Чинники становлення економічної соціології:

• розвиток науки і техніки, що створив умови для широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу в реальне виробництво, результатом яких стало зростання технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, інтенсифікація виробництва, зміна ролі людини у системі «природа-суспільство» тощо. Це породило безліч проблем (організаційних, управлінських тощо), які водночас мали як економічний, так і соціальний характер;

• зростання впливу соціальної сфери на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси;

• зростання ролі людини у розвитку суспільства;

• зростання рівня освіти і культури економічно активного населення, що призвело до підвищення рівня соціальної активності працівників;

• розвиток соціологічного знання, зокрема структурно-функціонального підходу (Т.Парсонс, Н.Смелзер, К.Девіс), завдяки якому у дослідне поле соціології попали такі економічні елементи як ринок, бізнес, конкуренція, власність, адміністрація, наймані робітники, що досліджувалися соціологічними методами, з використанням соціологічної методології, інтерпретаційних практик, методик тощо;

• розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема досліджень промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організацій, управління людським фактором, мотивації економічної поведінки, трудової мобільності тощо.

Етапи становлення економічної соціології:

ПЕРШИЙ ЕТАП (початок ХVІ - кінець ХVІІІ ст.) – формування основ економічної науки (У.Петті (1623-1687), П. Буагільбер (1646-1714).

ДРУГИЙ ЕТАП (кінець ХVІІІ - кінець ХІХ ст.) – обґрунтування перших комплексних теорій, що пояснювали суть і структуру економіки та її взаємодію з іншими сферами суспільного життя. Однією з перших була теорія економічного лібералізму англійського економіста А.Сміта (1723-1790). Економіка, стверджував А.Сміт, не існує поза суспільством, оскільки її стан зумовлений впливом держави, свободи підприємництва, конкуренції. Людина в його праці «Багатство народів» – це автономний індивід, якого спонукають два природні мотиви – самокорисливий інтерес і схильність до обміну. Під впливом ідей А.Сміта класична політична економія розгорнула дослідження господарського життя. Англійський економіст Д.Рікардо (1772-1823) розробив техніку економічного аналізу, окреслив основні умови гармонічного розвитку праці і капіталу. Англійський економіст, філософ Т.Мальтус (1766-1834) розкрив зв'язок між виробництвом, споживанням та динамікою народонаселення. Важливу роль у розвитку соціально-економічних ідей відіграла «моральна арифметика» Дж.Бентама (1748-1832), згідно якої основу всіх дій людини створює принцип користі, її бажання досягнути найбільшого задоволення й прагнення уникнути страждань.

ХАРАКТЕРНИМИ ОЗНАКАМИ ЕКОНОМІЧНИХ ТЕОРІЙ ЦЬОГО ПЕРІОДУ Є:

• раціональне розуміння господарського життя;

• заміна багатства господарського життя певними принципами, яким надано характер об'єктивних законів;

• зв'язок економічних положень з елементами моральної філософії, розгляд економічних рис людини у поєднанні з її розумовим і моральним розвитком.

Щодо розвитку соціологічного знання, то цей етап пов'язаний з іменами видатних соціалістів-утопістів А.Сен-Сімона (1760-1825), Р.Оуена (1771-1858), Ш.Фур'є (1772-1837). Саме вони вперше наголосили на необхідності вивчати реальне становище людей, а не абстрактні принципи, фактори виробництва тощо. При цьому акцент робився на суспільні класи, які, на їх думку, поставали не як звичайні статистичні групи, а як реальні соціальні суб'єкти. Впевнившись у руйнівному впливу економічного середовища на людську сутність (експлуатація, конфліктність, класова боротьба), вони зробили висновок про необхідність зміни цього середовища.

