Я і Воно

Внутрішнє сприймання дає відчуття процесів, що відбувається в різних, безумовно, також в глибинних шарах душевного апарата. Вони мало відомі, і кращим їх зразком може служити ряд "вдоволення - невдоволення". Вони -іервісніші, елементарніші, аніж почуття, що виникають ззовні, і можуть з'являтися і в стані невиразної свідомості. [...]

... те, що ми називаємо своїм Я, у житті проявляється переважно пасивно, ... нас ... "зживають" невідомі і непідвладні нам сили. Всі ми звідуємо такі враження, хоа б іони і не оволодівали нами настільки, щоб виключити всі інші ... Я пропоную ... назвати сутність, яка виходить із системи W (тобто системи сприймання. - Перекл.) і перебуває спочатку передсвідомою, іменем Я, а ті інші сфери психічного, в які ця сутність проникає і котрі є несвідомими, позначити ... словом Воно. [...]

... індивидум уявляється нам як непізнане і несвідоме .на поверхні котрого покоїться Я, що виникло з системи W як ядра. За бажання дати графічне зображення можна додати, що Я не повністю охоплює Воно, а покриває його лише постільки, поскільки система W утворює його поверхню, тобто розміщене відносно до нього приблизно так, як зародковий диск розміщений в яйці. Я і Воно не розділені різкою границею, і з останнім Я зливається внизу. [...]

Велике функціональне значення Я виражається в тому, що за нормальних умов йому надається влада над спонукою до руху. Відносно Воно Я схоже на вершника, котрий повинен приборкати переважаючі сили коня, з тією лише різницею, що вершник намагається здійснити це власними силами, Я ж - силами запозиченими. Це порівняння може бути продовжене. Як вершникові, якщо він не хоче розстатися з конем, часто залишається тільки вести його туди, куди йому забагається, так і Я перетворює звично волю Воно в дію, як начебто це було його власною волеісь .[…] .

... Я є тільки змінена під прямим впливом зовнішнього світу... частина Воно... Я намагається також сприяти впливові зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує у Воно, принципом реальності. [...]

МИКОЛА БЕРДЯЄВ (1874-1948)

Оригінальний російський мислитель, один з провідних філософів Європи першої третини XX cm. Виходець з України. Розвиток поглядів Бердяєва здійснювалося в контексті пошуків і досягнень сучасної йому західної філософії. Він критично відізвався про концепції Н. Гартмана, Е. Гуссерля, М. Шелера, М. Гайдеґґера. Серед філософських течій сучасності мислитель особливо виділяє марксизм, ведучи з ним систематичну полеміку. Він відзначає геніальність К. Маркса, ряд сильних сторін його вчення.

Про призначення людини досвід парадоксальної етики

Філософія людяна, філософське пізнання - людське пізнання, в ній завжди має місце елемент людської свободи, вона є не одкровення, а вільна пізнавальна реакція людини на одкровення. Якщо філософ - християнин і вірить у Христа, то він зовсім не повинен узгоджувати свою філософію з теологією православною, католицькою чи протестантською, але він може набути розуму Христового і це зробить його філософію іншою, аніж філософія людини, що не має^-розуму Христового. Одкровення не може нав'язати філософії жодних теорій та ідеологічних побудов, зате може дати факти, досвід, що збагачує пізнання. Якщо філософія можлива, то вона може бути тільки вільною, вона не терпить примусу. Вона у кожному акті пізнання вільно стоїть перед істиною і не терпить перешкод і середостіння. Філософія приходить до результатів пізнання із самого пізнавального процесу, вона не терпить нав'язування ззовні результатів пізнання, котре терпить теологія. Та це не означає, що філософія автономна у тому смислі, що вона є замкнутою, самодостатньою сферою, що живиться із самої себе. Ідея автономії - хибна ідея, зовсім не тотожна ідеї свободи. Філософія є частиною життя і досвід життя, досвід життя духу лежить в основі філософського пізнання. Філософське пізнання повинно припасти до першоджерела життя і з нього черпати пізнавальний досвід. Пізнання є посвячення у таємницю буття, в містерії життя. Воно є світ, але світ, що блиснув з буття і в бутті. Пізнання не може з себе, з поняття створити буття, як того волів Гегель. Релігійне одкровення означає, що буття відкриває себе тому, хто пізнає. Як же він може бути до цього сліпим і глухим і утверджувати автономію філософського пізнання проти того, що йому відкривається?

