Володимир соловйов (1853-1900)

Найвидатніший представник російської філософії, публіцистики й поезії другої половини XIX cm., творчість якого ще мало вивчена в нашій країні. Поскільки це являє собою чималі труднощі через надзвичайну складність й багатогранність його творчої натури. В. Соловйов займався питаннями і церковними, і літературними, і політичними, і навіть містичними. Та інтерес до теоретичної філософії його ніколи не полишав, а, навпаки, незримо відігравав свою велику роль у всьому, що думав і робив філософ.

Філософська система зрілого Соловйова складається з трьох складових частин - учення про моральність, учення про знання, учення про красу. Перша з них була викладена в головній праці "Оправдання добра", уривки з якої і наводимо нижче.

Оправдання добра. Моральна філософія

ЧАСТИНА ПЕРША

ДОБРО У ЛЮДСЬКІЙ ПРИРОДІ

Глава перша

Первісні дані моральності

П

Почуття стиду (в його докорінному смислі) є вже безумовною відмінністю людини від нижчої природи, оскільки ні у яких інших тварин цього почуття жодною мірою немає, а у людини воно з'являється з незапам'ятних часів і потім розвивається.

Але цей факт, за самим змістом своїм, має ще інше, набагато глибше значення. Почуття стиду не є лише відмітною ознакою, що виділяє людину (для зовнішнього спостереження) з іншого тваринного світу: тут сама людина дійсно виділяє себе із всієї матеріальної природи, і не тільки зовнішньої, а й своєї власної. Стидячись своїх природних потягів і функцій власного організму, людина тим самим показує, що вона не є лише ця природна матеріальна істота, а ще дещо інше і вище. Те, що стидиться, у самому психічному акті стиду відділяє себе від того, чого стидиться; проте матеріальна природа не може бути іншою чи зовнішньою для самої себе, - виходить, якщо я стиджусь своєї матеріальної природи, то цим насправді показую, що я не те ж саме, що вона. І саме в той момент, коли людина підпадає під матеріальний процес природи, змішуючись з ним, тут-то раптом і виступає її відмітна особливість, саме у почутті стиду, в якому вона ставиться до матеріального життя як до чогось іншого, чужого, такого, що не мусиш володіти ним.

Тому якби навіть були представлені поодинокі випадки статевої стидності у тварин, то це було б лише зачатковим передуванням людській натурі, бо в усякому разі ясно, що істота, яка стидиться своєї тваринної натури, тим самим показує, що вона не є тільки твариною. Ніхто з віруючих у говорячу ослицю Валаама не заперечував на цій підставі, що дар розумного слова є відмітною особливістю людини від інших тварин. Але ще більш докорінне значення в цьому смислі належить статевій стидності у людини.

Цей основний факт антропології та історії, не помічений чи навмисне пропущений у книзі сучасного корифея науки, був за три тисячі років до нього натхненними рисами відзначений у книзі більш авторитетній. "І розкрилися очі в обох них (в момент гріхопадіння) і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі. І почули вони голос Господа Бога... І сховався Адам і його жінка від Господа бога серед дерев раю. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: "Де ти?". А той відповів: "Почув я Твій голос у раю - і злякався, бо нагий я,-- і сховався". І промовив Господь: "Хто сказав тобі, що ти нагий?"¹ В момент гріхопадіння в глибині людської душі лунає вищий голос, запитуючий: де ти? Де твоє моральне достоїнство? Людино, владико природи і образе Божий, чи існуєш ти ще? - І тут же дається відповідь: я почув божественний голос, я убоявся збудження і розкриття своєї нижчої природи: я стиджуся, отже, існую, не фізично тільки існую, але й морально, - я стиджуся своєї тваринності, отже, я ще існую як людина.

Власним діянням і дослідженням свого єства досягає людина моральної самосвідомості. Матеріалістична наука марно намагалася б дати зі своєї точки зору задовільну відповідь на так давно поставлене людині питання: хто сповістив тебе, що ти нага?

Самостійне і первісне значення почуття стиду було б усунене, якби вдалося пов'язати цей моральний факт з якою-небудь матеріальною користю для особини чи для роду у боротьбі за існування. У такому разі стид можна було б пояснити як один з проявів інстинкту тварини самозбереження -індивідуального або суспільного. Та саме такий зв'язок і неможливо знайти. [...]

ІІІ

Незалежно від усяких міркувань про емпіричне походження почуття стиду у людства це почуття має те принципове значення, що ним визначається етичне ставлення людини до матеріальної природи. Людина стидиться її панування у собі чи свого підкорення їй (особливо в її головному прояві) і тим самим визнає, відносно її, свою внутрішню самостійність і найвище достоїнство, через що вона повинна володіти, а не бути її володінням.