Важливе місце у критиці політичної економії займала німецька історична школа націонал-економії, яку представляли В.Рошер (1817-1894), Б.Гільдебранд (1812-1878), К.Кніс (1821-1898). Сутність німецької історичної школи визначали наступні положення:

• історизм (господарське життя є різним на різних історичних етапах розвитку суспільства, воно також має відмінності у різних націй, народів);

• антиіндивідуалізм (особливим суб'єктом господарського життя виступає народ з приманами йому вдачами, смаками, способом життя);

• антиекономізм (народне господарство треба розглядати, не відокремлюючи його від реального життя людей);

• емпіризм (народне господарство треба вивчати шляхом дослідження фактів, використовуючи статистичні показники);

• нормативізм (економічна наука є наукою з моральним змістом).

Тому політекономія для представників цієї школи – це не просто наука про розподіл багатства, а наука про соціальне багатство. З точки зору В. Рошера, для вивчення економіки треба знати сім сторін суспільного життя – мову, релігію, мистецтво, національність, право, державу, господарство.

Найяскравішою науковою постаттю цього періоду також є німецький учений К.Маркс, який зробив величезний внесок у формування економічної соціології. К.Маркс першим здійснив спробу соціологічної перебудови теоретичного економічного знання. Він розглядав елементи економічної системи – виробництво, розподіл, нагромадження капіталу – як соціальні процеси. Предметом його аналізу були: класова боротьба, експлуатація робітничого класу, деградація особистості робітника, зубожіння більшості суспільства. Економічні закони, згідно поглядам К.Маркса, не є універсальними, людина постає як продукт історичних умов, як сукупність всіх суспільних відносин. Застосувавши системний аналіз до суспільства, К.Маркс зробив висновок, що будь-яке суспільство належить до певної історично сформованої суспільно-економічної формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична), де економічна система виступає базисом, на основі якого взаємодіють і розвиваються всі інші підсистеми (політична, соціальна, культурна) суспільства.

ТРЕТІЙ ЕТАП (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Цей етап розвитку економічної соціології пов'язаний з загостренням протиріч між капіталістичною економікою та суспільством, з кризами, подальшим відчуженням від робітника праці й капіталу, безробіттям тощо. Найвагомішим у становлення та розвиток економічної соціології вважають внесок учених німецької, французької та американської соціологічних шкіл. Німецька економічна соціологія (Г.Шмолер, В.Зомбарт, М.Вебер, Г.Зіммель) за змістом є історично-порівняльною. Лідер німецької історичної школи Г.Шмолер (1838-1917) наголошував, що народне господарство належить світу культури й об'єднується спільною мовою, історією, звичаями народу, ідеями, що панують в даному середовищі. Найголовнішим, на думку ученого, є виявлення, яким чином в певних колах й у певний час егоїстичні прагнення працівника, який керується виключно матеріальними інтересами, змінюються під впливом культурної роботи століть, й набувають юридичного й морального характеру.

Вагомий внесок у розробку методології соціоекономічної науки зробив видатний німецький учений М.Вебер (1864-1920). Наукові праці М. Вебера – «Економіка та суспільство», «Загальна економічна історія», «Протестантська етика й дух капіталізму» – заклали теоретичний фундамент економічної соціології. Вебер надав поняттям економічної свідомості, економічної етики, економічної поведінки статусу категорій економічної соціології, розглядаючи їх у соціокультурному аспекті. В його науковій творчості особливе місце займають дослідження значущості соціокультурних факторів, зокрема християнської релігії, у становленні і розвитку капіталістичного типу господарювання, у формуванні у робітника, власника таких якостей як працелюбство, заповзятливість, чесність, прагнення до збагачення тощо. Вебер обґрунтував раціональний тип організації, що складає основу сучасного виробництва, показав механізми контролю й стимулів, що спонукали діяльність індивідів і групи до удосконалення, раціоналізації економічної життя.

Німецький філософ, економіст, соціолог Г.Зімель (1858-1918) у своїй праці «Філософія грошей» концентрує увагу на елементарних людських стосунках й дає глибокий соціально-психологічний аналіз ролі грошей в житті суспільства й людини, впливу грошей на людські стосунки й особистість, соціальний порядок і культуру.

Американський економіст, соціолог Т.Веблен (1857-1929) одним з перших звернув увагу на соціокультурні фактори в економіці й вважав, що головне протиріччя прогресу та виробництва є наслідком відставання культури та психології людей від вимог сучасної техніки, новітніх форм організації. Головними рисами капіталізму й капіталістичної системи господарювання вважав конкуренцію грошей, показне споживання, які й визначають психологію та поведінку людини.

