Розділ ііі «Майбутнє України у творчості поетів рідного краю»

3.1 Роздуми поетів про майбутнє і минуле.

За історію свого існування Україна пережила багато подій. Весь історичний шлях відобразила у своєму вірші «Монолог ХХ віку» Світлана Решетова:

Я — двадцятий ваш вік. В мені сотні замучених літ.

Так було з року в рік — утопав у крові з головою.

Не підводив очей: з мене капав просолений піт.

Я тікав — не утік: ще планета лишилась живою.

Я пришпорив коня. Шлях у вихорі шалу не зник.

Бризки іскр з-під копит, гнав коня і все думав про волю.

Там у люстрах шабель бачив смерті відбілений лик,

Що сміявся беззвучно й кривився безумно від болю.

Тлінний дух. Сивий мох. А я оком дивився в приціл.

Я полинний ваш вік. Я опалений. Вбитий в безчассі.

Острів тиші й безсилля, й нехованих острів мерців,

Де і стеля низька, бо в зневірі втопився й нещасті.

А безлюдні часи зав'язали на шиї вузли.

І скелети-міста — барикади між мною і світом.

Хоч би часточку сил, бо залишиться купа золи

Мінусових стихій словоблуддям уже не прикрити.

Забував все, як є. Як новий починається день,

наче кулькою грався: така вже маленька планета.

І за крок від безодні хіба вже тоді до пісень —

Чорний ядерний дощ з парадоксів скував нам тенета.

Кров, пожежі і дим. Аж душа наїжачилась — жах!

І подумав тоді: може й справді всього забагато?

Скільки ж можна нести на плечах цю покару в сльозах?

Чи забулося зло, коли взяв я і винайшов атом.

Кажуть, можна чекати і сонця сім літ у вікні:

Світ живий і терплячий, а в ньому терплячі і всі ми.

А мені коли б тільки життя не спалити в огні

Й на останній межі не забудь чорних сліз Хіросіми.

Тільки б птиці пили до світанку цілющу росу

Тільки б руки людські пахли медом і спеченим хлібом.

Благодатні дощі умивали б цю вічну красу

І ні голоду вам, ні війни, ні Чорнобиля ніби.

Я — двадцятий ваш вік. Хтось зітха: Боже, скільки стихій,

і невже ж не було хоч одної щасливої миті?..

Може, жрець так прорік, не лишивши ні крихти надій,

Бо не просто мені переходити в інше століття.

Дмитро Радьков вірить у майбутнє країни це він і відобразив у вірші «Батьківщині»:

Це ж стільки століть, Україно,

пройшло, пронеслось над тобою!

Але ж не знайшлось ні хвилини

для щастя твого і спокою.

Зневажена, шрамами вкрита.

Сибірські болота, конвої...

Як серце твоє, моя рідна,

не згасло від муки такої?

Ще круки відгострюють кігті,

щоб душу твою шматувати.

Не здумай від ворога бігти

З своєї відвічної хати.

Є в тебе відвага і сила, с

тань фронтом: уже не убити.

Бог дав недарма тобі крила-

лети по найвищій орбіті!

Висновки

У кожного поета є власне, лише йому притаманне бачення світу, яке він втілює у своїх творах. Звичайно, це бачення зумовлене середовищем і настроєм, які оточують поета. Але мало хто замислювався як впливає на поета історія землі, на якій він народився і живе.

Історичні мотиви почали тісно переплітатися з літературою нашого краю, ще з дореволюційних часів. Літературне життя в м. Єнакієвому зародилося десь у середині 20-х років ХХ-го століття, в найтяжчий період існування радянської України. Але не усім був до вподоби розвиток літератури у нашому краї. Багатьох відомих на той час поетів, а саме: Дмитра Радькова, Костянтина Масливця, Анатолія Никаноркіна і інших, розстрілювали, засилали у віддалені куточки України і Росії, а доля деяких так і залишилась невідомою.

Значною мірою на літературне життя нашого краю вплинули Велика Вітчизняна війна і Голодомор, які принесли людям лише горе та страждання. Але не дивлячись ні на що, ми – народ-переможець – не опустили руки. У той важкий для країни час почали спалахувати нові імена у літературному світі Донбасу. А скільки поетів подарував нам наш металургійний завод! Володимир Золотухін, Микола Кобзев, Віктор Максимов, Анатолій Кравченко, Станіслав Жуковський і це не повний список тих, хто збагатив літературну ниву нашого міста своєю творчістю.

Нам є чим пишатися і пам’ятати. Ми не повинні забувати спадок, який залишили нам поети нашого краю, адже там наша історія, наше життя і наше майбутнє.