Розділ іі «Історичні мотиви в творах поетів рідного краю»

2.1 Козацькі часи у творчості поетів рідного краю.

Вивчаючи творчість поетів рідного краю неважко помітити, що часи козацтва займають значне місце у їх творчості.

Часи козацтва – одні з найяскравіших у історії України, мабуть тому вони завжди і визивають неабияку цікавість у наш час. Тому і сучасні поети прагнуть відобразити події тих часів у своєї творчості.

Наприклад у вірші Віталія Павловського «Козачі звичаї» викривається історія походження багатьох українських прізвищ:

Звичай мали козаки –

(Це тепер-незвично)

Говорити залюбки

Правду ув обличчя.

Хтось, коли чинив не так,

Чи робив невміло,

Тому, як на лобі знак,

Прізвисько ліпили.

І як смішно не було,

Соромно і гірко,

Називали: і Сусло

Й Загубигорілку,

Непийпиво і Панько,

Штанько і Безштанько,

Паливода і Палько,

Сухий, Наливайко,

Просто - Лебідь, Вовк, Сова,

Хміль, Нетудихата.

Ох, які дзвінкі слова,

Мова пребагата!

Не цураймося ж своїх

Прізвищ чудернацьких,

Не цураймося старих

Звичаїв козацьких!

І у наш час у кожного серед знайдеться серед знайомих одна-дві людини з прізвищами, походження яких сталося у козацькі часи .

Юрій Доценко у своєму вірші «Чи ми народ…» зазиває не забувати своє походження і гордитися тим, що ми українці.

Чи ми-народ? А, коли-так,

Томають у нас бути

Не лише сало, борщ, гопак

А й вічні атрибути.

Такі, як Прапор, Гімн і Герб,

Що стверджують державу.

Та, головне-щоби себе

Самі ми поважали.

У вірші чується журба, бо в наш час наше покоління не виростає патріотами. Завдавши питання сучасному школяру де він хотів би жити відповідь «… в Україні» почуєш не часто.

Юрій Доценко у своєї поезії зазиває пам’ятати своє походження, пишатися своєю країною;

Чи ми народ? А, коли-так,

То треба пам’ятати

Що славний пращур наш - козак ,

Що Україна мати.

Часи козачества – у далекому минулому, але пам'ять про ти славні часи досі жива.

Дуже доречний вірш Світлани Решетовой «Козацькі могили»:

Ночує журба на козацьких могилах,

Від часу уже скам'яніли хрести.

Від болю здичавіли трави на схилах,

Згубили дорогу козацькі пости.

У ніч безголосу, сумну, здичавілу,

Приходять посидіти тут кобзарі.

Таку вже їм долю відміряла милість,

Що болем спливає душа до зорі.

Спресованим пилом взялось Дике Поле.

Німа пустота на цім гребні століть.

Обізветься кобза: “Ой, доле, ти, доле...”

І буде душа в неї довго боліть.

Покликати можна всіх свідків звитяги.

Та нікого кликать. Мовчать кобзарі.

Лише ковила, як розвихрені стяги,

Та ранками клекіт орлиний вгорі.

2.2. Перша половина 20-го століття у творчості поетів рідного краю

Анатолій Савелович Красний у своєму вірші «Наш паровоз вперед лети….», який у подальшому став відомою комсомольською піснею дуже яскраво відобразив прагнення народу того часу:

Мы дети тех, кто выступал На бой с белым отрядом Кто паровоз свой оставлял, Идя на баррикады.

Наш паровоз, вперед лети. В Коммуне остановка. Другого нет у нас пути- В руках у нас винтовка.

Із вірша ми бачимо, що свою незалежність, свою волю молодь 20-х років готова була відстоювати зі зброєю у руках. А у громадянській війні «на бой с белым отрядом» виступали інколи брат проти брата, син проти батька:

Наш паровоз мы пустим в ход, Такой, какой нам нужно. И пусть создастся только фронт— Пойдем врагов бить дружно.

Страшні то були часи. Але у молоді того часу була віра у світле майбутнє і велике бажання збудувати нове і краще життя:

Мы в недрах наших мастерских Куем, строгаем, рубим, Не покладая рук своих, Мы труд тяжелый любим.

У творчості Станіслава Жуковського є «Ненаписаний вірш», який відображає часи голодомору на Україні, страшні часи.

З печаллю я дивився на людей,

Таких змарнілих, наче ті скелети.

Щось хрипле виривалось з їх грудей,

- Мені вчувалось: «Хліба... Боже, де ти?»

Якась до мене дівчина ішла,

З опухлими ногами, наче скати.