ЧЕТВЕРТИЙ ЕТАП (середина ХХ – кінець ХХ ст.). Суттю цього етапу є визначення та інтерпретація економічної соціології у західному науковому світі, що пов'язано з іменами Т.Парсонса, Н.Смелзера, Е.Мейо, К.Поланьї.

Першими спробували з'ясувати предмет економічної соціології Т.Парсонс («Економіка та суспільство», 1956) і Н.Смелзер («Соціологія економічного життя», 1963). Основним результатом нового концептуального підходу Т.Парсонса, Н.Смелзера до проблем економічної соціології був структурно-функціональний підхід. Проаналізувавши зв'язки між економікою і суспільством, вони визнали економіку як підсистему соціальної системи з виконанням її первинної функції – пристосування суспільства до навколишнього середовища. Тоді ж відбулася інституціалізація економічної соціології як наукової дисципліни.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стрімко розвивалися соціально-економічні дослідження і в Україні завдяки старанням К. Воблого, Й. Ланга, Т.Степанова, А. Билимовича, М. Вольського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Садовського, М. Туган-Барановського, І. Янджула, Г. Цехановського, які здебільшого розглядали практичні проблеми економіки в єдності з системою певних соціальних цінностей.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ зосереджується на вирішенні таких завдань.

• Дослідження соціальних механізмів, що визначають розвиток економічної сфери суспільства, регулюють економічну діяльність індивідів, спільнот і груп.

• Вивчення складу, якісних особливостей та мотивації тих суспільних груп, взаємодія яких становить основу соціального механізму розвитку економіки.

• Дослідження економічних закономірностей, форм і способів економічної поведінки суспільних груп, включаючи поведінку у сфері приватного підсобного і домашнього господарства, а також епізодичні форми зайнятості.

• Аналіз умов і чинників, від яких залежить економічна поведінка груп, їхнє соціально-економічне становище, можливість участі в управлінні господарством та її реалізація.

• Вивчення соціально-економічної свідомості людей і соціальних груп, їхніх інтересів, запитів, ціннісних орієнтирів, життєвих планів, уявлень про шляхи вдосконалення суспільних відносин, у тому числі розвитку демократії, самоствердження і соціальної ініціативи тощо.

• Розроблення системи соціально-економічного управління господарством, яка забезпечує інтеграцію інтересів різних груп; обґрунтування конкретних шляхів ефективного використання трудового, виробничого та соціального потенціалу особистості і колективу, експериментальна перевірка цих шляхів практикою.

• Визначення раціональних напрямів соціально-економічної політики держави.

• Забезпечення зворотного зв'язку господарського і соціального механізмів на стадії їхнього розвитку, соціологічне забезпечення підвищення ефективності їхнього функціонування.

ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ – це галузь соціологічного знання, яка, інтегруючи соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей, досліджує закономірності економічного життя через призму соціологічних категорій.

2.Предмет, об’єкт, функції, категорії економічної соціології

Предмет економічної соціології охоплює закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя, соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку, соціально-економічні відносини, розвиток економіки як соціального інституту.

Об'єкт економічної соціології – це взаємодія економічної і соціальної сфер життєдіяльності суспільства.

Функції економічної соціології:

• теоретико-пізнавальна – реалізується через дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя;

• прогностична – визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя;

• управлінська – забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя;

• соціальна – забезпечення економічної соціалізації індивіда, його інтеграцію у життя суспільства.

• світоглядна – формування соціально-економічного світогляду у всіх «акторів» економічного життя.

Категорії економічної соціології

• Економічна сфера – цілісною підсистемою суспільства, головним призначенням якої є виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона включає в себе значну кількість складних підсистем, які в свою чергу утворюють ряд секторів, зокрема:

1. первісний сектор (промисловість);

2. вторинний сектор (сільське господарство);

3. третинний сектор (послуги).

• Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства – це сфера підтримання життя, задоволення різноманітних людських потреб привласненням матеріальних умов життєдіяльності та існування. Іншими словами йдеться про привласнення (засвоєння і оволодіння) предметно-речових засобів (матеріальних, духовних, інформаційних) і умов відтворення людини (природних, територіальних соціальних, культурних) як суб'єкта суспільних відносин, які носять конкретно-історичний характер.

• Соціально-економічні відносини – це відносини, які виникають між людьми, групами людей з приводу матеріальних речей, обставин, проблем: виробництво, розподіл, обмін, володіння, використання, споживання. Система соціально-економічних відносин є складною і розгалуженою. Можна виокремити чотири великі групи соціально-економічних відносин:

Перша група об'єднує виробничі відносини, які виникають виключно в процесі виробництва матеріальних засобів до життя. Це, зокрема, відносини власності на засоби й результати виробництва, відносини між різними соціальними групами, які посідають неоднакове місце у виробництві, організаційно-управлінські та технологічні відносини.

Друга група соціально-економічних відносин – розподільчі. Вони виникають з приводу розподілу в суспільстві каналів доступу до життєвих благ і способів їх привласнення. Ці канали доступу і способи привласнення нерівноцінні, тому сутність розподільчих відносин полягає у забезпеченні соціальним суб'єктам найрізноматніших позицій на шкалі розподілу соціальних благ.

Третя група соціально-економічних відносин – обмінні (купівлі-продажу, попиту-пропозиції) відносини. Це переважно ринкові відносини між «продавцями», «покупцями» та «посередниками». Сферою відтворення цих відносин є система торгівлі, комерції, бізнесу. Як правило обмінні відносини опосередковуються грішми, грошовим способом привласнення, рідше відбувається прямий обмін продуктами – бартерна торгівля.

Четверта група соціально-економічних відносин – відносини у сфері споживання, які виникають задля задоволення безпосередніх потреб людей як споживачів. Це практичне, цілеспрямоване, зумовлене потребами ставлення індивідів до засобів задоволення своїх потреб, інтересів, що передбачає наявність цих засобів та уміння користуватися ними.

• Економічне життя – це частина суспільного життя, що пов'язана з конкретно-історичною, свідомою, предметною та цілеспрямованою економічною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження та реалізації їх соціально-економічних інтересів у процесі господарської діяльності, виробництва матеріальних благ і послуг, ведення домашнього господарства.

• Економічна діяльність – сукупність дій, актів індивіда, через які він безпосередньо реалізує свої економічні інтереси і за допомогою яких досягає господарських цілей.

• Економічна поведінка – система цілеспрямованих, взаємопов'язаних дій і вчинків, що їх здійснюють люди в соціальній і економічній сферах.

Види соціально-економічної поведінки є:

а) демографічна поведінка (пов'язана зі збереженням і відтворенням життя);

б) міграційно-мобільна поведінка (виявляється у зумовлених особистими інтересами переміщеннях працівників між сферами зайнятості, галузями, підприємствами, регіонами, населеними пунктами);

в) поведінка у сфері освіти (виражається у виборі професії, форм спеціального навчання, способів підвищення кваліфікації, ефективності засвоєння знань);

г) професійно-трудова поведінка (характеризується ставленням до праці, дисципліною, якістю праці, відповідальністю, творчою ініціативою);

ґ) особистісно-господарська поведінка (виражає суб'єктивний аспект діяльності населення у приватному секторі економіки);

д) господарська поведінка (участь працівників в управлінні трудовою діяльністю, залучення їх до розпорядження фондом робочого часу і засобами виробництва, розподілу матеріальних благ у виробничих колективах);

є) інноваційна поведінка (система дій і вчинків у процесі впровадження нововведень. Характерними для неї є цілеспрямованість, умотивованість, цілісність, ефективність, організованість тощо).

Соціальне регулювання поведінки працівників передбачає певний рівень економічної культури суспільства, виробників, споживачів, управлінського персоналу.

