10.2. Сутність заробітної плати

Організація заробітної плати є важливою ланкою системи соціально-трудових відносин. Навчання про заробітну плату є частиною теорії трудової вартості. Вартість робочої сили зводиться до вартості визначеної суми життєвих засобів. Нижня її границя визначається фізичними потребами найманого робітника – вартістю життєвих засобів, необхідних для підтримки її працездатності, задоволення насущних потреб.

Вартість робочої сили – це розмір фактичних витрат наймача на утримання робочої сили.

Це поняття включає:

1. оплата праці за виконаний обсяг;

2. витрати на оплату невідпрацьованого часу, що підлягає оплаті відповідно до діючого законодавства;

3. винагороди і допомоги;

4. витрати на харчування й інші пільги, надані натурою;

5. витрати наймача на професійну підготовку;

6. зміст служби соціального забезпечення;

7. податки і відрахування, розглянуті як витрати на робочу силу;

8. витрати на соціальне страхування, оплачувані наймачем;

9. інші витрати (службовий транспорт для працівників, спецодяг).

Витрати, відбиті в пунктах 1-4, є "прямими витратами на робочу силу", а в пунктах 5-9 – "непрямими витратами на робочу силу".

Ринкова ціна одиниці праці – ставка заробітної плати, яка обумовлена в договорі і визначає рівень оплати праці, що має конкретні професійно-кваліфікаційні характеристики за одиницю часу.

Таким чином, зарплату можна визначити як:

1. спосіб вираження вартості робочої сили, на який покладена задача забезпечити відтворення робочої сили;

2. економічну категорію:

• елемент доходу найманого робітника;

• форму економічної реалізації права власності на належний йому ресурс праці.

Згідно з Законом України "Про оплату праці", зарплата – це винагорода, розрахована, як правило, у грошовому вигляді, що відповідно до трудового договору власник чи уповноважений їм орган виплачує працівнику за виконану їм роботу. Заробітна плата – елемент доходу найманого робітника, форма економічної реалізації права власності на належний йому ресурс праці. Для роботодавця, що купує ресурс праці для використання його в якості одного з факторів виробництва, заробітна плата найманих робітників є одним з елементів витрат виробництва.

10.3. Види зарплати

Розрізняють основну, додаткову і соціальну зарплату, різні види соціальних виплат, страхові внески (витрати на підбор, наймання і професійну підготовку персоналу розглядають як витрати на робочу силу), що входять у собівартість продукції (робіт) і у виробничі витрати

Основна зарплата – це винагорода за виконану роботу відповідно встановленим нормам праці (нормам часу, виробітку, посадових обов'язків). Вона встановлюється у виді тарифних ставок для працюючих і посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлених норм, за трудові успіхи і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, компенсації, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій, норми оплати праці (за роботу в понаднормовий час, у святкові і вихідні дні, нічний час, за час простою і т.п.), гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток, службових відряджень і т.п.), що встановлюються Кодексом Законів про праці України (КЗПП) й іншими актами законодавства України. Існують також інші заохочувальні і компенсаційні виплати. До них відносяться виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії по спеціальних системах і положенням, компенсаційні й інші грошові і матеріальні виплати, що здійснюються понад встановлених актами діючого законодавства нормам.

Соціальна зарплата непов'язана з участю у виробничому процесі, з кількістю і якістю праці. Це соціальні доплати працівнику, які установлюються з урахуванням родинного стану (у зв'язку з вагітністю, народженням дитини, оплата лікарняних листів, відпусток і т.п.).

Виділяють також гарантуючу, заохочувальну і примусову системи оплати праці. Гарантуюча система оплати праці – система оплати праці, побудована таким чином, щоб коливання у визначених межах у результатах праці працівника не позначалися на обговореному з ним рівні оплати.

Заохочувальна система оплати праці – система оплати праці, що відповідає одночасно двом ознакам:

1) працівник у процесі праці має можливість реалізувати в тій мері, у якій він хоче, свої потенційні розумові і фізичні здібності;

2) роботодавець одержує від працівників ті результати діяльності, на які він розраховує.

Заохочувальні системи оплати праці впливають на матеріальну зацікавленість працівників, спонукуючи їх збільшувати свою трудову віддачу.

Примусова система оплати праці – система оплати праці, що вимагає від працівника строго визначеної трудової віддачі (регламентованих результатів праці) і не дозволяє вибирати темп роботи, послідовність і порядок нарахування оплати.