УКРАЇНА наприкінці XVII у XVIII столітті

СТАНОВЛЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ. ІВАН МАЗЕПА ТА

ПИЛИП ОРЛИК

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окре­ме державне утворення у формі автономії в складі Московського цар­ства вона існувала з часу поділу Української держави на два геть­манства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьман­ства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української рево­люції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирав­ся Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бун­чужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову си­стему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося посту­пове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками мос­ковського наступу на автономні права Гетьманщини на перших по­рах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, тавоєводи — представники останнього на місцях.

Дем'ян Многогрішний

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невда­лого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. їхнім пер­шим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у роки революції по- козачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади полковни­ка Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку. Радо сприй­няв повідомлення про возз'єднання українських земель під була­вою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 р., після від'їзду на Правобережжя, гетьман П.До­рошенко залишив Многогрішного в Лівобережній Україні наказ­ним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П.До­рошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні мос­ковські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства, особливо архієпископа чер­нігівського Л.Барановича, примусили Д.Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Москов­ського договору 1665 р. та декларували права України на основі ста­тей Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української авто­номії: 1) московські воєводи залишалися в п'яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати геть­манський уряд; 3) козацький реєстр становив ЗО тис. чол.; 4) ство­рювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. До­бився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667р., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, по­ступово послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв'язки з П.Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволен­ня як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою Д.Мно­гогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув'язне­но в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д.Многогрішного було звільнено, після чого він певний час перебував на військовій службі в Забай­каллі. У 1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.