6.3. Воєнні Дії між україною і польщею в 1649-1653 рр.

На поч. літа 1649 р. війна розгорілася заново. 25-тисячна поль­ська армія на чолі з королем Яном Казимиром йшла з Волині, а че­рез Галичину рухалося 15-тисячне військо під командуванням Яре­ми Вишневецького.

Збаразько-зборівська кампанія

100-тисячна армія Б.Хмельницького спільно з 40 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм на поч. липня оточила велику частину польсько- шляхетського війська під Збаражем і тримала її в облозі півтора місяця. У боях біля міста було знищено чимало поляків, серед шлях­ти почалися паніка та дезертирство. Не обійшлося без тяжких втрат і в українській армії: тут загинули відомі полковники С.Морозен­ко і К.Бурляй.

Тим часом на допомогу обложеним поспішали головні сили польської армії, які очолював король Ян Казимир. Непомітним маневром Б.Хмельницький зняв частину війська (бл. 40 тис. укра­їнців і 25—ЗО тис. татар) з-під Збаража і вирушив до Зборова на­зустріч 20—30-тисячній армії поляків. Несподіваним ударом геть­ман відрізав частину польської армії від головнихїї сил і 15 серпня 1649 р. під час переправи через р. Стрипу завдав їм великих втрат. Наступного дня почався генеральний бій, який загрожував неми­нучою капітуляцією короля з усією його армією. Але в найкритич- ніший момент канцлер Оссолінський підкупив татарського хана і той категорично зажадав від Хмельницького припинити бій та по­чати переговори. Така поведінка хана пояснювалася його політикою « рівноваги сил », яка вела до взаємного виснаження України і Поль­щі, давала можливість Криму безкарно грабувати ці землі та відігра­вати провідну роль у Південно-Східній Європі.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір, за яким козаки здобували численні права: 1) Українська держава мала охоп­лювати територію Київського, Брацлавського й Чернігівського воє­водств; на ній не мали права з'являтися коронні війська. Урядові посади тут могли займати тільки православні; 2) козацький реєстр встановлювався у кількості 40 тис. чол., аселяни, які не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво. Підтверджувалися всі права і вольності Війська Запорізького; 3) всім учасникам повстання про­голошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; 4) католицька і православна шляхта зрівнювалися у правах, а православний митрополит отримував місце у польському сенаті. Питання про унію передавалося на роз­гляд сейму; 5) польський король погодився на виплату щорічних упоминок Криму та у таємній статті дозволив татарам « вільно спу­стошувати край, повертаючись назад », тобто грабувати й брати ясир на українських землях.

Зборівський трактат не відповідав ні фактичному успіху націо­нально-визвольної боротьби, ні тим широким надіям, які плекали українські народні маси. За Зборівською угодою велика частина селян поверталася в кріпацтво. На феодальне гноблення була при­речена козацька та міська біднота. До того ж татари жорстоко по­грабували землі Волині, Галичини й, особливо, Поділля. Так, замість повного звільнення всього українського народу і створення своєї власної держави доводилося задовольнятися національно-те­риторіальною автономією, і то лише для козацької верстви. Це викликало в Україні надзвичайне обурення та стрімке наростання антифеодальної боротьби. Було зрозуміло, що перемир'я тривати­ме недовго.

Державне будівництво

Розглядаючи залежність від Речі Посполитої як просту фор­мальність, гетьман Б.Хмельницький використав короткий перепо­чинок для реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. Українська держава була поділена на 1 б полків, де в цей час проживало бл. 1,4—1,6 мл н чол. Полки ділилися на сотні. Усі урядовці — як центральної вла­ди (генеральні старшини: писар, обозний, хорунжий, осавул), так і полкової та сотенної — мали військові ранги й поруч з військовими обов'язками виконували цивільну слуясбу у сферах адміністрації, фінансів, суду. Своєрідним парламентом була Старшинська рада, яка у воєнних умовах фактично замінила Генеральну раду. Вирі­шуючи політичні, економічні, військові та інші справи, вона стала головним органом державної влади, постанови якого були обов'яз­ковими для гетьмана. Гетьман очолював уряд і державну адмі­ністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Резиденцією геть­мана й фактичною столицею Української держави стало місто Чи­гирин.

