки Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельниць­кий. Підтвердивши пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошен­ка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі україн­ські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національ­но-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правоберелшого гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запорізьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності козацької України від Речі Поспо­литої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина пра­вобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П.Суховія від імені частини право­бережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханенка (1669—1674), який виступав при­хильником утвердження козацької республіки під зверхністю поль­ського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника бороть­бу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко за­значав один із дослідників: «Між собою українці воюють, здаєть­ся, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних против­ників на Правобережжі, П.Дорошенко змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налаго­дити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогріш­ним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викли­кала пасивність турецького султана щодо допомоги у справі віднов­лення територіальної цілісності Української держави. Тому він ро­бить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. Досер. 1670р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект україн­сько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок час­тини Подільського воєводства, Волині й Полісся — кордон мав про­ходити по р.Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки україн­цям. Прагнучи запобігти утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послу­гами М.Ханенка, який пропонував набагато скромніші умови піддан­ства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 верес­ня підписалаз ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханен- ком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовт­ня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й при­слав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на поч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100— 120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були: 1) визнання Польщею Української держави « в старих кордонах ». З її території виводили­ся всі польські залоги; 2) Поділля з Кам'янцем і частина Галичини з Чортковом відходили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки»; 4) Польща зобов'язувалася сплатити Туреч­чині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошен­ка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавіциною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали залишатися у складі Речі Поспо­литої, яка до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непокоїла також по­ведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчару­вавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозумін­ня то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими держава­ми не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Пра­вобережна Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населен­ня сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лі­вобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабіль­ною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.До­рошенка.

Поразка революції

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір'я україн­ського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підроз­діли сердюків, соратники і навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукаль- ського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман І.Самойлович. Відправлені ни- мив 1674р. на Правобережжя війська були підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вір­ність Москві, М.Ханенко добровільно здав гетьманську булаву І.Самойловичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом «обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулювати й П.До­рошенко. 19вересня 1676р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя — об'єднати розтерзані українські землі в єдину неза­лежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар'єра великого патріота, одного з найвиз­начніших діячів козацької епохи. Після зречення гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на Чернігівщині, та через де­який час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В1679—1682рр. служив воєводою у В'ятці, а останні роки життя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. (Д о речі, його правнучка НаталіяГончарова була дружиною О.Пуиі кіна.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Степанкова, — так палко любили Україну й хоті­ли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран ».

На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства укра­їнські землі так і не об'єдналися під булавою І.Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобереж­жя Юрія Хмельницького (1677—1681). Після звільнення з поль­ської в'язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську була­ву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та України, воло­даря Війська Запорізького».

У1677—1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі орга­нізовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками ча­стиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він вста­новив деспотичне управління, обклав населення важкими подат­ками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порад­ників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його само­го, стративши у Кам'янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки політичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчиса­райським перемир'ям вона була поділена між Туреччиною, Крим­ським ханством і Московською державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запоріжжя залишалися за Московщиною; 2) ПівденнаКиїв- щина, Брацлавіцина і Поділля переходили під владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в південних степах України.

Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. «Вічним миром», який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою: 1)РічПос- полита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запо­ріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. крб ком пенсації); 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейт­ральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля зали­шалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі); 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобо­в'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна революція 1648—1676 рр. за­знала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня між- усобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям, незважаючи на ве­личезні втрати (під час воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, переселень), які, згідно з даними дослідників, становили бл. 65—70 % (у Правобережній Україні цей показник досягав 85— 90 %), або 3,2—3,5 млн осіб від приблизно 5 млн мешканців етно- українських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобереж­жя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

143