• Економічна культура – стала система цінностей, норм, стереотипів поведінки, культурних еталонів, традицій, звичаїв та умінь, які регулюють економічну поведінку людей і відтворюють домінуючі в суспільстві зразки, моделі соціоекономічної діяльності.

Функції економічної культури:

1. соціальної пам'яті (виокремлює цінності і норми, необхідні для подальшого розвитку економіки);

2. регулюючу (є одним із механізмів управління соціально-економічною поведінкою);

3. акумулюючу (накопичує еталони економічної діяльності, інноваційної активності, наприклад, забезпечує збереження традицій економічної взаємодопомоги, освоєння кращих елементів прогресивних трудових моделей тощо);

4. транслюючу (передає цінності та норми, які є основою трудового процесу, процесів споживання, розподільчих та інших економічних дій і відносин);

5. креативну (оновлює цінності і норми, що регулюють розвиток економіки, презентує нові економічні уявлення, нові зразки поведінки).

• Економічна свідомість – погляди, потреби, інтереси, ідеї, уявлення і переконання стосовно економічних процесів і явищ, ставлення до власності тощо.

• Економічне мислення – система поглядів індивіда на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ, процесів і причини їх виникнення; діалектичне поєднання і взаємодія економічних знань, ідей, теорій тощо в економічній системі.

• Економічні інтереси – усвідомлені економічні потреби людей, колективів, соціальних верств і класів, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені їх місцем у суспільному поділі праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

• Економічна соціальна роль – виконувані соціальними суб'єктами функції, обумовлені їх місцем у системі економічних відносин, пануванням певного типу економічних відносин.

• Економічна активність — вияв індивідуальності, самореалізації особистості у сфері виробництва, обміну і споживання, рівень її економічної взаємодії із зовнішнім середовищем.

3.Підприємництво як соціально-економічна діяльність

Перші спроби теоретично осмислити феномен підприємництва були зроблені в ХVІІ ст., проте ще задовго до цього вчені виявили відмінності між комерцією та іншими видами праці. Одним із перших вчених, які прагнули обґрунтувати можливість розгляду підприємництва з наукових позицій був англійський економіст Р.Кантільон, який у ХVІІІ ст. вперше увів до наукового обігу термін «підприємець». До числа підприємців Р.Кантільон зараховував усіх осіб з нефіксованими прибутками (торговці, ремісники і селяни), які займаються економічною діяльністю і включені до процесу купівлі-торгівлі в ситуації нестійкості і непередбачуваності цін. Характерною рисою підприємця він вважав готовність до ризику. Поступово сформувалось декілька підходів до розуміння підприємницької діяльності.

1. Підприємницьку діяльність здійснюють люди, які є власниками певного капіталу (А.Сміт, Ж. Тюрго, Б.Гільденбрандт).

2. Підприємницька діяльність носить насамперед організаторський характер, причому люди, що її здійснюють, можуть не мати власного капіталу (Дж. С.Мілль, К.Маркс, А.Маршалл, А.Коул, П.Дракер).

3. Підприємницька діяльність супроводжується ризиком та невизначеністю (Р.Кантільон, Дж. Тюнен, Д. де Тресі).

4. Підприємницька діяльність спрямована на реформування й докорінну перебудову виробництва, впровадження нових методів виробництва, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини; виготовлення нового блага або старого блага нової якості (Й.Шумпетер).

5. Підприємницька діяльність – це передусім вільна діяльність, пов'язана з особистою свободою, яка дає змогу людині раціонально використовувати свої здібності, знання, інформацію й доходи (Ф.Хаєк ).

6. Підприємницька діяльність має активний інноваційний характер, сутність якого не тільки у ефективному альтернативному виборі використання матеріальних, організаційних, людських ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей – впровадженні різних інновації щодо створення нових видів товарів та послуг, використання з цією метою нових ресурсів, джерел і форм фінансування, освоєння організаційних та управлінських нововведень, а також проникнення на нові ринки збуту, в нові галузі та сектори економіки та ін. (Г.Шмолер, П.Дракер).

ПІДПРИЄМНИЦТВО — особливий вид економічної діяльності, сутністю якої є самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків і самореалізації власної мети.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво» зазначається, що підприємництво – самостійна, ініціативна на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею задля отримання прибутку.

ФУНКЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА:

• новаторська – сприяння процесу продукування нових ідей (технічних, організаторських, управлінських та ін.), здійснення дослідно-конструкторських розробок, створення нових товарів, надання нових послуг;

• організаційна – впровадження нових форм і методів організації  виробництва, нових форм заробітної плати, оптимальне їх поєднання з традиційними, раціональне поєднання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи продуктивних сил і контроль за їх використанням;

• господарська – найефективніше використання трудових, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів;

• соціальна – виготовлення товарів і послуг, необхідних суспільству, відповідно до основної мети, вимог дії основного економічного закону;

• особистісна – самореалізація мети підприємця, отримання ним задоволення від своєї роботи.

Основними сферами здійснення підприємницької діяльності є сфера матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг). У розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 75% працездатного населення, в Україні – лише 27%.

ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ:

1. Виробнича підприємницька діяльність охоплює фазу виробництва та фазу споживання товарів і послуг. Діяльність вважається доцільною, якщо річний прибуток складає не менше 20-30% грошової виручки.

2. Комерційна (торговельна) – пов'язана з проведенням операцій та угод з перепродажу товарів (послуг). Вважається доцільною, якщо чистий прибуток складає 15-20% витрат.

3. Фінансова – передбачає купівлю-продаж грошей, валюти, цінних паперів. Цей вид підприємницької діяльності буде доцільним, якщо фінансові угоди забезпечуватимуть прибуток на рівні не нижче 5-15%.

4. Страхова – пов'язана з ризиком, який є невід'ємною рисою ринкової економіки. Кожний підприємець діє на свій страх та ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки. В умовах ринку страхове підприємництво виконує дві функції: 1) захищає бізнес і населення; 2) забезпечує прибуток. У сучасній економіці України страхову діяльність здійснюють державні організації, акціонерні товариства, кооперативи.

5. Посередницька – ґрунтується на тій обставині, що в умовах численних господарських зв'язків виробничі й комерційні організації не в змозі вирішити всі питання власними зусиллями. Тоді вони звертаються до послуг посередника. Цей вид підприємницької діяльності дедалі більше поширюється в ринковій економіці. Посередницькі фірми можуть надавати також інформаційні, консультативні, маркетингові послуги.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на певних особистісних якостях, розумінні власних можливостей, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди, передусім привласнення додаткового продукту.

ПІДПРИЄМЕЦЬ – основний господарюючий суб'єкт, який здійснює підприємницьку діяльність завдяки наявності певної сукупності рис втілює у практику функції підприємництва і за свою працю отримує підприємницький дохід, мінімум – нормальний прибуток.

Підприємницька діяльність має суперечливий характер. З одного боку, підприємці є основними господарюючими суб'єктами, найактивнішими дійовими особами в реалізації цілей та найважливіших рис економічної системи, з іншого саме з їх діяльністю пов'язана ціла низка негативних явищ, серйозних соціально-економічних проблем. Так, на нижчій стадії розвитку підприємництва виникли і кілька століть розвивалися головні вади ринкової економіки: економічна та екологічна кризи, монополістичні тенденції в економіці, масове безробіття, класова поляризація суспільства та ін. В сучасних умовах, ставлячи за мету привласнення максимально високих прибутків, значна кількість підприємців досягають її у такий спосіб:

1) виготовленням неякісних товарів, неякісного виконання робіт і надання неякісних послуг;

2) встановленням завищених цін на товари, послуги і виконувані роботи;

3) ухиленням від сплати податків;

4) створенням фіктивних фінансових трастів та інших фінансових інститутів, які «викачують» гроші зі значної кількості довірливих вкладників;

5) виготовленням товарів і наданням послуг, які загрожують життю і здоров'ю значної кількості людей (наркобізнес, торгівля зброєю), торгівлею дітьми, «живим товаром»;

6) вивезенням капіталів за кордон;

7) масовим розкраданням державної власності в процесі її роздержавлення і приватизації;

8) фальсифікацією торгових марок, обважуванням, обрахуванням споживачів та іншими видами шахрайства.