Відчуваючи неминучість нової війни з Польщею, Б.Хмельниць­кий прагнув заручитися підтримкою іноземних держав, а тому ак­тивізував свою міжнародну політику. Зберігаючи союзницькі відно­сини з Кримом, він налагодив стосунки з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією про координацію дій проти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів переговори з Туреччиною про прийняття її протекції, але, як показало майбутнє, так і не зва­жився на неї. У серпні 1650 р. з 70-тисячними загонами україн­ського війська й татар Б.Хмельницький вирушив у похід на Молда­вію, яка підримувала Польщу й займала ворожі позиції стосовно України. Молдавський правитель Василь Лупу змушений був ук­ласти у вересні договір, за яким обіцяв надати Б.Хмельницькому допомогу у боротьбі проти Польщі. Поряд з цим, В. Лупу погодився скріпити українсько-молдавський союз династичним шлюбом своєї дочки Розанди з гетьманським сином Тимошем.

Білоцерківський договір

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в сер. лютого 1651 р. 12—14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою заги­нули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з найкращих козацьких полководців Данилом Нечаєм. Хоч і ворог втратив бл. тисячі жовнірів. Під Вінницею поляків зупинили заго­ни Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком між 200-тисяч- ним військом поляків та 100-тисячною українською армією і ЗО— 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успішними для укра­їнців, які знищили бл. 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопив­ши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати. Зали­шившись без гетьмана, українська армія була оточена ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, ві дхід яких прикривали кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з ост­ровів, але не залишили позицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними даними, від 4 до ЗО тис. козацько-селянського війська.

Захоплений відвагою згаданих 300 вояків, класик французької літератури Проспер Меріме писав: «Протягом кількох годин муж­ньо, по-геройськи бився загін із трьохсот чоловіків, що опинилися на невеликому пагорбі. Вже стомилися поляки від тієї безперерв­ної рубанини, і Потоцький пообіцяв дарувати життя тим відчайду­хам, якщо складуть зброю. «Не хочемо пощади від ворога!» — ви­

гукнули вони. Поляки побачили, як вони поскидали у воду свої пояси, наповнені золотими монетами, а потім поцілувалися і били­ся з вигуками: «Не хочемо пощади від ворога!». Билися доти, аж поки їх не повбивали. Залишився один із трьохсот. Він роздобув човен і, не маючи змоги врятуватися, був усе ж недосяжний для та­бель та пік. Багато стрільців цілились у нього, та навіть уражений чотирнадцятьма кулями з мушкетів він вимахував косою, силкую­чись сягнути кожного, хто до нього наближався, аби взяти його живцем у полон. За наказом Яна Казимира один жовнір ступив у воду, аби сповістити героєві, що король є свідком його подвигу і да­рує йому лшття. «Хочу загинути як справжній козак», - вигукнув умираючий селянин, а жовнір із жахом відступив од нього. Нареш­ті до човна підступили два німецькі рейтари і проткнули воїна свої­ми піками».

Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українсько­го національно-визвольного руху. Становище ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити по­встання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, цент­ральні й західні райони Української держави. Однак завдяки органі­заторській діяльності Б.Хмельницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до перего­ворів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави: 1) козацькою тери­торією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а маг­натам і шляхті віддавалися їхні маєтки; 2) козацький реєстр ско­рочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, вер­талися у підданство до панів; 3) гетьман підпорядковувася пол ьсько­му королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними держава­ми; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.

Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Укра­їні знову почалися повстання проти польської шляхти.

145

Підкреслюючи вкрай негативне ставлення українського наро­ду до Білоцерківської угоди, П. Меріме писав: «Залишалося рати­фікувати договір на колі, тобто всіма полками, які зібралися дов­кола Білої Церкви. Це виявилося таким небезпечним, що всупереч звичаю штаб не вийшов на рівнину. Гетьман і старшини лишалися у фортеці, і договір зібраному люду було зачитано крізь високе

10 — 5-2004

вікно. Ледь шоковані таким нововведенням, а далі розгнівані ус- тупками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки, підтри­мувані татарами, глухо загомоніли; селяни кричали про зраду, про­клинали Хмельницького і польських комісарів, в якусь мить зда­лося, що вони підуть на штурм. Стали жбурляти каміння, розбили вікна, у бік виступаючих, які з балкона намагалися вгамувати на­товп, пролунало кілька мушкетних пострілів, а що Кисіль теж за­хотів втихомирити бунтівників, то повз вухо йому просвистіла стріла. Несподівано опустили зведений міст. До бунтівників зійшов Хмельницький у пишному гетьманському одязі, в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву — символ своєї вла­ди. В натовпі запанувало замішання, йому звільнили дорогу, віді­йшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький ки­нувся у саму гущу, лупцюючи направо і наліво, а Виговський ішов заним, вигукуючи: «Повага послам! Послух полковникам!» Сміли­вість і відвага старого гетьмана викликали збентеження серед збун­тованого люду; жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп, відсуну­тий і побитий лише однією людиною, звільнив площу перед форте­цею і мовчки розійшовся».

