Істина і метод частина перша. Виклад проблеми істини стосовно пізнання мистецтва

2. Наслідки для естетики і герменевтики

D) реконструкція та інтеграція як завдання герменевтики

Класична дисципліна, що займається мистецтвом розуміння текстів, - це герменевтика. Якщо наші міркування правильні, то власна проблема герменевтики, однак, вимальовується зовсім не так, як це про неї відомо. У такому разі вона вказує той ⁴ самий напрямок, в якому переміщує проблему естетики наша критика естетичної свідомості. Бо герменевтика повинна тоді розумітися настільки всеохоплююче, що до неї буде включатися вся сфера мистецтва і його проблематики. Кожний твір мистецтва - не лише літературний - має розумітися як будь-який інший текст, який піддаватиметься розумінню, і таким розумінням необхідно оволодіти. Тим самим герменевтична свідомість набуває всеохоплюючих масштабів, що переважають навіть масштаби свідомості естетичної. Естетика повинна входити до герменевтики. Це не лише висловлювання, яке стосується обсягу проблеми; воно справедливе і у змістовному відношенні, а саме: герменевтика повинна, навпаки, в цілому визначатися так, щоби пізнання мистецтва входило до її компетенції. Розуміння повинне мислитися як частина смислового звершення, в котрому утворюється смисл усіх висловлювань - висловлювань мистецтва й усіх інших традицій..[...]

... твір мистецтва тільки там має своє істинне значення, де він призначений бути первісно... Отже, осягнення його значення -це різновид відтворення первісного? Коли дізнаються й визнають, що твір мистецтва - це не тимчасовий предмет естетичного переживання, що він належить світові, котрий тільки і визначає повністю його значення, то ... повинно з'явитись твердження про те, що істинне значення твору мистецтва слід розуміти, виходячи лише з цього його світу, тобто перш за все з його походження і становлення. [...]

Частина третя. Онтологічний поворот герменевтики на провідній нитці мови

3. Мова як горизонт герменевтичної онтології а) мова як досвід світу

... Людина зовсім не незалежна від того особливого аспекту, котрий являє їй світ. Отже, поняття оточуючого світу було первісно поняттям соціальним, промовляючим про незалежність окремої людини від суспільного світу, тобто поняттям, співвіднесеним виключно з людиною. Однак у більш широкому смислі це поняття може бути поширеним на все живе; у такому разі воно підсумовує умови, від котрих залежить його існування. Але саме це поширення і показує, що людина, на відміну від усіх інших живих істот, має "світ", оскільки ці істоти не знають відношення до світу в людському смислі, але ніби випущені (eingelassen) в оточуючий їх світ. Таким чином, поширювання поняття оточуючого світу на все живе змінює у дійсності самий смисл цього поняття.

Тому можна сказати так: відношення до світу людини на противагу всім іншим живим істотам характеризується якраз свободою від оточуючого світу. Ця свобода включає в себе мовні побудови (Verf asstheit) світу. Одне пов'язане з іншим. Протистояти натискові речей, що зустрічаються у світі, зноситься над ними - означає мати мову і мати світ. Новітня філософська антропологія, відштовхуючись від Ніцше, розглядала особливе становище людини саме в цьому аспекті; вона показала, що мовні побудови світу менше всього означаються, що людина зі своїми відношеннями до світу загнана у схематизований мовою оточуючий світ (М. Шелер, X. Плеснер, А. Гелен). Напроти, скрізь, де є мова і є людина, людина ця не лише зноситься чи вже знеслась над натиском світу, - але ця свобода від оточуючого світу є разом з тим свободою стосовно імен, котрими ми наділяємо речі, про що йдеться у Книзі Буття, сповіщающій, що Адам отримав від Бога владу давати імена речам.

Зрозумівши це, ми зрозуміємо також, чому всезагальному мовному відношенню людини до світу протистоїть однак різноманіття різних мов. Разом із свободою людини від оточуючого світу покладається також і її свободна мовна здібність взагалі, а тим самим й основу історичного різноманіття, з котрим людська мова відноситься до єдиного світу. Коли міф говорить про прамову і про змішування мов, то у цьому міфологічному погляді відображається, звичайно, справжня загадка, якою є для розуму численність мов, однак, по суті справи, це оповідання ставить речі з ніг на голову, стверджуючи споконвічну єдність людства, яке користується якоюсь правічною мовою, - єдність, знищена нібито в результаті змішування мов. В дійсності людина, оскільки вона завжди здатна і була здатна піднестися над своїм випадковим оточенням, оскільки її мова дає світові мовне вираження, з самого початку володіла свободою для варіативної реалізації своєї мовної здатності.

Знесення над оточуючим світом первісно має тут людський, а це означає: мовний смисл. Тварина може залишити оточуючий її світ, може обійти всю землю, не розриваючи, однак, своєї зв'язаності оточуючим світом. Напроти, піднесення над оточуючим світом є для людини піднесенням до світу; вона не полишає оточуючого її світу, а стає до нього в іншу позицію, у свободне, дистанційоване відношення, здійснення якого завжди є мовним. Мова звірів існує лише per acquivocationen (за уподібненням). Бо мова в її вживанні є свободною і варіативною можливістю людини. Мова варіативна не лише у тому смислі, що є також й інші, іноземні мови, котрі ми можемо вивчити. Мова ще й сама по собі варіативна, оскільки надає людині різні можливості для висловлювання одного і того ж. Навіть у виняткових випадках, яким є, наприклад, мова глухонімих, мова не є, власне, мовою жестів, а являє собою певну заміну, що відображає артикульовану мову голосу з допомогою настільки ж артикульованої жестикуляції. Можливості взаємної розмови у тварин не знають подібної варіативності. Онтологічно це означає, що хоча вони і розмовляють, але зовсім не з приводу самих речей та обставин, сукупність котрих і є світ. Це зі всією ясністю бачив вже Арістотель: якщо крик звіра лише закликає його родичів до певної поведінки, то мовне взаєморозуміння з допомогою гол оса розкриває саме суще. [...]