1. Під час кримінального провадження кожному гарантується таєм­ ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ ції, інших форм спілкування.

2. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі су­ дового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлен­ ня та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

3. Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального про­ вадження.

1. Зміст закріпленої у коментованій статті засади грунтується на ст. 31 Конституції України та нормах названих у коментарі до ст. 13 КПК міжнарод­ но-правових актів. Ними кожній особі гарантується таємниця листування, те­ лефонних розмов та іншої кореспонденції. Коментована стаття поширює цю конституційну гарантію на кримінальне провадження як загальне правило, за­ бороняючи під час нього її порушувати, крім випадків, встановлених КПК.

2. Спілкування, про яке йдеться у кримінальному провадженні, - це пе- редання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу: поштовим зв'язком, транспортними комуніка­ тивними мережами, електронними інформаційними системами. Обмеженням

61

таємниці спілкування (втручанням до неї) є такі дії, які забезпечують можли­вість одержати відомості, що були предметом спілкування, за умови, що його учасники можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Під листуванням необхідно розуміти обмін листами, листівками, телеграмами, бандеролями, іншими поштовими відправленнями, в яких міститься певна ін­формація. Телефонні розмови - це обмін інформацією голосом у реальному часі за допомогою телекомунікаційних мереж (провідних чи електромагніт­них систем тощо). Під телеграфною кореспонденцією слід розуміти будь-які повідомлення (телеграми), що передаються за допомогою телеграфу. Іншими формами спілкування є повідомлення осіб за допомогою більш сучасних форм зв'язку -телефаксом, пейджинговим зв'язком, електронним тощо.

3. Однією із засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку є забезпечення прав користувачів на таємницю інформації (ст. З Закону України «Про поштовий зв'язок»). Так само заборонено зняття інформації з телекому­ нікаційних мереж, крім випадків, передбачених законом (ст. 9 Закону України «Про телекомунікації»). На суб'єктів, які надають послуги поштового зв'язку та телекомунікаційні послуги, названими законами покладається обов'язок зберігати таємницю листування, телефонних розмов та іншої інформації, що передається засобами зв'язку або через комп'ютер.

4. Таємниця спілкування не є абсолютною. Частина 2 коментованої статті на основі ст. ЗО Конституції України, ст. 17 Міжнародного пакту про громадян­ ські та політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основопо­ ложних свобод передбачає, що у випадках, передбачених КПК, та з дотриман­ ням встановлених ним умов і підстав, втручання у таємницю спілкування під час кримінального провадження можливе. Загальні положення про втручання у приватне спілкування (обмеження права на його таємницю) у кримінальному провадженні визначені ст. 258 КПК (див. коментар до неї).

5. У кримінальному провадженні втручання у таємницю спілкування здій­ снюється шляхом використання таких негласних слідчих (розшукових) дій, як: а) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК); б) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); в) зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

6. Коментована норма-засада визначає мету обмеження таємниці спілку­ вання під час кримінального провадження, його умови та підставу. Метою втру­ чання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; особливо тяжким - на строк понад десять років або довічне позбавлення волі - ст. 12 КК України), встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судді апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

62

7. Частина 3 коментованої статті зобов'язує органи і службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, використовувати одержану в результаті легі­тимного втручання у таємницю спілкування інформацію лише для вирішення завдань кримінального провадження. Забороняється використання таких відо­мостей для цілей, не пов'язаних із кримінальним провадженням, а також озна­йомлення з ними учасників провадження чи будь-яких інших осіб.

Відомості (інформація) та її носії, які не використані з різних причин у кримінальному провадженні або які прокурор не визнає необхідним для по­дальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення (ст. 255 КПК). Лише у разі, якщо одержана у зазначений спосіб інформація свідчить про ознаки кримінального правопору­шення, яке не розслідується у цьому провадженні, але може бути використана в іншому кримінальному провадженні, вона зберігається і передається до нього на підставі ухвали слідчого судді, що постановляється за клопотанням проку­рора (ст. 257 КПК).

Стаття 15. Невтручання у приватне життя

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується невтру­ чання у приватне (особисте і сімейне) життя.

2. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, перед­ бачених цим Кодексом.

3. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, перед­ баченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для вико­ нання завдань кримінального провадження.

4. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації.

1. Ця норма-засада грунтується на ст. 32 Конституції України та міжна­ родно-правових актах, визнаних Україною, які складають національне законо­ давство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8). Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сі­ мейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використан­ ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­ номічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному прова­ дженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.

2. У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову права особи на повагу та невтручання у її приватне життя. Під поняттям «при­ ватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєді­ яльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків,

63

які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне життя вперше з'явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува­ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

3. Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди­ ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват­ ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті стосунки як всередині сім'ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру, стан здоров'я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: «Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).

4. Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе­ чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу­ мінні право особи на приватне життя тісно пов'язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про­ вадження.

5. Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного (особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на­ самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли­ вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо­ няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом України «Про інформацію».

6. Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти­ туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер­ жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників

64 .__ці_.

провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб ін­формація може бути використана у кримінальному провадженні.

7. Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та до­ датках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без її згоди можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження. Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недотор­ канність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті зобов'язує кожного, кому був наданий доступ до інформації про приватне життя учасника провадження чи іншої особи, не розго­ лошувати її, а органи і службові особи, які ведуть провадження, - вжити заходів, за­ побігти цьому. КПК передбачає процесуальні гарантії нерозголошення такої інфор­ мації, зокрема: а) наділенням підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. З ч. 1 ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладенням обов'язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнос­ лужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн­ тів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) забороною перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові (п. З ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередженням слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); ґ) забороною виготовлення копій прото­ колів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. З ст. 254 КПК); д) покладенням на прокурора обов'язку вжити заходів щодо за­ хисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

9. За незаконне збирання, зберігання, використання та поширення інфор­ мації про приватне життя особи встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Стаття 16. Недоторканність права власності