Ці та інші незаконні способи збагачення підприємців, багато з яких є характерними й для українського підприємництва.

Водночас таким діям підприємців значною мірою сприяє нераціональна політика держави (зокрема, надмірний податковий тягар), недосконале законодавство. Тому постає необхідність формування нового покоління підприємців, які дотримуватимуться морально-етичних норм підприємництва, наслідуватимуть позитивні риси підприємництва розвинутих країн; прийняття досконалого законодавства, здійснення виваженої економічної політики держави.

ІІ. Соціологія праці

1.Предмет, об’єкт, функції, категорії соціології праці

Однією із граней соціального буття людини є її діяльність щодо створення життєвих благ, організації функціонування суспільства, створення духовних, культурних цінностей. Більшість чинників, що забезпечують життєдіяльність людини, є результатами її праці як єдиного соціального джерела задоволення її потреб.

Сфера праці завжди була об'єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці та зайнятості.

СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА ЗАЙНЯТОСТІ – галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.

Праця є основою функціонування і розвитку людського суспільства.

ПРАЦЯ – діяльність людини, спрямована на розвиток і перетворення ресурсів природи на матеріальні, інтелектуальні й духовні блага, необхідні для задоволення її потреб. Ця діяльність може бути добровільною і примусовою (адміністративний, економічний примус) або в єднанні добровільності і примусу.

Предметом соціології праці та зайнятості є структура і механізми соціально-трудових відносин, соціальні процеси у сфері праці, об'єктом – праця як суспільно значуще явище.

СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА ЗАЙНЯТОСТІ виконує такі ФУНКЦІЇ:

а) теоретико-пізнавальна – полягає у дослідженні соціальних явищ, процесів у сфері праці, з'ясуванні ролі праці у житті сучасного суспільства і людини, аналізі ринку праці як регулятора мобільності трудових ресурсів, вивченні соціально-професійної структури суспільства, пошуку шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника тощо;

б) прогностична. – виявляється у виробленні коротко та довгострокових прогнозів щодо тенденцій функціонування соціально-трудових відносин, соціальних процесів у сфері праці;

в) дослідницька. – дослідження соціальних проблем у сфері праці: ставлення робітників до праці, поведінки на ринку праці роботодавців та найманих працівників, особливостей трудової мотивації, трудової адаптації молоді тощо;

г) інформаційна – сприяє отриманню за результатами соціологічних досліджень необхідної інформації для вирішення соціальних проблем і протиріч, що супроводжують трудову діяльність людини;

ґ) управлінська – формування соціальної політики у сфері праці, створення системи соціальних гарантій, соціального захисту працюючих;

д) соціально-технологічна – пов'язана із розробкою і впровадженням у життя соціальних технологій, спрямованих на регулювання процесів адаптації, розвитку професійної кар'єри працівників, формування соціально-психологічного клімату в колективі, вирішення конфліктних ситуацій;

є) світоглядна – покликана формувати в суб'єктів виробничої діяльності соціологічний погляд на сучасну сферу праці.

СУТНІСТЬ ПРАЦІ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ЯВИЩА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ В ЇЇ ФУНКЦІЯХ:

• виробничій, яка полягає у створенні матеріально-культурних благ, забезпеченні суспільства предметами та послугами;

• соціально-відновлювальній, що виявляється у забезпеченні життєдіяльності, матеріального добробуту працівників та їх сімей за рахунок заробітної плати та інших видів винагородження;

• соціально-диференційній, яка полягає у суттєвих відмінностях соціальних рис працівників, зумовлених соціально-економічною неоднорідністю праці. Це є передумовою соціальної неоднорідності в суспільстві, формування соціальної структури підприємства, суспільства загалом;

• статусній, зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці;

• формування особистості, виявляється в тому, що прогрес виробництва має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від матеріально-технічної бази, системи освіти, професійного навчання тощо. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини;

• ціннісній, сутність якої полягає у формуванні в працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей і планів на майбутнє.