Памфіл юркевич (і827 - і874 )

Найвизначніший український філософ ХІХ ст., народився на Полтавщині в сім'ї священика. Навчався в Полтавській семінарії, а потім у Київській духовній академії (1847-1851 ), після закінчення якої продовжив наукову діяльність у її стінах. 1858 року стає екстраординарним професором. З 1861р. - виконуючий обов'язки декана історико-філософського факультету Московського університету.

Основні праці: "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "З приводу статей богословського змісту, вміщених в "Філософському лексиконі" (Критично-філософські уривки)", "Мова фізіологів і психологів", "Розум та вчення Платона і досвід за вченням Канта", "Читання про виховання", "Курс загальної педагогіки".

Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова божого

Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини. [...]

Серце є центром душевного і духовного життя людини.

Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань. [...]

Серце є центром усіх пізнавальних дій душі. [...] Нарешті, серце є центром морального життя людини. В серці з'єднуються всі моральні стани людини... Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон... [...]

... Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного людського життя, так само як досконалість мислення ще не означає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що "мислення є вся людина", і сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху - звук, тони і слова - із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір і т.д. У відповідності з цим ми можемо вже припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом в тілі не одну голову або головний мозок з нервами, щодо нього йдуть, а розповсюджується значно далі і глибше в середину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок з тілом має бути значно багатшим і різноманітнішим, ніж звичайно думають. [...]

... Зв'язок між рухом певної частини головного мозку і уявленням, котре з цього приводу утворює душа, є не механічний зв'язок тисків і поштовхів... а зв'язок доцільний, ідеальний, духовний; душа отримує враження не від просторових рухів мозкової маси, а від доцільної її діяльності, котра, як здається, не потребує просторового збігу діючих один на одного членів. [...]

... Наші думки, слова і спроби суть спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи або вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. ... В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не . загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини. [...]

... Якби людина виявляла себе одним мисленням, яке в такому випадку було б, вірогідно, дійсно справжнім образом зовнішніх предметів, то різноманітний, багатий життям і красою світ відкривався б її свідомості як правильна, але водночас і мертва математична величина. Вона могла б проглядати в цю величину наскрізь і в цілому, але зате уже ніде не зустрічала би буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів та безконечною повнотою змісту. Нам здається, що в справжній душі немає такого однобокого мислення. І що було б з людиною, коли б її думка не мала іншого призначення, крім того, що повторювати у своїх рухах події дійсності або відображати в собі сторонні для духу явища? Може статися, що в цьому випадку наші думки відрізнялись би такою ж визначеністю, як математичні величини; але зате ми могли б у нашому знанні речей рухатися тільки в ширину, а не в глибину. Світ як система явищ життєдайних, повних краси і знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого серця і звідси вже для розуміючого мислення, проходять врешті-решт не із впливів зовнішнього світу, із спонук і нездоланних вимог серця.

... Уже в простому уявленні, яке тільки-но утворюється нашим мисленням на основі вражень, що йдуть ззовні, ми повинні розрізняти дві сторони: 1) знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні, і 2) той душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Ця остання сторона не підлягає жодному математичному розрахунку: вона виражає безпосередньо і своєрідно якість і винятковість нашого душевного настрою. ... Нам ніколи не вдасться перевести в чітке знання того руху радості й печалі, страху і надії ті відчуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця. Коли ми одержуємо насолоду від споглядання краси в природі чи в мистецтві, коли нас зачіпають задушевні звуки музики, коли ми дивуємося величі подвигу, то всі ці стани більшого чи меншого натхнення вмить відбиваються в нашому серці, і причому з такою самобутністю і незалежністю від нашого звичайного потоку душевних станів, що людське мистецтво, мабуть, вічно буде повторювати справедливі нарікання на недостатність засобів для виразу і зображення цих сердечних станів. [...]

... Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

Із цих зауважень ми виводимо два положення: 1) серце може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, переважаючою духовністю і життєдайністю не доступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати і помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.