Рядом з цим основним моральним почуттям знаходиться у природі людській інше, яке складає корінь етичного відношення вже не до нижчого, матеріального начала життя у кожній людині, а до інших людських і взагалі живих істот, їй подібних, - саме почуття жалості.¹ Воно полягає взагалі у тому, що даний суб'єкт відповідним чином відчуває чуже страждання чи потребу, тобто викликається на них більш чи менш боляче, проявляючи, таким чином, більшою чи меншою мірою свою солідарність з іншими. Первісний, природжений нам характер цього морального почуття не заперечується жодним серйозним мислителем уже з тієї простої причини, що почуття жалості чи співчуття - на відміну від стиду - притаманне (у зародковій мірі) багатьом тваринам*, і, отже, ні з якої точки зору не може розглядатися як пізніший продукт людського прогресу. Таким чином, якщо людина безстидна являє собою повернення до тваринячого стану, то людина безжалісно падає нижче тваринного рівня. Тісний зв'язок почуття жалості з суспільними інстинктами у тварин і людини не підлягають сумніву за самою суттю цього почуття; однак воно у корені своїм є все-таки індивідуально-моральним станом, який всеціло не покривається соціальними відношеннями навіть у тварин, не тільки у людини. Якби єдиною основою симпатії була потреба суспільного організму, то кожна істота могла б переживати це почуття лише стосовно тих, котрі належать з нею до одного і того ж соціального цілого. Так воно звичайно і буває, однак далеко не завжди, крайньою мірою у вищих тварин. [...]

IV

... Оскільки людина стидлива і жаліслива, вона ставиться морально "до самої себе і ближнього" (вживаючи стародавню термінологію); безстидство і безжалісність, навпаки, у корені підривають її моральний характер. Крім цих двох основних почуттів є у нас ще третє, незвідне до них, настільки ж первісне, як вони, і визнаюче моральне ставлення людини не до найнижчої сторони її власної природи, не до світу подібних їй істот, а до чогось особливого, що визнається нею як найвище, чого вона ні стидитися, ні жаліти не може, а перед чим вона повинна схилятися. Це почуття благоговіння (благочестя, pietas) чи глибокої пошани перед вищим (reverentia) складає у людини моральну основу релігії і релігійного порядку життя; будучи відірваним філософським мисленням від своїх історичних проявів, воно складає так звану "природну релігію". Первісний чи природжений характер цього почуття не може бути заперечуваним з тієї причини, з якої не заперечується серйозно природженість нам жалості чи симпатії, так і почуття благоговіння у зародковій мірі і формах уже знаходиться у тварин. Бузглуздо шукати у них релігії у нашому смислі, але те загальне елементарне почуття, на котрому споконвіків тримається релігія в душі всякої людини, - саме почуття благоговійного поклоніння перед чимось вищим - зароджується безсвідомо і в інших тварей, крім людини. [...]

* Факти, що стосуються цього, удосталь знаходяться в різних творах з описової зоології (див.: особливо Брема, "Життя тварин"), а також у значно зростаючій останнім часом літературі з психології тварин.

VI

З трьох первісних основ морального життя одна, як ми бачили, належить виключно людині (стид), інші (жалість) значною мірою властива багатьом тваринам, а третя (благоговіння, чи схиляння перед вищим) лише слабкою мірою помічаються у деяких тварин. Та хоча зародки морального почуття (другого і третього розряду) спостерігаються у тварин, між тими і відповідними почуттями у людини є, однак, формальна відмінність. Тварини бувають добрими і злими, але відмінність між добром і злом, як такими, не існує в їх свідомості. У людини це пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті стиду, але з цієї першооснови, поступово розширюючи і стоншуючи свою конкреї но-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті на всю область людської етики. Ми бачили, що в межах морального відношення людини до самої себе чи до своєї власної природи почуття стиду (що спочатку має власне статевий характер) зберігає свою формальну тотожність незалежно від того, чи протиставляється воно інстинкту тварин самозбереження, індивідуального або ж родового: малодушна прив'язаність до смертного життя так само стидна, як і віддання себе статевому потягу. Переходячи до іншої області відносин - не до себе самого, як окремої особини і як одному з екземплярів роду, а до ближніх і до Бога, - відносин незрівнянно більш складних, об'єктивно-різноманітних й мінливих, моральна самооцінка не може залишатися у простому вигляді конкретного відчуття, вона неодмінно проходить через середовище абстрактної свідомості, звідки і «иходить у новій формі совісті. Однак внутрішня сутність обидвох явищ, безсумнівно, та ж сама. Стид і совість промовляють різними мовами і з різних приводів, зате смисл того, що вони говорять, один і той же: це не добре, це не слід, це негідне.

Такий смисл уже міститься у стиді: совість додає аналітичне пояснення: зробивши це недозволене чи негідне, ти винуватий у злі, гріхові, у злочині.

Тільки голос совісті, що визначає наше ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без тога не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком стиду, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх трьох сферах, виростає мовби з одного кореня, і притому кореня чисто людського, власне чужого світу тваринному. [...]