Трагедія філософського пізнання у тому, що, звільнившись від сфери буття більш високої, від релігії, від одкровення, воно попадає у ще більш тяжку залежність від сфери нижчої, від позитивної науки, від наукового досвіду. Філософія втрачає свою первонародженість і не має вже виправдних документів про своє древнє походження. Мить автономії філософії виявилася надто короткою. Наукова філософія аж ніяк не є автономною філософією. Сама наука була колись породжена філософією і виділилась з неї. Але дитя повстало проти своєї породженниці. Ніхто не заперечує, що філософія повинна зважати на розвиток наук, повинна враховувати результати наук. Хоча з цього не витікає, що вона повинна підпорядковуватися наукам у своїх найвищих спогляданнях і уподобатися їм, спокушатися їх гаміркими зовнішніми успіхами: філософія є знання, проте неможливо припустити, що вона є знання, в усьому схоже на науку. Бо проблема в тому і полягає, чи є філософія філософією чи вона є наукою або релігією. Філософія є особливою сферою духовної культури, відмінною від науки і релігії, але такою, що перебуває у складній взаємодії з наукою і релігією. Принципи філософії не залежать від результатів та успіхів наук. Філософ у своєму пізнанні не може дожидатися, поки науки зроблять свої відкриття. Наука перебуває у неперервному русі, її гіпотези й теорії часто змінюються і старіють, вона робить все нові відкриття. Філософія завжди була і завжди буде мудрістю. Кінець мудрості є кінцем філософії. Філософія є любов'ю до мудрості і розкриттям мудрості в людині, творчим проривом до смислу буття. Філософія не є релігійною вірою, не є теологією, але не є і наукою, вона є сама собою. І вона змушена вести тяжку боротьбу за свої права, щоб завжди беруться під сумнів. [...]

... Значною є лише та філософія, в основі якої лежить духовний і моральний досвід і яка не є грою розуму. Інтуїтивні прозріння даються лише філософу, котрий пізнає цілісним духом.

Як зрозуміти взаємини між філософією й наукою, як розмежувати їх сфери, як встановити між ними конкордат? Цілком мало визначити філософію як учення про принципи чи як найбільш узагальнене знання про світ, як про ціле, або навіть як учення про сутність буття. Головну ознаку, що відрізняє філософське пізнання від наукового, слід бачити у тому, що філософія пізнає буття із розгадки смислу, наука ж пізнає буття начебто поза людиною, позбувшись людини. Тому для філософії буття є дух, для науки ж буття є природа. Ця відмінність між духом і природою, звичайно, нічого спільного немає з розрізненням психічного й фізичного. Філософія зрештою неодмінно стає філософією духу і тільки в такій якості своїй вона не залежить від науки. Філософська антропологія повинна бути основною філософською дисципліною. Філософська антропологія є центральною частиною філософії духу. Вона принципово відрізняється від наукового -біологічного, соціологічного, психологічного - вивчення людини. І відмінність ця в тому, що філософія досліджує людину з людини і в людині, досліджує її як належної до царства духу, наука ж досліджує людину як належну до царства природи, тобто поза людиною, як об'єкт. Філософія зовсім не повинна мати об'єкта, бо ніщо для неї не повинно ставати об'єктом, об'єктивованим. Основною ознакою філософії духу є те, що в ній немає об'єкта пізнання. Пізнавати із людини і в людині і означає не об'єктивувати. І тоді лише відкривається смисл. Смисл відкривається тільки тоді, коли я у собі, тобто у дусі, і коли немає для мене об'єктності, предметності. Все, що є для мене предметом, позбавлене смислу. Смисл є лише у тому, що в мені і зі мною, тобто в духовному світі. Принципово відрізняти філософію від науки тільки і можна, визнавши, що філософія є необ'єктивованим пізнанням, пізнанням духу у собі, а не в.об'єктивуванні у природі, тобто пізнання смислу і прилучення до смислу. Наука і передбачення забезпечують людину і дають їй сили, але вони ж можуть спустошити свідомість людини, відірвати її від буття і буття від неї. Можна було б сказати, що наука основана на відчуженні людини від буття і відчуженні буття від людини. Людина, яка пізнає поза буттям, і буття, пізнаване поза людиною. Все стає об'єктом, тобто відчуженим і протилежним. І світ філософських ідей перестає бути моїм світом, що розкривається в мені, робиться світом, що розкривається в мені, робиться світом, який протистоїть мені і чужий мені, світом об'єктним. Ось чому і дослідження з історії філософії перестає бути філософським пізнанням, стає науковим пізнанням. Історія філософії буде філософським, а не тільки науковим пізнанням у тому лише випадку, якщо світ філософських ідей буде для того, хто пізнає, його власним внутрішнім світом, якщо він буде пізнаваним з людини і в людині. Філософськи я можу пізнавати лише свої власні ідеї, роблячи ідеї Платона чи Гегеля своїми власними ідеями, тобто пізнаючи з людини, а не з предмета, пізнаючи у дусі, а не в об'єктній природі. Це і є основний принцип філософії, зовсім не суб'єктивної, бо суб'єктивне протистоїть об'єктивному, а буттєво життєвої. Якщо Ви пишете прекрасне дослідження про Платона й Арістотеля, про Тому Аквіната й Декарта, про Канта і Гегеля, то це може бути дуже корисним для філософії й філософів, але це не буде філософією. Не може бути філософії про чужі ідеї, про світ ідей як предмет, як об'єкт, філософія може бути лише про свої ідеї, про дух, про людину в собі та із себе, тобто інтелектуальним враженням долі філософа. Історизм, в котрому пам'ять непомірно перевантажена й обтяжена і все перетворене в чужий об'єкт, є декаденсом і загибеллю філософії, так само, як натуралізм і психологізм. Духовні спустошення, викликані історизмом, натуралізмом і психологізмом, воістину страшні і людиновбивчі. Результатом є абсолютизований релятивізм. Так підриваються творчі сили пізнання, покладається край можливості прориву до смислу. Це і є рабство філософії у науки, терор науки.