В живій оцінці людей і їхніх цінностей ми не обмежуємося вказівкою на їхні знання і поняття. Істина, оскільки вона існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при сцінці прямо і безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілося б насамперед знати, чи хвилює ця істина її серце, які її духовні спонуки і прагнення, чим викликаються її симпатії, що її радує і печалить і, взагалі, в чому полягає цінність її серця. [...]

... Якщо серце є таким центром духовного життя людини, з якого походять прагнення, бажання і задуми безпосередньо або тією стороною, яка не випливає з математичною рівністю із зовнішніх діючих причин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливостей і відмін, з якими вони проявляються в цій окремій душі за певних обставин. Як ми вже сказали, людина не є таким екземпляром роду, в якому тільки повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Вона, і в цьому відношенні вона єдина у відомому нам світі, є особиною, або, як говорять, індивідуумом. Такою особливою, що не зникає в роді, істотою знає себе людина в безпосередній самосвідомості, яка відкриває їй не душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями і задумами; загальна ж теорія душевного життя постає, як і вся теорія, через порівняння, узагальнення й абстрагування від окремих досвідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, навіть коли б в історії природи все було підпорядковане чіткому механізмові, який не дозволяє вилучення, в історії людства можливі факти, події, явища, які будуть засвідчувати про себе своїм простим існуванням, і можливості яких не можна ні допускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з'ясує для себе справжнє значення і межі цього положення, тоді, можливо, вона зуміє поставити себе в правильне відношення до божественного одкровення. Досі вона розмірковувала майже в такий спосіб. Відома історична подія, судячи із переконливих свідчень, мала б бути визнана дійсною, проте наявність її суперечить загальним законам, за якими пояснюємо ми душевне життя всякої людини; отож, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню наступний порядок думок. У серці людини міститься джерело для таких явищ, котрим притаманні особливості, що не випливають із жодного загального поняття чи закону. Згідно із загальними законами душевного життя ми можемообговорювати лише щоденні, звичні, обумовлені буденним плином речей явища людського духу, тому що ці закони зняті або абстраговані від цих однакових чи одноманітних явищ. Тому там, де ми зустрічаємо явища, що випадають із цього звичного ряду, ми маємо дослідити насамперед їх просту дійсність, не закриваючи її загальними законами з механічною необхідністю, як мертва і бездіяльна маса. Причому, якщо не можна допустити, щоб тут, як у галузі фізики, дія і протидія були рівні, то з іншого боку, незвичні події, як доводить досвід, завжди відбуваються за якихось особливих обставин. З нашого погляду, решта світу уявляється нам, як річка, котрої ширину й глибину легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи вгору по цій річці, ви, можливо, раптово зустрічаєте такий вир, такий швидкий, заплутаний рух хвиль, які то відкидають в ширину, то занурюють в глибину, що загальні правила виміру можуть бути прикладені тут дуже неточно. Можливо, подібна аналогія керувала думкою того великого психолога, який сказав: "Джерело природи в серці людини", тому що й справді ми тут стоїмо біля джерел, направленість яких усередину й у глибину невідома для нас: явища можна помітити тут лише після того, як вони виникли, а з якої визначеної глибини, в якому напрямку, яким буде їхнє спрямування й порядок і в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити ні за якими загальними законами. [...]

Моральні вчинки можливі для людини, тому що їй притаманна свобода. Ця свобода проявляється в здатності душі самовизначатися до діяльності. Наприклад, праведні справи може людина робити і з необхідності, в цьому випадку вони мають значення лише юридичне, а не моральне. Уявіть тепер, що ті ж самі праведні справи ця людина робить вільно, охоче, із любові чи від серця, сумлінно; тоді ці справи, як такі, що випливають із любові чи, із серця, наповнюються високою моральною цінністю... Так, у всього людства панує переконання, що моральна цінність вчинку визначається виключно моральним ступенем свобідної любові серця до добра, заради якого він здійснюється, а все інше, чим обумовлюється окрім цього такий вчинок, зокрема: хист або вміння, яке передбачає зрілість і досвід, глибоке й правильне міркування, що доводить розвинутий розум, - усе це ціниться у вчинку як фізична сила духу, котра без благодаті любові здатна втілюватися в найнедостойніші дії. [...]