Воєнні дії 1652—1653 років

Б.Хмельницький розглядав Білоцерківський договір як мож­ливість для відновлення сил. У квітні 1652 р. було вирішено заручи­тися підтримкою Криму й відновити воєнні дії проти поляків. Геть­ман звернувся до мешканців Лівобережної України із закликом знищувати шляхту й урядників та вступати до його війська. Це озна­чало фактичне скасування Білоцерківського договору. Через кіль­ка тижнів ЗО—35-тисячне українсько-татарське військо під прово­дом Б.Хмельницького напало на 30-тисячну польську армію, яка намагалася перешкодити просуванню загонів Тимоша Хмельниць­кого до Молдавії, і в бою неподалік гори Батіг на Брацлавщині 1— 2 червня цілковито розгромило її. Загинув і гетьман Калиновський. Цю блискучу перемогу гетьмана Хмельницького сучасники порів­нювали з перемогою Ганнібала під Каннами.

Після переможної битви під Батогом гетьман Богдан Хмель­ницький відправив польському королеві Я ну Казимиру глузливого листа. «Мій син, — писав він, — був у дорозі за дружиною, аж тут Калиновський перепинив йому шлях, всупереч людському законові, бо Господь дав землю та воду і добрим і злим людям. Я попередив добродія гетьмана, порадивши йому не вставати поперек дороги. Благаю вашу світлість вибачити моїм козакам., тим урвиголовам.

від природи, якщо вони надто далеко зайшли у своєму жарті». За­значимо, що козацький «жарт» коштував Польщі нищівної пораз­ки, якої вона, за словами польських дослідників, ще не зазнавала. На Батізькому бойовищі полягла половина всіх гусарів Речі Поспо­литої, всього ж загинуло 8 тис. добірних жовнірів; кільком тися­чам удалося врятуватися втечею, інші потрапили в полон до ко­заків і татар.

Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в украї­нському суспільстві. Повстання спалахнули по всій Україні. Поча­лося повсюдне винищення шляхти. У результаті у травні — червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воє водств була звільнена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну незалежність.

Однак надалі Б.Хмельницького чекали нові невдачі. Одружив­ши сина Тимоша з дочкою В. Лупу Розандою, він планував посили­ти вилив на Молдавію та зміцнити міжнародні позиції Української держави, забезпечивши їй надійний кордон на цьому відтинку. Та включення Молдавії у сферу українських політичних інтересів на­сторожило Туреччину. Проти цього також виступила коаліція во­лоського й трансільванського князів. Вони скинули з престолу В. Лупу та обложили стару столицю молдавських господарів — Су- чаву. Двічі — у квітні та липні — серпні 1653 р. -— Тиміш на чолі козацького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика молодого Хмель- ниченка, якого провокував на необдумані дії В.Лупу, призвела не тільки до його загибелі на початку вересня, а й підштовхнула Вала- хію та Трансільванію до створення разом із Річчю Посполитою анти­української коаліції. Після зміщення з престолу В. Лупу до них при­єдналася й Молдавія.

У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під містечком Жванець (тепер село Кам'янець Подільського р-ну Хмельницької обл.) ЗО—40-тисячна українська армія спільно з татарами оточила шляхетське військо, що нараховувало близько 50 тис. чол. Значних боїв не було, але по­ляки через сувору пору року дуже потерпали від холоду, хвороб та нестачі продовольства. Втративши померлими понад 10 тис. чол., вони були готові капітулювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня кримський хан, як колись під Зборовом, уклав із Поль­щею сепаратну угоду, здобувши право брати ясир серед населення Галичини й Волині. Таке порозуміння між Польщею та Кримом при пасивності Туреччини ставило Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на ряд гучних перемог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення оста­точної перемоги над поляками потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою силою могла стати Московська держава.