Філософія бачить світ із людини і тільки в цьому її специфічність. Наука ж бачить світ поза людиною. Звільнення філософії від усякого антропологізму є умертвінням філософії. Натуралістична метафізика теж бачить світ із людини, та не хоче в цьому зізнатися. І таємний антропологізм усякої онтології має бути викритим. Невірно сказати, що буттю, зрозумілому об'єктивно, належить примат над людиною; навпаки, людині належить примат над буттям, бо буття розкривається тільки в людині, з людини, через людину. І тоді тільки розкривається дух. Буття, котре не є дух, котре "ззовні", а не "всередині", є тиранією натуралізму. Філософія легко стає абстрактною і втрачає зв'язок з джерелами життя. Це буває щоразу, коли вона хоче пізнавати не в людині і не із людини, а поза людиною... Йдеться не про психологізм, а про трансцендентальний антропологізм. Дивно забувати, що я, пізнаючий, філософ - людина. Трансцендентальна людина є передумовою філософії і подолання людини у філософії або нічого не означає знищування самого філософського пізнання. Людина буттєва, у ній буття і вона у бутті, але й буття людяне і тому тільки в ньому я можу розкрити смисл, сумірний зі мною, з моїм осягненням. З цієї точки зору феноменологічний метод Гуссерля, оскільки він хотів подолати всякий антропологізм, тобто людину в пізнанні, є замахом з негідними засобами. Феноменологічний метод має великі заслуги і вивів філософію з безвиході, у яку завела її кантівська гносеологія. Він дав плідні результати в антропології, етиці, онтології... але феноменологія Гуссерля зв'язана з особливого роду онтологією, з ученням про ідеальне, позалюдське буття, тобто з своєрідною формою платонізму. В цьому її хибна сторона. Пізнання передбачає не ідеальне, позалюдське буття і цілковиту пасивність людини, яка випускає у себе предмет пізнання, світ сутностей (Wesenheiten), а людину, не психологічну, а духовну людину та її творчу активність. Смисл речей розкривається не входженням їх у людину, при пасивній її установці до речей, а творчою активністю людини, яка проривається до смислу за світ безглуздя. У предметному, тілесному об'єктивному світі смислу немає. Смисл розкривається із людини, із її активності і означає відкриття людиноподібності буття. Позалюдське ідеальне буття - беззмістовне... Феноменологічний метод плодотворний, не дивлячись на свою пасивність і позалюдськість, і правда його у спрямованості на буття, а не конструкції думки... Смисл не в об'єкті, що входить у думку, і не в суб'єкті, який конструює свій світ, а в третій, не об'єктивній і не суб'єктивній сфері, у духовному світі, духовному житті, де вся активність і духовна динаміка. Якщо пізнання відбувається з буттям, то у ньому активно виявляється смисл, тобто просвітлення пітьми буття. Пізнання є саме духовне життя. Пізнання відбувається з тим, що пізнається. [...]