Вона на маму схожою була,

А може, то й була нещасна мати

Яка від голоду тікала в Крим,

Із бурячком, загорнутим в хустинку.

Як співчував я їй і людям тим…

Спогади дитинства, про страшні часи голодомору 30-х років є і у Івана Білого у вірші «Колоски»:

Все померкло давно за літами, Та навіється знову мені: Кінь під вершником б’є копитами, І хлоп’ята біжать по стерні.

Поміж ними і я, голоп’ятий, І торбинка з колоссям в руці. Нас не просто усіх наздогнати, Бо розсипались в різні кінці.

Ах, як боляче колеться поле, – Вітер сльози збиває з лиця. І здається, не буде ніколи Цій жорстокій погоні кінця.

Я втечу, я торбинки не кину – Та нараз підломилась нога... Мов гадюка, обпік мою спину Із сириці холуйський нагай..

Скільки того зерна, може, жменя Нам дісталась би з тих колосків. Хто сьогодні попросить прощення У колишніх дітей-селюків?

Тільки тихо довкола, ні звуку. Я стою на широкім лану, І торка колосок мою руку, Мовби хоче загладить вину.

Свої спогади про репресії 30-40 років минулого століття відобразив у вірші «Знищення» Дмитро Радькова:

Як нас розлучали з батьками?

Їх - геть за колючі дроти,

а ти заливайся сльозами,

шукай у людей доброти.

Як нас із домів виганяли?

З’явились харцизи — і все.

Лиш рейки і знали та шпали,

куди з нами поїзд повзе.

Як нас катували за мову,

що входить з колиски в життя?

Хватали за слово — і знову

везли у сніги, в небуття.

Печора, Чукотка, Хібіни,

мороз — на вустах ніби гать.

Чи є де краї, Україно,

де діти твої не лежать?!

Замучені, втоплені, вбиті

під галас хуртеч і вітрів,

зариті чи снігом прикриті...

Ні дат, ні імен, ні хрестів.

Тема Великої Вітчізняної війни присутня у поезії Володимира Калініченка. Події минулих років досі віддаються біллю у серці поета:

Я не о тех, кто праздновал Победу у стен рейхстага.

Речь о них потом.

Кто принял первый бой и кто не ведал:

страна прольет кровавых семь потов

при отступлении до самой Волги

и в наступлении - за пядью пядь.

Зато в кино сражения недолги,

а в жизни - воевать да воевать!

Но те, кто принял первый бой, не знали,

им просто быіло знать не суждено,

когда в Берлине заалеет знамя.

Жизнь - вовсе не обратное кино

...Но вижу вьявь, как в дальнем 45-м

на всех фронтах под праздничной пальбой

беззвучно шли, и шли, и шли солдати

- кто принял первый и последний бой.

2.3. 60-80 роки у віршах поетів рідного краю

У шістдесяті - восьмидесяті роки 20 сторіччя з’явилося багато поетів, які у своїх віршах описували побут, події часу в якому жили.

У поезії Івана Дрозда відображена повсякденність працівників металургів :

Вогонь і дим, і сталь, і шлак, і грім.

Невгам коліс по лініях залізних

і навіть у степу відлунню тісно

в краю із териконів і копрів.

Такий Донбас, такий робочий світ,

що з-під землі на Всесвіт серце стука,

і на поверхню виступа пилюка,

мов крізь сорочку виступає піт.

Любов’ю до рідного краю світиться поезія Михайла Пляцьковського:

Откуда я родом?

Оттуда,

Где гулко гремят поезда,

Где люди не ведают чуда

Иного, чем чудо труда.

Откуда я родом?

Оттуда,

Где спит под землей антрацит,

Где летнего солнца полуда

Пожухлую степь золотит.

Мне край полюбился навеки,

Где ночью светло, будто днем,

Где плавок мартеновских реки

Играют волшебным огнем.

Трубят журавли в поднебесье,

Где отблеск зари не погас...

Откуда я родом?

Из песни,

Названье которой — Донбасс.

Страшна Чорнобильська трагедія також відобразилась у поезії наших земляків. Іван Білий з смутою у серці описує ти страшні роки:

І затихли в моєму селі, Відбриніли веселі гармошки, – На його благодатній землі Заборонні з’явилися сошки.

Бо дихнула підступно АЕС На озера його і на трави… Що ти скоїв, великий Прогрес, І якої зажив тепер слави?

А з тобою і ми заодно – Нерозумні твої виконроби. Чи підступить до міста село, Коли зараз між ними – Чорнобиль?

У творчості поетів різних років простежується у першу чергу невгасима любов до своєї країни, до рідного краю.