Іван Самойлович

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д.Многогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генераль­ного суддю Івана Самойловича (1672—1687). Царські представни­ки поновили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які допов­нювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження геть­манської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без цар­ського указу й старшинської ради висилати посольства до інозем­них держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Доро­шенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у перегово­рах із представниками польського уряду в Москві у справах, які сто­сувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам забороня­лося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її бо­ротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військово­го суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священника, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молод­ших офіцерів для дітей старшини, усі питання вирішував зі стар­шинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися державні форми Геть­манщини, що проіснували майже ціле століття. І.Самойлович, без­перечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу са­мостійність України, зокремау 1668р. підтримав гетьманаІ.Брюхо- вецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воє­вод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д.Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднан­ню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти нама­гань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кри­мом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з правобережним гетьманом. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому геть­манські клейноди. Правда, через два роки його разом із москов­ськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. У1679 р. за наказом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії « великий згін », у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насампе­ред проти передачі полякамПравобережжятаЗахідноїУкраїни. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самой- лович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під про­водом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Са­мойловича . У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдово- лена користолюбством гетьмана, роздачею посад за родинним прин­ципом, підпорядкуванням, що було ним схвалено у 1685 р. україн­ської церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблю­вали значні багатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення по­живитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, по­даному старшиною В.Голіцину, І.Самойловича звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв'язках із тата­рами, пі дпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було за­арештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія — чернігівського полковника, якого по-звірячому за­катували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багат­ства були конфісковані, більша частина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Много­грішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без мос­ковського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загально­державні інтереси на свої станові.