Зігмунд фройд (1856 - 1939)

Австрійський психолог, невропатолог і психіатр, засновник психоаналізу ("фройдизму") - методу лікування психічних захворювань, а також комплексу гіпотез і теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини і розвитку людства. Вчення Фройда, не будучи строго філософським, має значний світоглядний потенціал, зв'язаний з специфічним осмисленням Фройдом людини і культури. В основі його - переконання мислителя в антагонізмі природного начала в людині, сексуальних і агресивних імпульсів несвідомого і культури. Основні роботи: "По той бік принципу вдоволеності" (1920), "Психологія мас і аналіз людського Я" (1921), "Про психоаналіз" (1920), "Я і Воно" (1923), "Майбутнє однієї ілюзії" (1927), "Невдоволеність у культурі" (1930).

Я і воно

І

Свідомість і несвідоме

Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки він дає йому можливість зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто надибувані і дуже важливі патологічні процеси у душевному житті. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, котре може приєднуватися до інших його якостей. [...]

... Для більшості філософськи освічених людей ідея психічного, яке одночасно не було б свідомим, такою мірою незрозуміла, що вважається ними абсурдною і несумісною з простою логікою. Це відбувається, на мою думку, через те, що вони ніколи не вивчали відношуваних сюди феноменів гіпнозу і сновидінь, котрі - не кажучи вже про всю царину патологічних явищ - вимагають такого розуміння. Однак їх психологія свідомості не здатна і вирішити проблему сновидінь і гіпнозу. [...]

Бути свідомим - це перш за все чисто описовий термін, що спирається на безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід засвідчує нам далі, що психічний елемент, наприклад уявлення, звично не буває довго свідомим. Навпаки, характерним для нього.є те, що стан усвідомленості щвидко проходить; уявлення, в даний момент свідоме, наступної миті перестає бути таким, однак може знову стати свідомим за певних, легко осягнутих умов. Яким воно було в проміжний період - ми не знаємо; можна сказати, що воно було латентним, розуміючи під цим те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо ми скажемо, що воно було несвідомим, ми також дамо правильний опис. Це несвідоме в такому разі співпадає з латентним чи потенціально свідомим. Щоправда, філософи заперечили б нам: ні, термін "несвідоме" не може тут використовуватись; поки уявлення перебувало в латентному стані, воно взагалі не було психічним. Та якби вже в цьому місці ми стали заперечувати їм, то затіяли б цілком безплідний спір про слова.

До терміна чи поняття несвідомого ми прийшли іншим шляхом, шляхом переробки досвіду, в якому велику роль відіграє душевна динаміка. Ми дізналися, тобто змушені були визнати, що існують досить-таки сильні душевні процеси чи уявлення, - тут перш за все доводиться мати справу з деяким кількісним, тобто економічним, моментом, - котрі можуть мати такі ж наслідки для душевного життя, як і всі інші уявлення, між іншим, і такі наслідки, котрі можуть бути усвідомленими знову-таки як уявлення, хоча самі в дійсності не є свідомими. [...]

... Стан, в якому вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витісненням* а сила, що привела до витіснення і підтримує його, відчувається нами під час нашої психоаналітичної роботи як опір.

Поняття несвідомого ми, отже, отримуємо з вчення про витіснення. Витіснення ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що є два види несвідомого: латентне, але здатне стати свідомим, і витіснене, яке саме по собі і в подальшому не може стати свідомим. [...]

ІІ