Іммануель кант

(1724 - І804)

Родоначальник німецької класичної філософії. Народився, навчався і працював у Кьонігсбергу (нинішній м. Калінінград Російської Федерації). Засновник так званого критичного, або «трансцендентального» ідеалізму. Його творчий шлях складається з двох етапів — "докритичного" і "критичного". У своїх дослідженнях "чистого" розуму дійшов висновку, що той роздвоюється у протиріччях, їх вирішення - у розрізненні "речей у собі" і "явищ" і в обмеженні знання на користь віри.

Основні роботи: "Всезагальна натуральна історія і теорія неба" (1755), "Критика чистого розуму" (1781), "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики..." (це - короткий виклад "Критики чистого розуму", - 1783), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" (1790), трактат "До вічного миру" (1796).

Критика чистого розуму Передмова до першого видання

Наше століття - власне століття критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релігія на основі своєї святості і законодавство на основі своєї величі воліють поставити себе поза цією критикою. Отож в такому разі вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яка виявляє розум до того, що може стояти перед його вільним і відкритим випробуванням, [...] Такий суд є не що інше, як критика самого чистого розуму.

Я розумію під цим не критику книг і систем, а критику здатності розуму взагалі відносно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від усякого досвіду, отже, вирішення питань про можливість і неможливість метафізики взагалі і визначення джерел, а також обсягу і границь метафізики на основі принципів. [...]

Передмова до другого видання

Я не можу ... навіть допустити існування Бога, свободи і безсмертя для цілей необхідного практичного застосування розуму, якщо не відберу у спекулятивного розуму також його претензій на трансцендентальні знання, так як, домагаючись цих знань, розум повинен користуватись такими основоположеннями, які, будучи в дійсності прикладними тільки до предметів можливого досвіду, все ж застосовуються до того, що не може бути предметом досвіду, і в такому випадку насправді перетворюють це в явища, таким чином оголошуючи неможливе усяке практичне розширення чистого розуму. Тому мені довелось обмежити знання, щоби вивільнити місце для віри, а догматизм метафізики, тобто забобон, начебто в ній не можна досягти успіху без критики чистого розуму, є справжнім джерелом усякої суперечливої моральної невіри, котра завжди вищою мірою догматична...

Тільки такою критикою можна підрізати коріння матеріалізму, фаталізму, атеїзму, невіри вільнодумства, фанатизму і забобонності, котрі можуть завдавати всезагальної шкоди, і, накінець, ідеалізму і скептицизму, котрі більш небезпечні для шкіл і навряд чи можуть поширюватись серед широкої публіки.

[...] Не можна не визнати скандалом для філософії і загальнолюдського розуму необхідність приймати лише на віру існування речей поза нами (від яких ми ж отримуємо весь матеріал знання навіть для нашого внутрішнього чуття) і неможливість протиставити який би то не був задовільний доказ цього існування, якби хто-небудь надумав піддати це сумніву. [...]