Структура наукових революцій

ІІ

На шляху до нормальної науки

В цьому есе термін нормальна наука означає студії, міцно оперті на одне або кілька наукових досягнень минулого, досягнень, що їх певна група науковців розглядає як надійну відправну точку для інших досліджень. У наші дні наукові підручники для початкових або вищих шкіл дають звіт про такі досягнення, хоча рідко описують їх у їхній оригінальній формі. Вони дають загальний виклад прийнятої теорії, згадуючи про більше чи менше число її успішних застосувань, порівнюють ці застосування зі спостереженнями та дослідами, які правлять за приклади. Хоча такі книжки стали повсякденним явищем лише на початку XIX сторіччя (і навіть набагато пізніше у випадку наук, які не так давно увійшли в стадію зрілості), деякі класичні тексти теж зіграли подібну роль. Серед них можна назвати "Фізику" Аристотеля, "Альмагест" Птолемея, "Ргіпсіріа" і "Оптику" Ньютона, "Електрику" Франкліна, "Хімію" Лавуазьє і "Геологію" Ліелла¹ - всі ці книжки і багато інших тривалий час служили меті імпліцитного визначення проблем та методів, які рекомендувалися в тій або в тій галузі наукового пошуку для багатьох генерацій дослідників. Якщо вони змогли зіграти цю роль, то це сталося завдяки двом істотним спільним характеристикам, які вони всі поділяли: по-перше, їхні здобутки були достатньо значущими, аби привабити значну кількість учених у конкурентній боротьбі з іншими формами наукової діяльності; по-друге, вони відкривали достатньо широкі перспективи, щоб забезпечити кожну таку нову групу дослідників проблемами, які чекали свого розв'язання.

Наукові здобутки, що поділяють ці обидві характеристики, я віднині називатиму парадигмами, терміном, близько спорідненим із нормальною наукою. Обираючи його, я цим хочу підкреслити, що цевні широко відомі приклади реальної наукової діяльності - приклади, що охоплюють закони, теорії, застосування та експериментальну методику, - утворюють моделі, які сприяють виникненню особливих і зв'язних традицій наукового пошуку, таких, приміром, що їх історики описують під рубриками: "Птолемеївська астрономія" (або "Коперниківська ..."), "Аристотелівська динаміка" (або "Ньютонівська ..."), "корпускулярна оптика" (або "квантова оптика") і т.д. Саме вивчення парадигм, чимало з яких набагато спеціалізованіші, аніж щойно перелічені мною, головним чином готує студента до вступу в члени чітко означеної наукової спільноти, з якою він працюватиме згодом. А що він приєднається до людей, які будували споруду свого знання на тих самих підвалинах, то у своїй конкретній праці йому рідко доведеться протистояти їм у якихось фундаментальних питаннях. Люди, що здійснюють свої дослідження в одній і тій самій парадигмі, вдаються у своїй науковій практиці до тих самих правил і тих самих норм. Така заанґажованість і така згода, забезпечувані парадигмою, становлять необхідні передумови нормальної науки, тобто утворення і подальшого розвитку тієї або тієї традиції наукових студій. [...]

VIII

Реакція на кризу

Коли з якихось міркувань аномалія починає здаватися чимось більшим, аніж просто однією із загадок нормальної науки, тоді виникає криза, і розпочинається перехід до екстраординарної науки. Аномалію починають визнавати в дедалі ширших колах, її вже помічають фахівці з різних галузей науки. Усе більше й більше визначних авторитетів у даній сфері починають приділяти їй дедалі пильнішу увагу. Якщо вона й далі чинить опір, а це трапляється не так часто, - декотрі з них можуть дійти висновку, що її слід розв'язувати в рамках їхньої дисципліни. Проте для них вона ніколи не матиме такого вигляду, що й раніше. Цей новий вигляд почасти утворюється, безперечно, внаслідок того, що виникає нова точка, в якій тепер сфокусовані головні напрямки наукового пошуку; але ще більшою мірою він визначається розбіжностями в численних часткових розв'язаннях, які пропонуються, оскільки тепер загальна увага сконцентрована на цій аномальній скруті. Перші атаки, спрямовані на цей пункт опору, будуть, либонь, проведені за правилами парадигми. Та якщо опір триватиме, то все більша й більша кількість атак використовуватимуть якийсь додаток до законів парадигми з більш або менш обмеженою сферою дії; всі ці додатки чи вдосконалення будуть різними, кожне може привести до часткового успіху, але жодне не буде визнане як елемент парадигми всією групою. Внаслідок такого розмноження розмаїтих адаптацій (що найчастіше виступають у ролі вдосконалень ad hoc), правила нормальної науки поступово втрачають свою точність. Парадигма ще існує, але мало залишається фахівців, переконаних у її адекватності. Тепер піддаються сумніву навіть ті розв'язання, які раніше вважалися оптимальними для розв'язуваних проблем.

Коли подібна ситуація загострюється, вчені, що працюють у цій галузі, нерідко добре її усвідомлюють. Коперник нарікав, що астрономи його епохи настільки "непослідовні у своїх -дослідженнях (астрономічних), що не можуть навіть обчислити або спостерегти постійну тривалість року та сезонів ... Коли на них дивишся, на думку спадає художник, який, малюючи свої картини, зобразив би людину з руками, ногами, головою та іншими органами, взятими з різних моделей, усі вони були б чудово вималювані, але не відповідали б одному цілому тілу; оскільки кожен член був би в дисгармонії з іншими, то в результаті ми одержали б монстра, а не людину". Айнштайн, якого наші звичаї зобов'язували користуватися менш квітчастою мовою, зі свого боку, сказав: "Враження було таке, ніби земля вислизає у нас із-під ніг і ніде неможливо знайти тверде підґрунтя, аби почати на ньому нове будівництво". А Вольфганг Паулі десь за кілька місяців до появи статті Гайзенберга про матричну механіку, яка мала відкрити шлях до нової теорії квантів, написав одному зі своїх друзів: "В даний момент у фізиці знову спостерігається неймовірний безлад. У всякому разі, це надто важко для мене, і я волів би стати кіноактором або чимось подібним і ніколи більше в своєму житті не чути про фізику". Це свідчення особливо вражає, коли порівняти його зі словами Паулі, які він сказав менш ніж через п'ять місяців після написання того листа: "Механіка того виду, який запропонував Гайзенберг, повернула мені надію і радість життя. Вона не дає розв'язання проблеми, це цілком очевидно, але я вірю, що ми знову дістали змогу просуватися вперед".

Перехід від парадигми, що потрапила в кризу, до нової парадигми, з якої могла б народитися нова традиція нормальної науки, анітрохи не схожий на кумулятивний процес, реалізований, виходячи з варіантів або з розширених тлумачень колишньої парадигми. Це радше перебудова всього сектора на нових основах, перебудова, яка змінює деякі з найелементарніших теоретичних узагальнень цього сектора, а також число парадигматичних методів та застосувань.

Протягом перехідного періоду спостерігається важливе, але ніколи не повне накладання проблем, які можуть бути розв'язані методами колишньої парадигми, на проблеми, котрі розв'язуються засобами нової. Але завжди є кардинальні відмінності в способах розв'язання. Коли перехідний період завершується, фахівці вже зовсім інакше дивляться на свою галузь, свої методи і свої цілі. [...]

IX