53.Спроби ліберизації сусп.-політ життя укр у другій половині 50 років шістдесятники (114)

починаючи з 1957 р.Хрущовим., проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. В Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви. З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з трьохсот¬річчям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від 12 лютого 1954 р- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР. Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. "хрущовська відлига"). З 1956 по 1963 р. на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін.

54.Дисиденський Рух в Укра.

Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:1) Правозахисне, або демократичне дисидентство (УГГ);2) Релігійне дисидентство (Г. Вікс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля);3) Національне орієнтоване дисиденство (І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл).Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників. Громадсько-активна частина шістдесятників, яка залишилась на волі почала чинити опір неосталінізмові.Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розвитку самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З’явились визначні твори, як “Лихо з розуму” В. Чорновола – збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965-66рр., “Собор в риштуваннях” – есе Е. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам що підіймались у романі “Собор”; антисталінські статті В. Мороза.1970р. у Львові почав виходити самовидавничий журнал “Український вісник”, редактор В. Чорновіл. У 1970-1974 рр. вийшло 8 номерів. Самвидав був не єдиною формою діяльності дисидентів. Вони організовували демонстрації протесту, надсилали листи й петиції протесту проти репресій у вищі інстанції.У 1967-1971рр. об’єктами судових переслідувань стали В. Чорновіл, економіст С. Бедрило; творча молодь Дніпропетровська І. Сокульський, В. Савченко та М. Кульчинський; харківські дисиденти Г. Алтунян, В. Недобора П Пономарьов, А, Левін та ін.